Український народ є автохтонним протягом багатьох тисячоліть

Український народ є автохтонним протягом багатьох тисячоліть

Блоги
2816
Ukrinform
Він ніколи не зрікався власної землі й не перетворювався на перекотиполе

           Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити неналежну їм славу, історичну тяглість нашого роду. Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.

           Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені  в написах Кам΄яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорізькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в тисячолітнє планетарне майбутнє.

           Усі, хто неупереджено вивчає наше минуле, змушені визнавати, що з самого початку свого існування український народ, як зауважував член Центральної Ради Тиміш Олесіюк, є автохтонним протягом багатьох тисячоліть, а не «бездомним приблудою, що з’явився на Україні невідомо звідки, невідомо чому і для чого, десь у ХІV-ХV століттях”.

         Одвічність і нездоланна сила нашої автохтонної хліборобської традиції, що нараховує понад 600 поколінь роду людського, стверджується й ще одним аргументом: де ж ті грізні маси кочових орд, які наганяли страх на Європу – їхні степові простори освоїли плугом українці, вихідці зі східного слов’янства. Занепали великі культури, а наша продовжує утримувати своє місце й далі дає для світу таланти першої величини.

           Чому вижили і зберегли мову й традиції? Бо не зрікалися ніколи власної землі й не перетворилися протягом тисячоліть на перекотиполе, як це трапилося з окремими історичними народами.

         Незважаючи на страхітливу руїну, яку завжди несли кочові пришельці, наші предки й справді не лише втримали свою землю, але й поширили хліборобство на сусідні чорноземи, витворюючи водночас на кожному історичному етапі своєрідні державні організми й плекаючи свою культуру й цивілізацію. Навіть насильно нав’язане візантійське православ’я не змогло перебороти той  потужний заряд духовності корінних хліборобів, відтак прислані священики-греки змушені були погодитися із збереженням дохристиянських традицій, які органічно вплелися в світоглядні напрямні українського народу. Можливо, саме це й не дозволило українському християнству піти європейським шляхом, де спалювали на вогнищах своїх інакодумців.

           Однак у цьому безупинному поступові ми витратили набагато більше національної енергії, ніж інші народи Європи, які за нашими плечима мали можливість спокійніше зміцнювати свої державні й національні організми. Тим паче, що надмірне хліборобство, відшліфовуючи в загальному добрі моральні й господарські прикмети селянина, в той же час давало можливість чужинцям опановувати наші міста, де творилися культурні центри, які за таких обставин заповнювалися духовними впливами некорінного населення.

         З огляду на це вже в другому тисячолітті після Різдва Христового змушені були наші предки наздоганяти інші народи семимильними кроками. Особливо ж тоді, коли після падіння княжої України над майбутнім автохтонів-хліборобів як окремішньої нації нависла загроза повного зникнення на освоєних ними чорноземах від Вісли до Дону. Треба було зібрати нашу суспільну енергію в надлюдські зусилля, аби не лише зберегтися зі своїми самобутніми рисами, але вистояти в новому двобої з черговими кочовими ордами, розвиваючи одночасно незбагненний для навколишнього світу феномен козацького самоврядування, що покликав до життя і новітнє духовне відродження народу.

         Саме козацтво в його українському здвигові викристалізувало той активний чинник, який не лише відродив у середині ХVІІ століття визнане світовою спільнотою самобутнє самоврядування, а й створив тим самим міцний фундамент майбутнього державотворення нашого народу. Це, зокрема, проявиться неодноразово упродовж ХХ століття, коли саме козацька традиція об’єднуватиме українство в боротьбі за відродження власної незалежної державності. У той же час втрата українцями на якийсь час її не означала припинення розвитку нашої культури - саме вона постійно ставала джерелом, з якого живилася національна ідея на кожному новому історичному етапі.

         І коли 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі нащадки тих одвічних хліборобів підтвердили одвічне прагнення нашого народу до волі, то нині маємо закріплювати його не лише поступом у господарстві, а й усвідомленням хай і трагічної, однак нами самими твореної величної власної історії. Через її пізнання, насамперед ретельного аналізу гірких прорахунків, зможемо повернути гідність кожного українця, знайти розуміння всіх чужинців, що рахуються з місцем і роллю нашого народу в цивілізаційному поступові людства. Бо  «недостатнє самопізнання наше, - як слушно зауважував Володимир Мацяк, - лежить у замалому знанні історії нашого народу». Тому «на руїнах давньої і неодноразової нашої державности розбудовуймо майбутнє самостійне українське державне життя наше за новими зразками державницької практики європейських і світових народів та за старими, добре випробуваними й знаменитими державницькими зразками наших князів, королів і гетьманів, що викликали подив у Европі та вводили в її склад український нарід».

Але це маємо зробити ми, бо якщо до цього й далі братимуться чужі вчені, котрі, як правило, ніколи не вчили нашої мови, то яку ж правду вони розкажуть світові, коли черпають відомості про нас з неприхильних хронік сусідів. Тому прислухаймося до нашого літописця: «Господи, не закривай перед нами могил батьків наших, щоб ми могли черпати з них нашу силу».

Володимир Сергійчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-