Знищені поляками: українське село Сагринь
Упродовж двох днів 9 та 10 березня 1944 року в селі Сагринь, що на Холмщині у Польщі, було розстріляно, закатовано, зарізано понад 1000 осіб, в тому числі понад 100 дітей. Це зробили тисячі добре озброєних кінних та піших бойовиків 27 Волинської дивізії польської Армії Крайової та відділів Батальйонів Хлопських під командуванням Станіслава Басая (псевдо "Рись").
Передісторія
Як свідчать Антоніна Митюк, Михайло Микитюк, Анастасія Крамик, Василь Притула, Антон Голіброд та інші депортовані українці, Сагринь був великим українським селом, у якому нараховувалося близько 300 дворів, у ньому мешкало не менше тисячі українців, декілька сімей поляків, чехів та євреїв до приходу гітлерівських окупантів. Окрім цього тут знаходилося кілька сотень українців, котрих у 1942 – 1943 роках німецька окупаційна адміністрація виселила з українських сіл Томашівського, Замістського, Грубешівського повітів, де були кращі землі та багатші господарки, оселивши там німецьких колоністів. А ще тут перебували українці з сусідніх сіл Пасіка, М’ягке, Модринь, Невірків, Рудка та інших, на які нападала польська партизанка і які не мали належної самооборони.
У міжвоєнний період (1920 – 1930-і рр.) в умовах Польської держави в Сагрині, як і в інших українських селах, українське шкільництво, філія благодійного культурно-просвітницького товариства «Рідна Хата», українська кооперація були заборонені, мурований православний храм – забрано під костел, новозбудовану українцями церкву – зруйновано. Автохтонне українське населення постійно і грубо обмежували в економічних і політичних правах, найбільш національно свідомих українців, а також членів КПЗУ польська влада жорстоко переслідувала, катувала у в’язницях, концтаборі Березі Картузькій.
Після нападу Німеччини 1 вересня 1939 р. та розпаду Польської держави в Сагрині, як і в інших селах та містах Холмщини, відбулося певне пожвавлення українського національного, духовного життя. В Сагрині було відроджено православну церкву, філію товариства «Рідна Хата», створено семирічну українську школу. Тут знаходилася гміна, пожежна охорона, кооператива (магазин), постерунок поліції, в складі якої було кілька поляків і українців. Місцева українська самооборона нараховувала до 20 осіб, озброєних кількома гвинтівками та мисливськими рушницями. Відділу УПА тут не було.
Відродження українського національного і духовного життя не подобалося шовіністично настроєним полякам. У селах і містах Холмщини вони стали нищити спочатку представників української інтелігенції, громадських діячів, священнослужителів та членів їхніх родин, а з весни 1943 р. і особливо в 1944 році – палити, нищити українські села, українське мирне населення. Навіть впродовж 1942 – першої половини 1943 р., тобто до Волинської трагедії 1943 р., загони польського збройного підпілля здійснили жорстокі антиукраїнські терористичні акції в таких селах Холмщини: Майдан Сопітський, Жуличі, Пасіка, Павловичі, Каніволя, Дрищів, Казимирівка, Розтока, Стужиця, Обша, Пахолі, Забужжя, Гдешин, Мірче, М’ягке, Моложів, Переспа, Стрільці, Тугані, Ухані, Набріж, Телятин та інших. Упродовж 1942 – 1944 рр. понад 100 українських сіл Холмщини зазнали терористичних акцій від польських збройних загонів.
Винищення
10 березня 1944 р. вдосвіта (о 3 год. 30 хв.) близько 800 добре озброєних кінних і піших вояків Армії Крайової тісним кільцем з усіх боків оточили Сагринь та обстріляли його запальними кулями. Серед нападників було кілька десятків польських офіцерів, сотні колоністів (осадників) з Волині, були й місцеві поляки, переважно молодь. Тому що більшість будівель мала на той час добре висохлі солом’яні стріхи, все село буквально за кілька хвилин перетворилося в море вогню. Перелякані люди, нерідко, не встигаючи одягнутись і озутись, вискакували з палаючих хат. Хто хапав на руки сонних дітей, хто кидався рятувати худобу чи якесь майно, хто подавався до льоху, до схрону або ж намагався втекти, вирватися з цього жахливого пекла. Бігли в поле, до лісу, до рову, маскувалися за купами гною.
