Українська актриса так і не повернулась із сибірського заслання

   Чим могла завинити перед радянською владою, а тим більше загрожувати їй актриса Волинського драматичного театру? Нічим. Бо вона до арешту при цій владі навіть не жила: Ніну Певну заарештували і на довічно вислали в Сибір у 1939 році, відразу після того, як західноукраїнські землі були приєднані до СРСР.

   Втім, над нею ще «зглянулися», обмежилися засланням, тоді як її чоловіка – засновника і керівника Волинського українського драмтеатру Миколу Певного – ув’язнили і у 1941 році розстріляли в Києві, прах його покоїться у Биківнянському лісі серед десятків тисяч невинно убієнних… Приводом для розстрілу Миколи Певного і заслання його дружини стало те, що рідний брат Миколи Петро Певний був у тридцяті роки відомим громадським діячем, послом від волинських українців у сеймі тогочасної Польщі.

   Цю сумну історію розповіла мені Христина Певна, у недавньому минулому багаторічна співробітниця Українського музею в Нью-Йорку. Ім’я її чоловіка Богдана, сина Петра Певного, відоме в Україні та в українському зарубіжжі. Коли заарештували Миколу і Ніну Певних, Богданові йшов лише дев’ятий рік, тож репресії його обминули, а в 1944 році, коли до Луцька наближалася Червона армія, тринадцятилітнього Богдана вивезли спочатку до Польщі, потім до Німеччини, звідки він разом з батьком переїхав до США, де став відомим мистецтвознавцем, літератором, співредактором журналу «Сучасність», художником, зокрема, автором картин про Голодомор та популярного плакату «Тарас Шевченко: «Чи говорять твої діти моєю мовою?» У 2002 році Богдан Певний помер, його поховано у Баунд-Бруку, на цвинтарі, де спочивають вічним сном славетні українці, яких у різні роки привела доля на американську землю.

   А як склалася доля депортованої в Сибір Ніни Певної? Довгий час ми про це не відали,  – розповіла мені пані Христина. – І тільки порівняно недавно, трохи більше десяти років тому, нам надіслали матеріали краєзнавчої експедиції «Слов’янський хід 2003», які й відкрили нам драматичні сторінки життя родички Богдана. Йдеться, зокрема, про статтю З.М.Шульги «Особистість і доля Ніни Певної», яка написана за підсумками краєзнавчої експедиції «Слов’янський хід-2003». З цих матеріалів постає, що Ніна Певна відбувала заслання у Перегрьобному – багатостраждальному селищі на березі Обі. Тисячі засланців побували тут, на землі колишнього тюменського містечка Кєвавит, що в перекладі з хантийського означає «камінь». Селище, побудоване на кістках каторжників, негостинно зустрічало своїх нових і нових поселенців. Ні житла, ні мінімальних побутових умов. Небагато з них дожило до наших днів, деякі повернулися в рідні краї, як тільки з’явилася можливість, частина переселенців передчасно померла від хвороб і важкої роботи.

   Українська актриса Ніна Певна, яка була депортована з Луцька у 1939 році, проживала у Перегрьобному до кінця своїх днів. Для багатьох у селищі вона була прикладом, взірцем,  її поважали, з її думкою рахувалися. Ставна, красива, величава навіть у літньому віці, вона не дозволяла фамільярності у розмові й поведінці ні собі, ні оточуючим. Відкривалась, і то частково, тільки найближчим, яких вибирала з мешканців селища сама. Для Перегрьобного вона значила багато: талановита драматична актриса навчала молодь співу, пластиці, азам драматургії, тому й славився Перегрьобнинський клуб на всю округу своїми талантами. І все ж вона залишалася спецпоселенкою.

Друга половина її життя, та, яка пройшла у засланні, – повна протилежність першій, незвичайній, повнокровній, щасливій. Народилася Ніна Машкевич (за чоловіком – Певна) 120 років тому, 16 червня 1897 року в багатодітній дворянській сім’ї. Отримала блискучу освіту: після гімназії вчилася на Бестужевських курсах. Ніна вільно розмовляла польською, чеською, російською мовами, розуміла угорську. На курсах вона навчилась прекрасно шити одежу (це вміння, до речі, допомогло їй вижити у сибірському засланні). Після смерті батька їй у спадок дісталися два будинки, а цінні папери і гроші – братам.

   Невдовзі після революції померла мама, і Ніна переїхала жити до старшого брата в Одесу. У неї була чудова пам’ять і абсолютний слух. Маючи дуже красивий голос, Ніна Машкевич була прийнята в Києві до складу знаменитої Української республіканської хорової капели під керівництвом О.Кошиця. Народжений національним піднесенням у роки Української народної республіки цей колектив здійснив тріумфальне турне з концертами і невеличкими спектаклями по Чехії, Швейцарії, Франції, Німеччині, Бельгії, Голландії, Ірландії і Англії. На Закарпатті, яке з вересня 1919 року увійшло до складу Чехословаччини, капела, за свідченням очевидців, влаштувала українські концерти, яких досі в краї не було. Серед провідних солістів була і Ніна Машкевич.

Саме тоді встановилися творчі контакти між капелою і місцевим товариством «Просвіта». Частина артистів капели, у тому числі й Ніна Машкевич, залишилися в Ужгороді і організувалась у музично-драматичне товариство «Кобзар», на основі якого наприкінці 1920 року був створений театр товариства «Просвіта». Театр відкрив свій перший сезон 15 січня 1921 року п’єсою Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», у якій роль головної героїні Марусі зіграла Ніна Машкевич.

   Розквіт театру припав на 1922 – 1923 роки, коли держава підтримала його грошовою субсидією. Тоді керівництвом «Просвіти» було вирішено запросити на посаду директора і головного режисера відомого театрального діяча, директора Київського драматичного театру Миколу Садовського. Щоб посилити трупу професійними акторами, Садовський сприяв звільненню з полону ряду акторів, серед яких був і Микола Певний. У репертуарі театру з’явилися п’єси не тільки українських авторів – Шевченка, Гулака-Артемовського, Лесі Українки, Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого, Самійленка, Винниченка, а й зарубіжних драматургів. І майже в усіх спектаклях виступали Ніна Машкевич і Микола Певний. У 1923 році вони одружилися. Микола був на 11 років старший за Ніну, як і вона – родом з Полтавщини. Реєстрація шлюбу відбулася в Ужгороді, молодих вітав весь колектив театру.

   По закінченню контракту Микола Садовський залишив Ужгород і повернувся до Києва, а Микола Певний зостався в Ужгородському театрі, який очолив вихованець МХАТу Олександр Загаров (справжнє прізвище Фессінг). Новий головний режисер був запрошений керівництвом «Просвіти» з Львівського театру імені Марії Заньковецької. Він збагатив репертуар театру п’єсами світової класики, перекладеними українською мовою, доповнив його музичними і оперними спектаклями.

Ніна і Микола Певні займали провідне місце серед акторів театру. Місцева преса із захопленням описувала їхню гру. При цьому особливо підкреслювала красу голосу Ніни Певної і її артистичний талант. Діапазон її сценічних образів був дуже широкий – від уже згадуваної ролі Марусі в спектаклі Старицького «Ой, не ходи, Грицю» до ролі Стассі в опереті Кальмана «Сільва». Про «Тартюф» Мольєра одна з газет писала: «З цією п’єсою Загарова не соромно виступати на найбільшій європейській сцені. Ужгородська публіка мала можливість побачити великий французький твір у найкращому оригінальному світлі, захоплюватися майстерною грою артистів: Загарова, Ніни і Миколи Певних, Морськой, Здорик та інших».

   На жаль, у зв’язку з фінансовими труднощами в сезоні 1925 – 1926 рр. театр залишився без директора. Цю проблему керівництво «Просвіти» розв’язало так: організувало дирекцію з трьох членів. Голова – д-р Ю.Бращайко, режисер опер і оперет – Я.Барнич, режисер драм – М.Певний. Преса одразу виділила і відзначила режисерську роботу Певного. Особливим успіхом користувалася його постановка «Фауста», яку було визнано сенсацією сезону.

   У 1928 році  подружжя Певних переїхало до Луцька, де Микола Герасимович очолив Волинський український драматичний театр. Тут повною мірою розкрився його режисерський талант і сценічний дар Ніни Певної. На Волині подружжя провело свої найкращі, найщасливіші роки.

   Але прийшов 1939-й. Миколу заарештували і вивезли на воронці до Києва, де у 1941 році, у підвалі  майбутнього Жовтневого палацу культури, в якому тоді була тюрма, його розстріляли, а тіло вивезли у Биківнянський ліс. Брат Миколи відомий український актор Олександр Певний був репресований і розстріляний у Києві чотирма роками раніше, у сумнозвісному 1937-ому. Дружина Олександра знаменита українська актриса Ганна Певна (Пеянова) була також репресована і померла 1941 року в засланні у Бірську (Башкирія).

*  *   *

      Арешт чоловіка став страшним ударом для Ніни Певної. Далі все відбувалось, як у якомусь жахливому сні. Події чергувалася з такою швидкістю, що сил для їх аналізу і усвідомлення не залишалося. Менше години дали актрисі на те, щоб зібратися в дорогу. Вона швидко впакувала чемодан, поклавши в нього альбом з фотографіями (це все, що залишалося від колишнього щастя), нитки для вишивання, викройки-лекала, які збереглися ще з часів Бестужевських курсів, пару своїх театральних костюмів і деяку одежу.

   Везли довго. Як худобу, в телячих вагонах. Сорок вагонів були заповнені «небезпечними ворогами народу» – літніми людьми, дітьми, жінками. Ешелон годинами стояв у тупиках на маленьких станціях, ішов в обхід Москви, через Тулу. Спливли тижні, перш ніж він прибув у сибірське місто Омськ. Там усіх розділили по найближчих районах. Ніна Миколаївна потрапила у Колосовський район. Працювати доводилося в полі, спеціальної одежі не видавали – от і полола буряки знаменита актриса у своїх нарядах.

   А згодом, у червні 1942-го, її перевезли у Перегрьобноє.  Із спогадів тих, хто жив поруч з Ніною Певною у Перегрьобному, постає безрадісне й безпросвітне її життя у засланні. Ніхто й не підозрював спочатку, що поруч з ними живе знаменита й талановита драматична актриса. Жила в засланні одна, у крихітній четвертушці бараку, до самої смерті, одягалася дуже скромно, була пунктуальна і цінувала обов’язковість в людях. Листів на батьківщину не писала, можливо, з гордості, можливо, з боязні нашкодити рідним. Талант актриси знадобився: допомагала як режисер у постановці п’єс і танців на сільській сцені, сама допомагала шити костюми. З людьми усіма спілкувалася рівно, але розкривалася душею тільки близьким людям. Любила собачок, їх завжди дві-три крутилося біля її ніг. Коли хворіла, просила сусідку нагодувати в першу чергу собачок. На північ приїхала у віці, тож довелося освоювати нові професії. Справилася, сама дійшла від азів до глибин бухгалтерської справи, і сіті навчилася в’язати, і касою розпоряджатися, зарплату видавати. Її поважали й цінували за чесну працю. Передплачувала тільки центральну пресу. Багатьом шила, правда, дуже повільно, але акуратно, брала за шиття небагато – скільки давали, ніколи не сперечалася, на ці гроші й жила, оскільки зарплата була мізерна за тими мірками, північна надбавка «ворогам народу» не передбачалася.

Ніна Миколаївна притягувала до себе людей. Вона багато картин вишила, її навіть запрошували до школи, учила дівчаток кроїти і вишивати. Гостей у неї бувало небагато, але всі її найкращі знайомі. Застілля не влаштовувала, шумних кампаній не любила і не збирала.   Тих хто їздив у Західну Україну, просила привезти програмки театральні, шукала серед прізвищ артистів знайомі імена і знаходила.

   У засланні Ніна Миколаївна Певна пропрацювала 16 років. І тільки 19 вересня 1956 року отримала першу (й останню) скромну винагороду: всесоюзну премію в сумі 50 карбованців за перевиконання квартального плану. Зароблена нею пенсія склала 261 карбованець. Після грошової реформи відбувся перерахунок пенсії – 34 крб. Приблизно такою в ті роки була стипендія в студентів… Як можна було жити на ці грошові крихти та ще й у бідному селищі? Дошкуляли хвороби, наприкінці життя розвинулася катаракта, почала сліпнути. Перед смертю в лікарні говорила: «Я відчуваю, що мені звідси вже не вибратися». Єдине, про що просила, щоб поховали по-людськи…

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства