До честі – увічнити в Києві ім’я Докії Гуменної

До честі – увічнити в Києві ім’я Докії Гуменної

Блоги
1819
Ukrinform
Вона була вірною, славною і незрадливою дочкою рідного народу

    Майбутня письменниця народилася в квітучій місцині щедрої на природну красу України. У Жашкові – містечку велелюдних щорічних ярмарків. Довкола, куди оком не кинь, – ряснота гаїв, садів у разках озер, як у голубому намисті. Біля хати, як написала Докія Кузьмівна вже за морями-океанами, в Північній Америці, хитав кронами, як старий дід головою, «здичавілий садок. Сливи ще родили. Вишні були вже дуже старі. І цілі гаї бузини… сюди ходили ми з мамою ціле літо до городу: садити, сапати, підгортати, копати картоплю й буряки, збирати мак, цибулю, ну, словом, робити усе, що треба на городі».    

    Як і мати, батько – з потомствених рільників. Чом би не з тих правічних, котрі ще з четвертого тисячоліття до нової ери дуби рубали, землю орали, волочили та й сіяти жито-пшеницю і всяку пашницю. Й хоч після таких же золотих, як у давніх греків, віків Трипільської цивілізації працьовиті предки українського роду потерпали від незліченних завойовників, їхні спадкоємці зуміли за найстрашніших лихоліть ударити лихом об землю й усупереч усім напастям вижити, зберегтися дотепер одним з найбільших європейських народів.

    На відміну від дружини, Кузьма Гарасимович не пірнув з головою в буденність тяжких трудів гречкосія. Коли б у сорочці народився, то, може б, вибився в люди зі своїм хистом і до музики, й до співу. А скутий нестатками, спромігся лише на те, що без його голосу й пригравань на уподобаній змалечку сопілці не обходилися ні весілля, ні традиційні обрядові свята односельців. «Мав ще й гармонію… ото тільки залиши його самого тут на хуторі – і витинає усяке чортибатьказнащо, аж пір'я курить». Тільки ж треба мати гріш на прожиття. Тож утримував заїжджий двір. А при ньому приторгував сяким-таким товаром. Прибуткове, звичайно ж, – міцні напої. А з мистецьких поривань привозив з Києва книги. Пропонував грамотним і сам цікавився, що там мудрого.

    Донька навчилася читати в п’ять років. Довгими зимовими вечорами перечитувала все, що потрапляло під руку. Тож не випадкові її оцінки зловорожого: «… ще за рік до мого народження була вже вирішена моя доля… На 2-му з’їзді партії в Лондоні, де розділились на більшовиків і меньшовиків, 1903 року, вже була ухвалена програма наступу на селянство і ліквідації «дрібнобуржуазної стихії».

    Друковане друкованим, а підносилась, як на крилах, доторкуючись душею і серцем до неосяжного народнопоетичного та до незбагненної символіки всілякого рукотворного – хоча б і ткання, вишивання, мережива… «Явдоким-штукар намалює на папері квітку, ще й підпише: «Гарна квітка, бий його коцюба!» З молоком матері Докія увібрала предковічне народне. Полюбляла всіляке рукоділля. З юних літ ставала попереду в самодіяльних хорах. «Першу пісеньку я виспівувала таку:

                                      Ой за гайком, гайком, гайком зелененьким,
                                      Там горала дівчинонька воликом чорненьким.
                                      Горала-горала, не вміла гукати
                                      Та й найняла козаченька на скрипочку грати.

                                      Грає козак, грає, дівчині моргає,
                                      Чортибатька його знає, на що він моргає.
                                      Чи на сірі воли, чи то на корови,
                                      Чи на моє біле личко та на чорні брови…»

    Причащалася п’янкими відлуннями від тієї ж Трипільської культури. Бо ж звідти первоцвіт духовності, світогляду, вірувань, звичаїв, характерних особливостей українського народу. По всьому, вражає дивовижна глибінь генетичної пам’яті письменниці та мова її творів – милозвучна, багатюща, з такими тонкими смисловими відтінками, які даються завиграшки далеко не кожному майстрові слова.

    Наприкінці 1917 р. німецькі спецслужби доправили через кілька кордонів у запломбованому вагоні до Петрограда 49 вишколених у швейцарському Ланжюмо більшовиків. Для підсилення американські товстосуми доставили пароплавом до імперії, що розвалювалася, Троцького з бойовиками, зброєю й чималим капіталом. Підступна пропаганда трубила про владу робітників і селян, яка обернулася на жорстоку диктатуру на одній шостій планети. Насправді ж, розпалювався черговий переділ світу, такий же, як і в Другій світовій війні або як і в 2014 р. після захоплення кремлівськими верховодами Криму й вторгнення російських агресорів у Луганську й Донецьку області суверенної України.       

    «…У місті Звенигородці в цей час гуляв «красный террор» і «воєнний коммунізм». Це ж була весна 1918 року. Саме оце більшовики зайняли місто і головні їхні сили були китайці. Вони йшли від дому до дому і грабували поголовно все, тут же одягали на себе жіночі кофти, дамські капелюхи, циліндри й фраки, тут же убивали, діяв ревтрибунал… Поводились, як татарська орда.

    А одночасно око натикалось по всіх стінах, парканах і стовпах на плякати: «Экспроприация экспроприаторов!», «Грабь награбленное!», «Вся власть советам!» «Да здравствует мировой пролетариат!» – та все російською мовою…

    Отак виглядала українська революція на моїх задвірках. Звенигородку для більшовиків завоювали китайці і порозвішували чужомовні плакати, а українські сини насміхалися з своєї матері і її прапора».   

    Необхідно визнати, що після 1917 р. жодний український талант не розкрився на повну силу. Де там! Найталановитіші переслідувалися, зазнавали репресій тільки за те, що вони – українці, гибіли на Соловках, за колючими дротами Мордовії, губилися без сліду у вічній мерзлоті ГУЛАГу. Як удалося вік звікувати Докії Гуменній, тільки невидимі сили небесні відають.

    Хоч як це дивно, рано відчувала небуденність свого призначення. Коли осягала шкільну науку, почула внутрішній голос і за його спонукою не боялася заявляти впевнено: буду письменницею. З роками знов і знов переконувалася, що є над нею «сила Опіки». Доля не пестила, як улюбленицю, не втішала розкошами. Вела хоч і тернистою, але вірною дорогою щирої, чесної творчості, незаплямленого сумління, високої людської гідності.

    У ставищанській школі пощастило зустрітися з учителем, котрий – Дмитро Загул, талановитий поет, невдовзі, звичайно ж, репресований. За його порадою Гуменну вже в Києві повів у храм літератури Сергій Пилипенко, згодом теж репресований. Яким був творчий потенціал молодої авторки, судімо з того, що, побувавши в декількох відрядженнях, придивившись до порядків у новостворених сільськогосподарських комунах на Запоріжжі й Кубані, перейнявшись бідами й клопотами близьких її серцю трударів-гречкосіїв, Докія не тільки публікує гарячі, як з печі, нариси в журналі, а й видає їх 1931 року окремими збірками – «Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная…» та «Стрілка коливається». І того ж року з’являється ще одна книжка – «Кампанія». Хіба ж не багатообіцяючий зачин?

    Де там. Запопадливі кар’єристи, що змирилися з рабським існуванням, були байдужі до того, що допікало Докії: за яким же сатанинським насланням долею України крутять, розпоряджаються на власний розсуд ті, котрі ніяк – ні кровно, ні духовно – не поєднані з українським народом? Нікчемні накинулися на її щиросердечні сповіді з лютою ненавистю. У московських компартійних газетах звірячого вишкіру біологічні україноненависники накинулися на приречену на заклання політичну жертву з такими ж расистської отрути звинуваченнями, які й нині розбризкуються з екранів московського телебачення.

    Хрестили вздовж і впоперек «підспівувачку куркульства» партійні бонзи на з’їздах і всіляких зібраннях. Виключена зі Спілки письменників. Зробила внесок на квартиру в письменницькому будинку, який зводився на вулиці Леніна, але з кооперативу виставили. Помешкання дісталося Саві Голованівському. Окрім отих трьох, вище названих книжок, ні одної більше не змогла видрукувати за свого життя в Україні. Це ж з 1931 до 1943 року. А на тому кінці земної кулі, в далекій Америці, їх написалося й дійшло до читачів вісімнадцять.

    Давалися взнаки тридцяті роки повального геноциду. Батька задушено непосильними податками, без суду і слідства позбавлено громадянських прав, відібрано геть усе рухоме й нерухоме. Попереджений добрим чоловіком про уготований арешт, мусив глупої ночі втікати світ за очі. А за ним і дружині, охоронниці домашнього вогнища, хоч з мосту та в воду – йди, куди очі бачать. Якими тільки непролазними осінніми й заметеними зимовими дорогами не рятувалися вони поодинці від енкаведистської розправи, на яких тільки пронизливих і колючих вітрах не куталися в старе й зношене, аби не впасти жертвами антиукраїнського геноциду та щоб уберегти в грудях незгасні іскорки життя і не ввергнути у відчай рідних своїх.

    Працелюбів на прізвище Гуменюки як у самому Жашкові, так і довкола нього – на хуторах-відрубах – мало не половина від усієї громади. З розгулом «розкуркулювання» близьких і дальніх родичів повиривано з корінням з їхніх обійсть, вигнано чи в дощ, чи в сльоту, чи в мороз із осель, вибудуваних від призьби до вершечка тільки своїм власним трудом, своїми зашкарублими в нелегкій роботі руками. І всіх спроваджено в кращому разі на шахти в Донбас, а в гіршому – етаповано аж за Урал, розвіяно по несходимому Сибіру, що про нього селюки відали до того тільки з невмирущої пісні про Кармелюка.

    Двоюрідна сестра Докії нізащо не хотіла змиритися з безвихіддю сибірського заслання. Зуміла втекти від могильних бараків у лісах, снігах, болотах. Вирвалася безпаспортна, безправна, безіменна з чужої тайги. Більше пішки, ніж на товарняках, дісталася через Москву – тільки уявити! – на тихі води і ясні зорі. Як ото за прореченням Лесі Українки, вкладеним в уста її рідної тітки Олени Косач, засланої за царату до Тобольська: «Поглянути ще раз на синій Дніпро, - Там жити чи вмерти, мені все одно…»

    У Києві Докія Гуменна навчалася на літературно-лінгвістичному факультеті в Інституті народної освіти  (перейменований Київський університет – В. П.)  й на курсах стенографісток. Працювала стенографісткою. Співала в хорі Вериківського, потім в об’єднаному студентському хорі під орудою Г. Вірьовки. Проживала в знайомих на Брест-Литовському шосе, 48. Написала пізніше, які «дуже популярні люди на Шулявці». Наймала кімнату на Паньківській. Студенткою мешкала на Жилянській у флігелі з шістьма подругами. З власної охоти відвідувала на вулиці Володимирській засідання археологічної комісії. Відбула літо в археологічній експедиції – на розкопках у Трипіллі. Відвідала не один Літературний ранок у Всенародній бібліотеці Академії наук на бульварі Шевченка, 14. Від політичних переслідувань рятувалася робітницею на заводі «Точприбор», складала годинники.

    Після всіляких перемін спромоглася купити малесеньку кімнатку за адресою: Левашівська, 20/3. «А що я дуже любила й досі люблю ту кімнату, те подвір’я, ту вулицю, той район, та що я прожила там 14 років (1927-1941), то не можу втриматися, мушу вигребти з пам’яті навіть найнезначніші деталі, пригадати собі все «до титли, ніже тії коми». Вік би жила там, то хоч уявою поброджу». З таким щемом написано в книзі першій «Дару Евдотеї», видрукуваній 1990 р. в Українському видавництві «Смолоскип» ім. В. Симоненка. – Балтимор – Торонто.

    У серпні 1941 р. Докія намагалася самотужки евакуюватися кудись на Схід, але дорогою туди наткнулася на німецькі війська. Не з власної волі опинилася в окупованому Києві. Однак не побігла, як жертва комуністичного Молоха, уклонятися «визволителям». Ніякою співпрацею з фашистами не заплямувала свого імені. Перебивалася вишиванням, шиттям, розмальовуванням стін у бідних квартирах «під шпалери».

    Обпеклася у «всесвітній пожежі», роздмуханій нібито «на зло буржуям». Вирішила ліпше виїхати десь на захід, ніж наражатися на нові загрози. Тягла на собі жмути списаних паперів. Над тим рукописним трусилася, як шекспірівський скнара Шейлок над скринями дзвінких монет. Ні на що інше не вистачало ні сил, ні рук. Та ніщо інше й не пливло ніколи до її рук.

    Поневірялася в таборах для переміщених осіб, шукала якогось осідку. Насамкінець знайшла прихисток у Нью-Йорку. Мешкала в кварталі й будинку для бідних. На першому поверсі, де такі ж приблизно умови, як у наших «хрущовках». Хіба що назва помешкання звучна: апартамент. В тій оселі невимовно рада була відвідинам гостя з України – Анатолія Погрібного. Тиснява неймовірна. Стоси паперів лежали скрізь, де тільки вільна прогалина, а господині хоч стій.

    Одержима та й годі. У листі до подруги Ірини Дибко-Филипчак 1992 р. сповідувалася: «Тепер передруковую щоденника і тільки це одне можу робити. Поки що – на середині, а вже 1700 сторінок. Не знаю, чи це кому потрібне, а нащось передруковую і… ще не знаючи, де це скласти на збереження… Словом… як у трансі». Дякувати долі, щоденник, як і весь архів Докії Гуменної, перетнув океан і відповідним чином оформлений на збереження у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.     

    Як в Україні, так і на супротивному боці земної кулі, одверталася від дзвонарів скороминущих політичних замірів. Її свідомість противилася спекуляціям на горі народному. Уникаючи політичної заангажованості, заробляла на хліб насущний фізичною працею. Понад двадцять років відстоювала зміни в цеху, де сукалися канати. А вільної часини поринала у солодку звабу творчого натхнення. Заради цього жертвувала усім іншим, особистим. Вікувала одиначкою. Дітей не мала.

    Перечитую видрукувану на машинці дрібним шрифтом сторінку. Вгорі дата: «22 липня, 92. Нью-Йорк».

    «Вельмишановний пане Вадиме Пепа!

    Несподівано дістала я Вашого листа з 8-го липня із приємною вісткою, що «Дар Евдотеї» попадає на сторінки журналу «Україна». Це – чи не перша публікація мого доробку у вільній Україні… Цей мій твір лежав 20 років без жадної надії на друк, ні перспектив, писаний «для себе». Це , власне, ред. О.Зінкевич намовив опублікувати. Отже, Ваша участь у наближенні до читача цієї праці також вплітається у цю довгу дорогу».

    З Вашого листа я ще довідуюся, що Ви також належите до заглядачів у минуле нашого народу і вдумуєтесь у спадщину, якою ми бездумно користуємося… Я вважаю, що маючи ширший обрій у панорамі через призму минулого, сучасні події і явища стануть нам зрозуміліші і значніші. Словом, довго не розводячись, ідея вкладена у моєму тритомникові – «Родинний альбом», «Благослови, мати», «Минуле пливе в прийдешнє»…

    Підпис – милуйся та й годі. Художня візитівка. Чисто тобі графіті, якому судилася вічність. Що ж до тритомника, то книги кожної назви видані в Україні, як і надзвичайно цінні спогади з часів німецької окупації Києва під заголовком «Хрещатий Яр» та як і всі твори письменниці унікальної долі.  

    Якраз 1992 р., 21-24 серпня, в Києві проводився Всесвітній форум українців. Разом з колегами по редакції вручав гостям із зарубіжжя свіжі примірники популярного тоді журналу «Україна» і як же радів за Докію Гуменну, передаючи їй через прибульця зі США публікації уривків із «Дару Евдотеї». Хоч якоюсь крихтою воздалося талановитій дочці рідної України за вистраждане, пережите. Її душа, її дух були тут, на велелюдному зібранні в столиці незалежної Української Держави. Та усвідомленням цього не пом’якшити болючі слова від Докії Кузьмівни: «Вельми хотілося бути в Києві 24-го серпня на з’їзді українців усього світу, метрополії і діяспор, західної і східної. Але доля не уласкавила мене бути особисто в Києві на цьому історичному форумі».

    Ще одна звістка. «11 січня, 1994 року, Нью-Йорк.

    … Треба конче поїхати до Києва, щоб там попхати у київських видавництвах ДЧШ, ХЯ  («Діти чумацького шляху», «Хрещатий Яр» - В. П.) тощо і цим довести, що я й без «них» здійснила свою життьову межу, – але не можу. Хіба це не удар Долі? Не глум Фортуни?...»

    Ні, не глум – хочеться запевнити. «Діти Чумацького шляху» – видатний твір української літератури. Широко відомий в Україні й на всіх континентах у зарубіжжі, де українського квіту доволі. Ось оцінка тетралогії професором Анатолієм Погрібним: «… Аналогій стосовно такої широчіні, не побіймося слова – грандіозності авторського задуму, як то в «Дітях Чумацького шляху», українське письменство майже не дає. Власне, це роман про знищення більшовизмом української нації, про те, до яких найбрутальніших способів вдавався московський імперіалізм, аби поставити непокірну Україну на коліна. Саме ці способи художньо й увиразнені у романі: умертвлення українського села як основи нації та вигублення інтелігенції як мозку нації. Відтворено все це в багатстві штрихів і подробиць, у розмаїтті людських доль, в спосіб, можливо, не так художнього, як художньо-документального письма /по суті, твір перебуває на межі художньої літератури та мемуаристики/».

    Доважок про мемуаристику, певно, спричинений тим, що пам’ять Докії Гуменної виняткова. Її книга спогадів «Дар Евдотеї» дивовижно конкретна, реалістична. Письменницьке життя в Києві, свідком якого була авторка, відображене, як у дзеркалі. Правдиві начерки чи замальовки, виразні характеристики багатьох особистостей. Причому, погляд не кар’єриста, не пристосуванця, а митця незалежного, вільного від прислужництва будь-кому. Ніякого догідництва. Звичайно, людина – міра речей. Але в даному разі міра настільки об’єктивна, наскільки це взагалі можливо.

    На превеликий жаль, антиукраїнського усе ще в Києві – як дьогтю в діжці меду. Обнадіює декомунізація назв вулиць прадавнього міста над Дніпром. Не одному із мандрівників, з-поміж них і Оноре де Бальзаку, Київ відкривався як ровесник Рима. До увічнення в ньому проситься ім’я видатної української письменниці Докії Гуменної, вірної, славної і незрадливої дочки рідного народу. З відповідною пропозицією та з надією на порозуміння звертаються до Київміськради члени НСПУ разом з активістами Жашкова.

Вадим Пепа  

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-