Нападники тим часом скрупульозно прочісували село, вбивали всіх людей підряд, не проявляючи будь-якого милосердя. Одних розстрілювали, інших кололи вилами чи багнетами, живцем кидали у вогонь, закидали гранатами в льохах чи схронах... Найбільше було убито і замордовано дітей, матерів та батьків, які прагнули їх урятувати, людей похилого віку, котрі не могли втекти.
Село згоріло вщент, зосталися лише одні комини. Було знищено церкву, парафіяльні будинки, 280 хат, молитовний будинок громади євангелистів, сотні господарських споруд. Трупи, як снопи, валялися в садах, на вулицях, городах, полях.
Кілька сотень людей, особливо матерів з дітьми, кинулися до церкви. Але поляки підірвали храм гранатами і всіх, хто там сховався, перебили. Особливо жорстоко катували дружину священика Ярославу та її 6-річну доньку Сарафцю. Отець Василь Ляшенко зумів врятуватися.
Тих 35 сагринців, що кинулися з дітьми до приміщення постерунку, спалили живцем. Хто ж вискакував з палаючого будинку на двір і намагався втекти, особливо дітей та жінок, ловили, кидали на колючий дріт і розстрілювали. П’ятнадцять дітей висіли розстріляними на плоті з колючого дроту. Інших спійманих обливали гасом, підпалювали і гнали на сільське кладовище.
Василю Шелепіні скрутили голову лицем назад. Михайла Барана замордували. Рідну сестру Антоніни Митюк – Євгенію Макар, яка вчителювала в Телятині (а на той час відвідала рідних у Сагрині), пограбували, зґвалтували, тяжко поранили в голову, після чого вона померла. Романа і Олену Вільгів, подружжя Гіргілів та інших сагринців закололи вилами. Подружжя Івана та Ірину Притулів з їх синочками трирічним Сергійком і дворічним Володею розстріляли (їх убив поляк Смик із сусіднього села). Така ж доля судилася подружжю Федорові та Варварі Крамикам, яких розстріляли разом з їхнім 10-річним сином Гнатом. Маленька Надійка Медвідь упродовж трьох днів, припадала до грудей тяжко пораненої умираючої матусі, смоктала її молоко... Надія вижила, її мама померла.
Найбільше втратили своїх рідних під час Сагринської трагедії родини Зелінських, Притулів, Шуфелів, Дудусів, Бузьків, Боярчуків, Антосюків, Шелепінів, Шокалів, Головків, Новосадів, Білоногів, Морозів, Яндрушків, Климчуків, Грицаїв, Медведів, Добровських, Мігасів, Цокалів, Шикулів, Собчуків та інших.
За одними свідченнями під час знищення поляками Сагриня було убито і закатовано понад 800 українців (М.Микитюк, А.Крамик), за іншими – 1240 (В. Притула). Вцілілі майно, худоба були пограбовані поляками і вивезені переважно в Тишівці, на сусідні польські колонії.
Кому з українців пощастило врятуватися, той через день-другий з острахом повернувся в рідне село. Чоловіки на плечах зносили трупи до кладовища, або ж на місці трагедії (в полі , на городі чи в садку) нашвидкуруч викопували ями, складали в них убитих і замордованих (нерідко це були обгорілі кості), прикривали ряднами, хустками чи соломою і загортали землею. Хоронили без трун, без Богослужінь, бо кожної хвилини могли знову напасти озброєні поляки і розправитися з уцілілими українцями.
Сьогодення
Кладовище в Сагрині – це велика спільна могила, в якій на спочинку сотні невинно убитих і закатованих українців (переважно селян з дітьми). Польські історики, засоби масової інформації твердять, що польські збройні загони не воювали проти мирного українського населення, а вели бої з вояками УПА. Чому ж в Сагрині, Ласкові, Бересті, Шиховичах, Новосілках та сотнях інших українських сіл Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Любачівщини гинули тисячі мирних українців.
У 2008 році після постійних клопотань Волинського товариства "Холмщина" при підтримці Волинської облдержадміністрації та товариства "Закерзоння" до Президента, Верховної Ради та Прем’єр – міністра України, на сагринському кладовищі спорудили пам’ятник, на котрому викарбували прізвища 660 українців, які вдалось встановити на 64 році після трагедії.
Микола Онуфрійчук, голова Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина»
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама