Про Коліївщину замовте слово…

Про Коліївщину замовте слово…

Блоги
3680
Ukrinform
Легендарні Гонта й Залізняк досі гідно не увіковічені

Не буде перебільшенням сказати, що Україна споконвіку формувалася й міцніла не просто в несприятливих умовах самоідентифікації, а в майже безперервному процесі національно-визвольної боротьби з силами, неспівмірно потужнішими й відверто ворожими. На кожному історичному етапі їй випадали жорсткі, а то й жорстокі випробування.

Під час відрядження для виступів із роз’ясненням якоїсь чергової постанови я опинився в своєму районі і абсолютно несподівано зустрівся з учителем, який залишив по собі добру славу в моєму рідному селі. Прізвище ж – Чемерис – було на слуху і в Києві, тому пам’яталося. Якраз він і порушив тему найжахливішого українського  протиборства з силами зла – про Коліївщину.

Думаю, Гнат Мартинович, професійний педагог, не гірше мене знав відповідь на своє запитання, але, мабуть, хотів, скориставшись нагодою, привернути увагу громадськості до однієї з особливо кривавих сторінок нашої історії (1768-1769), події якої охопили навколишні землі Київщини, Брацлавщини та Волині, що перебували тоді під шляхетською  Польщею. Христинівський район – батьківщина одного з керівників Коліївщини Івана Гонти. За цим глибоко патріотичним рухом до волі й справедливого життя без поневолювачів, закріпилася, на жаль, накинута противниками назва від слів „кіл”, „колоти”. (Так само як „Січ” – сікти, рубати. Щоправда, наш земляк, христинівчанин, генерал Ігор Смешко, цим красивим словом назвав нині свою партію – „Сила і Честь”).

На нестерпну панщину, національні та релігійні утиски, народ відповідав цілою серією повстань. У них органічно поєднувались антифеодальні та національно-визвольні гасла всенародного опору визискувачам. Влада то там, то там переходила до козацьких загонів. Але цей спротив, як ми вже не раз переконувались, не був однозначним. Гнобителі завжди вишукували можливості спертися на підтримку тих чи інших затурканих або продажних місцевих сил. Так було й цього разу. Перетворивши Умань у неприступну фортецю, граф Потоцький притягнув на свій бік частину надвірних (найманих) козаків, у тому числі й талановитого ватажка Івана Гонту, уродженця христинівського села Розсішки. Подарував йому рідне село та ще Орадівку, пообіцяв звання полковника, шляхетство та відповідні дворянські привілеї. Але „невдячний” Гонта залишився патріотом і перейшов на бік повстанців під орудою запорозького козака  Максима Залізняка, який, рухаючись з півдня, через Холодний Яр, оточив Умань, мав намір відновити козацьку державу. Учені сперечаються про місце народження цього керівника Коліївщини. Тут ідеться швидше про підміну „місця народження” та „місця проживання” – відповідно с. Івківці та с. Медведівка Чигиринського району на Черкащині.

Повстання, на жаль, зазнало поразки. Залізняка було відправлено на каторгу в сибірський Нерчинськ, а Гонта поплатився життям. Після церковного трибуналу на чолі з ксьондзом, він був четвертований. Перед тим з нього живого здирали шкіру, вирвали серце. На довершення, за наказом коронного гетьмана  Браніцького тортури тривали й над мертвим тілом, відважному меснику відрубали голову.  

Щось подібне творили й з Україною. Дивовижно, але факт: тікаючи з України, польське панство, неспроможне самостійно приборкати козаків, звернулося за допомогою до… Катерини ІІ. Російська ж цариця, побоюючись, щоб антифеодальні виступи не перекинулись на Лівобережжя і вглиб імперії, наказала придушити повстання, що й було зроблено з особливою жорстокістю царським полковником Гур`євим. „Сердце кровью обливается от этой подлости русских”, - писав Олександр Герцен. Катерина розуміла, що народний гнів, прорвавшись у формі козацько-селянського повстання, духом своїм був спрямований не тільки проти шляхетської Польщі, а й проти Московщини. Вільної України ніхто не хотів. А ворон ворону око не виклює. Вороги вкотре діяли спільно. За придушення Коліївщини Ксаверія Браніцького віддячено землями, на яких  закладено відомий аристократичний парк і резиденцію графа в Білій Церкві. І коли милуємось красотами парку, не гріх згадати слова Герцена о подлости.

Свого апогею Коліївщина досягла в Умані. В особливо загостреній формі це відбито в історико-героїчній поемі Шевченка „Гайдамаки”, написаній понад сім десятиліть пізніше. Вражаючі картини всенародної відплати, помсти гнобителям за соціальні й національні страждання, звеличення повсталих мас та їхніх виразників-оборонців, революційний пафос народних месників під рукою генія набувають величезної мобілізуючої, духовної й художньої сили. Незрівнянно потужнішої документальної основи. Не виключено, що в цьому криється одна з причин польської упередженості, що вихлюпується при кожній спробі зміцнити порозуміння між нашими народами, котрі попри все тягнуться один до одного.

Великий Кобзар безкомпромісно й емоційно таврував антиукраїнські польські, єврейські та російські елементи, котрі пригнічували місцеве населення на політичному, економічному, релігійному та національному грунті. Цілком можливо, що певні кола асоціюють себе за цими ознаками, і саме тому в Умані тривалий час не було пам`ятника коліївцям, хоч рішення про його спорудження приймалося десятки років тому. Мабуть, дотримуючись морально-етичних вимог – уникати всього, що може викликати міжнаціональну неприязнь та „хвилювати” сусідів – коліївщина висвітлювалась стриманіше, ніж інші події вітчизняного минулого, на що й звертав увагу учитель Чемерис. Навряд чи й пізніша ситуація сприяла іншим підходам. Особливо в тій же Умані, яка стала епіцентром паломництва тисяч і тисяч прихильників релігійного руху брацлавських євреїв-хасидів, котрі щоосені організовують на могилі цадика Нахмана традиційні культові іудейські святкування.

Натомість, поповнивши невеличку „колекцію” краєзнавчих об`єктів Христинівщини, бронзовий монумент Гонті з`явився 2009 року в сусідньому з рідним селом Гонти райцентрі. Чи не перший в Україні. Цікаво, що в Івангороді, сказали мені, іменем месника назвали одну з вулиць. Це вдруге земляки наважилися іменувати вулиці на честь людей, повязаних з місцевою історією, що мало б стати правилом топонімічної культури взагалі. Перший випадок – вулиця Миколи Бондаря,  загиблого на безглуздій і чужій афганській війні.

З давніх давен через Івангород від Брацлава до Умані проходив торговий і поштовий тракт. За Катерини ІІ шлях було розширено і продовжено в бік Гайсина. Підлабузники навіть стали називати його Єкатерининським. Стверджують, що перед тим Іван Гонта в червні 1768 року, востаннє проїхав через село зі своїми гайдамаками, серед яких були й івангородці.

Вряди-годи сплеск інтересу до історичного й сучасного козацтва проявляється не стільки в діях вітчизняних, скільки в антиукраїнських акціях чужинців – донських, кубанських, терських тощо. Свого часу це можна було спостерігати в Криму при підтримці активістів Партії регіонів та комуністів вкупі з такою одіозною персоною як Наталія Вітренко. Особливо ж злочинно засвітилися продажні елементи такого штибу в ході війни на південному сході України, спровокованої кремлівським керівництвом Росії. Озброєні лжекозацькі сили відкрито воюють на боці агресора. Мимоволі задумуєшся: а де ж українські козаки? Один з „отаманів”, з яким я опинився в лікарняній палаті, слухаючи телевізійне інтерв`ю лідера „Правого сектора”, сказав: „На Майдані ми були з ними на ножах!” А чого й що ділили? – питаю. „Ну, різне було,” – неохоче відповів конспіратор.

Згадалась при цьому одна з давніших інформацій.

Зібравшись на пагорбі Гонти й Залізняка в Умані на початку вересня 2007 року, Всеукраїнська рада козаків скаржилась на „політику держави, в якій козака не сприймають за повноцінного члена суспільства” і закликала об`єднатися й гуртом боротись за славу та успіх України. Серед закидів владі було й те, що „на українській землі встановлюють пам`ятники катам, що винищували український народ”, а легендарним Гонті й Залізняку на батьківщині Коліївщини такої відзнаки немає. Про те й інше я вже сказав.

Схвалюючи патріотичні мотиви подібних зібрань, не можу однак, як громадянин,  приховати своє особисте враження про те, що дуже рідко в діях козацтва відчувається задекларований патріотизм, поважна державотворча сила, а іноді й занадто вже випирає вульгарне загравання з чужинцями, культивуються не найкращі риси славних попередників, що мали б бути наслідуваними сучасною українською молоддю та й суспільством взагалі. Навіть в обвішуванні один одного штучними нагородами, позолоченими кокардами, еполетами та гучними званнями є щось не конструктивне, а показне, хвалькувате, конкурентне з офіційним парадним офіцерством. Робота на публіку не означає публічності, а груди „під маршалів”, нерідко, на жаль, бувають дутими. Гадаю, що трохи  самокритичності та вдумливого осмислення своєї місії в реаліях сьогодення не завадили б козацтву і сприяли б його істинній повноцінності, про що вони нібито повсякчас піклуються.

Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-