Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Шевченко називав емігранта Герцена «апостолом»

Шевченко називав емігранта Герцена «апостолом»

Блоги
Укрінформ
205 років з дня народження істинно великого росіянина

На відміну від ліберального демократа за поглядами і великодержавного шовініста за переконаннями Віссаріона Бєлінського, літературознавчі оцінки якого у радянській школі згадували за будь-якої нагоди, знання про Олександра Герцена досі зазвичай обмежуються крилатою фразою, що його розбудили декабристи, а він розбудив Росію. Слова ці належать Леніну, а тому російські націоналісти полюбляють заявляти, що демократам краще було б сну не переривати, бо, мовляв, православній Русі революції протипоказані.

Шевченко називав емігранта Герцена «апостолом» і «нашим самотнім вигнанцем», що свідчить про високу оцінку Кобзарем заслуг великого росіянина. Його доля типова для держави, де демократія закінчується там, де розпочинається українське, польське чи чеченське національне питання.

Від видавця щотижневої газети «Колокол», яка тривалий час володіла умами начебто освічених і демократично налаштованих прошарків росіян, ще за життя опозиціонера відвернулася хвора на «патріотичний сифіліс», за його словами, Росія. Такою була реакція на позицію не підцензурного самодержавству емігрантського видання, яке наважилося стверджувати, що криваве придушення царськими військами Польського повстання 1863 року — злочин.

Ще за кілька років до його початку Герцен писав: «Якщо Росія залишиться під палицею поліції, без суду, без прав, то не лише Польщі, не лише Україні не слід залишатись із Росією, а й варто їм поєднатись, іти на Москву і розгромити цю гігантську будівлю рабства».

Не зайве нагадати, що так зване Царство Польське, так само, як Малоросія, входило до Російської імперії. Однак якщо в Європі співчували прагненню поляків до незалежності, щоправда, обмеживши допомогу їхній боротьбі «великою стурбованістю», то фактично лише Герцен, заявляючи про необхідність «розірвання насильних союзів», закликав визнати «право на незалежність за Україною».

На відміну від нинішніх путінських «філологів», які вперто і демонстративно пишуть і говорять «в Донбасє», однак «на Украіне», видавець «Колокола» дотримувався кардинально іншої позиції. Герцен не обмежувався промовистим «в Україні», а й мав мужність звернутися до співвітчизників із досі актуальною настановою: «Перш ніж вдаватися до лінгвістичного завоювання народу «южноруського», слід віддати йому його землю, а потім побачимо, якою мовою він захоче говорити. У Малоросії живуть люди, пригноблені рабством, але не настільки, щоб втратити всяке почуття народності. Розв’яжімо їм руки, розв’яжімо їм язик».

Реагуючи на суперечки поляків і росіян, які навіть за часів Герцена вважали українські землі своєю законною вотчиною, видатний мислитель пророче написав: «Україна, що пам’ятає всі утиски москалів і запроваджений ними кріпосний стан і не забуваючи, як їй велося за Речі Посполитої, не захоче бути ні польською, ні російською».

Перечитуючи «Гайдамаків» Тараса Шевченка, зазвичай акцентують на тому, що саме поляки катували, четвертували, саджали на палі наших героїв. Однак обезголовили народне повстання «руськіє братья». Воєначальники присланої Катериною ІІ на Правобережжя України імперської армії запросили начебто на переговори Гонту й Залізняка, щоб, підступно заарештувавши, віддати їх на розправу польській шляхті. «Серце кров’ю обливається від цією підлоти росіян», — коментував цю ганьбу Олександр Герцен.

На відміну від Пушкіна, який у приватному листі писав, що «я зневажаю вітчизну мою з голови до ніг, але мені досадно, якщо іноземець поділяє це почуття», Герцен був до кінця чесним. Його слова про «Родіну-мать» не гріх визубрити всім її горе-патріотам: «Хоч як страшно бачити рідну матір, яку б’є ні за що п’яний вітчим, це все-таки легше, ніж бачити рідну матір у забутті розпусти, принижену до злодійства, до безсоромності». А в Росії й надалі волають про «звірства бАндерівців», які захищають рідну землю, однак сором’язливо заплющують очі на криваві злочини російських карателів у Чечні, Сирії, на окупованих територіях України.

Кожен народ, навіть одурманений і приспаний царем, фюрером чи Путіним, відповідатиме за скоєні під орудою вождів злочини. Страшно і гірко, що пророчий голос Герцена ніяк не може докричатися до душ тих, кого він прагнув застерегти і врятувати.

Віктор Шпак

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-