Акція «Вісла». Як це починалося?

Акція «Вісла». Як це починалося?

Блоги
4384
Ukrinform
До 70-річчя депортації українців з їхніх етнічних земель у 1947 році

Споконвічно землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя належали Україні, проте через різні обставини потрапляли під панування інших держав. Так сталося і після Другої світової війни, коли в результаті утворення нових кордонів Європи вони знову опинилися у складі Польщі. На цих землях залишилось більше 700 тис. українського населення, яке згодом, за висновками сучасних науковців, могло б створити національну меншину у польській державі, тим паче, що українці не були прибульцями, а жили там споконвічно на своїй землі, приєднаній до чужої держави без урахування їхніх інтересів.

Однак тодішній прокомуністичний Тимчасовий уряд Польщі за підтримки керівництва СРСР замислив остаточно вирішити проблему національних  меншин шляхом примусового переселення українців з Польщі до Радянської України, а поляків і євреїв із Західної України до Польщі. За Люблінською угодою від 9 вересня 1944 р. за два роки, до грудня 1946 р., в Радянську Україну було переселено 482.880 українців.

Нехтуючи усіма міжнародно-правовими актами, польська влада цинічно здійснила в 1947 р. акцію «Вісла», в результаті якої на західні землі Польщі було депортовано те українське населення, яке з різних причин залишилось на своїй землі. За останні роки нагромаджений великий пласт знань про так званий «обмін населення» у повоєнні роки. Однак дослідженню акції «Вісла» приурочено лише окремі праці українських істориків, таких як І.Білас, В.Вятрович, Ю.Макар, Ю.Сорока. У 2005 р. вийшло спільне видання українських вітчизняних авторів та українських дослідників у Польщі «Ukraincy w najnowszych dziejach Polski (1918-1989)», другий том якого розкриває трагічні сторінки акції  «Вісла» (Warzawa: tyrsa, 2005).

Цілеспрямовано готуючись до масштабної операції «Вісла», польська комуністична влада поставила за мету цілковите виселення українського населення південно-східної Польщі, котре залишилось тут після переселень 1944–1946 років. При цьому, згідно офіційних підсумкових даних переселенських комісій, у Польщі мало б перебувати на кінець листопада 1946 р. 14 325 осоіб української національності, у тому числі в Краківському воєводстві – 2 961 особа, Ряшівському – 4709, Люблінському – 7555. За даними Генерального штабу Війська польського, опрацьованими в лютому 1947 р., кількість українців на території Польщі складала 20.306 осіб. Насправді тисячі українців були змушені переховуватися від примусового виселення у лісах, втікати до місцевостей, звідки українців виселяли раніше. Крім того, на свої землі, починаючи з осені 1945 р., нелегально поверталися сотні сімей, що піддалися радянській пропаганді і були переселені в колгоспи східних та південних областей УРСР. Тому на кінець 1946 р. у Польщі проживало 220.000  українців, з яких 150 –160 тис. знаходилися на змішаних українсько-польських (польсько-українських) землях і понад 50 тис. проживали в різних районах польських етнічних земель.

Навіть така порівняно невелика українська меншина, сумарна кількість якої була виявлена лише в ході акції  серед багатомільйонного польського населення, з погляду комуністичних польських властей, несла в собі «загрозу польській державності». Таке трактування українського питання у Польщі співпадало з офіційною заявою Й. Сталіна, яку він зробив на Потсдамській конференції наприкінці липня 1945 р.: «Польща стане державою без національних меншин».

Другим завданням, яким найчастіше артикулювала польська пропаганда, була остаточна ліквідація українського національного руху. Однак  політична ситуація уже на кінець 1946 р. склалася так, що на теренах Закерзоння було ліквідовано польське національне підпілля, а наступальний характер дій українських повстанців почав відчутно знижуватися. Причинами стали офіційне завершення репатріації між Польщею і УРСР та втрата через це соціальної та матеріальної бази повстанців. Крім того, значна частина українців, яка залишилася на теренах Закерзоння, сподівалася на дозвіл жити в межах польської держави, а тому намагалася бути лояльною до неї, «скріплюючи» силу своїх вже польських документів, ходженням до костелу та «зовнішньою патріотичною поставою».

Організаційно-технічне опрацювання акції розпочалося у січні 1947 р., коли Генеральний штаб Війська польського наказав підпорядкованим частинам на території південно-східної Польщі скласти списки українських родин, що уникнули переселення в УРСР. Ще через місяць в Міністерстві оборони був розроблений план, згідно якого всі українці повинні бути розселені «окремими сім’ями на Повернені західні землі, де вони швидко асимілюються».

Початок акції «Вісла» (у первісному варіанті «Схід») був запланований на 23 квітня 1947 р. Територія, що мала охоплюватися дією ОГ «Вісла», була поділена на два райони: «S» – Сянік і «R» – Ряшів. Для реалізації плану виділялося біля 20 000 солдатів і функціонерів Управління безпеки (УБ) і Громадянської міліції. Вказане число військових виникало з того, що воєводські власті не брали до уваги чисельність загонів УПА, а лише плановану для виселення кількість сіл у районі «S». Було прийнято кількість від тридцяти до п’ятдесяти солдатів на одне село плюс від тридцяти до 150-особовий резерв на кожний з 28 підрайонів, на який припадало від 6 до 21 села.

Центральна управа Польського репатріаційного уряду (ПРУ) визначила обсяг роботи теренових поселенських органів і пунктів ПРУ, а Міністерство публічної безпеки опрацювало інструкцію, яка стосувалася засад розміщення родин на Повернутих землях. У ній говориться, що колоністів з акції «Вісла «треба поселяти поза 50-кілометровою смугою від сухопутних кордонів і 30-кілометровою від морського кордону. Окрім цього, українське населення мало бути розміщене не ближче як за 30 км від воєводських міст і 10 км від західного кордону Польщі з 1939 р. Крім того, загальна кількість українців не повинна була перевищувати 10% громади повіту.

Українців, запідозрених у співробітництві з УПА поділили на три категорії: «А» – ті, хто підлягав облікові Служби безпеки ; «В» – ті, хто переходив у відання військової розвідки; «С» – ті, кого можна було використати як інформаторів або таких, яких вважали за більш-менш лояльних до тодішньої польської влади. Виходячи з цього поділу, Міністерство публічної безпеки наказувало, щоб в одному селі поселяти лише одну родину, зараховану до категорії «А» або «В» і до п’яти з категоріями «С». Сім’ї з категоріями «А», «В», і «С» не могли бути поселені разом. У випадку нестачі індивідуальних господарств, українців треба було доселяти до польських колоністів у фільварках або помістити їх у маєтках площею до 200 га, з можливістю доселення польських родин. Таким самим чином доручалося розміщувати українців, направлених для роботи в «Державні земельні нерухомості».

Під час опрацювання вищезгаданих планів та інструкцій 24 квітня 1947 р. Президія Ради міністрів ПНР на своєму засіданні прийняла ухвалу в справі акції «Вісла». Вона стала правовою основою для виселення українців з території південно-східної Польщі.

Безпосереднім приводом до початку антиукраїнської акції послужила смерть тодішнього віце-міністра оборони Кароля Сверчевського – «Вальтера» 28 березня 1947 р., вбитого нібито у сутичці з сотнею УПА «Хріна» поблизу с. Яблінки Ліського повіту. Разом з тим, сам командир сотні, який до своєї загибелі в 1949 р. встиг написати спогади, про засідку на генерала не згадує взагалі.

Навколо смерті генерала Сверчевського накопичилось багато офіційних міфів. Урядова польська комуністична пропаганда зображала його «солдатом революції, громадянських і антифашистських воєн, який своє життя присвятив боротьбі з ворогами прогресу, свободи, демократії і соціалізму». Замовчуванням справжніх причин його смерті офіційна пропаганда утверджувала думку про те, що саме українці винні у загибелі генерала «Вальтера».

Але, як зазначає дослідник С. Швидюк, після зламного 1989 р., коли партійна верхівка ПОРП втратила контроль над засобами масової інформації, на їх шпальтах стали з’являтися критичні замітки стосовно міфу про генерала «Вальтера». «Так, у 1994 р. – відзначає він – український тижневик «Наше слово», що започаткував свою роботу у Варшаві в 1956 р., опублікував ряд статей, в яких аналізувалися телепередачі з циклу «Ревізія надзвичайна», присвячені смерті Сверчевського. Метою автора цих передач Даріуша Бартошевського було представлення широкому загалові суспільства дійсного портрета людини, ім’ям якої названо школи, вулиці, підприємства, оскільки, директори шкіл, заводів, влади окремих міст стояли перед дилемою: замінити такого патрона чи залишити. У цих статтях знаходимо нові факти, які ніколи не оголошувалися, наприклад, що генерал страждав алкоголізмом і того дня їхав на інспекцію міцно п’яний по цілонічній пиятиці. Аналізуючи матеріал, надрукований у газеті, знаходимо, що у генерала Сверчевського був деспотичний вередливий характер, за що його не любили підлеглі. З цього приводу хтось із них міг навіть підступно завдати Сверчевському смерть. Запаморочений алкоголем, без здатності до оцінки ситуації, він віддав солдатам згубний наказ йти на ворога прямо під гору під самісінький обстріл кулеметів українських повстанців, а виконання наказу п’яного генерала могло довести до цілковитої загибелі особового складу ескорту.

Ще одним відкритим фактом стало те, що на мундирі генерала Сверчевського, у якому він був одягнутий у своєму останньому бою, крім слідів куль, є дуже чіткий слід ножа або багнета на рівні лівої нирки. Це місце особливо закривавлене. Тому робилося припущення, що саме рана, зроблена холодною зброєю, виявилася смертельною, але залишається невиясненим питання про те, хто її заподіяв.

У «Нашому слові» також зазначалося, що фальшивий міф про смерть Сверчевського –«Вальтера» спростовано, і в суспільстві панує загальновідома думка, що легендарний «Вальтер» не стільки був героєм-революціонером, відданим польським патріотом, скільки покірливим сталінським прислужником».

Людмила Сорока, історик, педагог

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-