Демографи враховують не всі жертви Голодомору

Демографи враховують не всі жертви Голодомору

Блоги
1929
Ukrinform
Потрібна ретельна перевірка всіх обставин цієї трагедії

           Видатний український учений, один з фундаторів вітчизняної демографії, професор Арсен Хоменко наприкінці 1932 року опублікував статтю «Людність УСРР у перспективному обчисленні», в якій на основі свого аналізу руху населення з 1927 року зробив розрахунок кількості мешканців республіки на майбутню п’ятирічку. Спираючись на  базову кількість населення станом на 1 січня 1932 року  – 32.241 тисяча осіб (очевидно, без спецконтингентів, бо урядова цифра на цю дату дещо вища – 32.600 тисяч) й застосовуючи відповідний коефіцієнт приросту, цей дослідник спрогнозував, що на 1 січня 1937 року в УСРР має бути наявними 35.617 тисяч осіб.

           Зрозуміло, що такий досвідчений фахівець, як  А.Хоменко враховував тенденції міграційних потоків за  минулі роки, зміни в народжуваності й смертності, які відбувалися з посиленням урбанізаційних процесів, закінченням розкуркулення тощо. Але 9 січня 1937 року відбувається Всесоюзний перепис населення, який зафіксував в УСРР за офіційними даними тільки 28,2 мільйона осіб (без спецконтингентів, які 1937 року були встановлені в кількості 165 тисяч). Тобто, в УСРР стало населення менше, ніж було в 1926 році. Ніби й зовсім не народжувалися, а тільки вимирали, або виїхали за межі республіки майже 7,5 мільйона осіб.

           Про ці розрахунки А.Хоменка наші сучасні демографи чомусь не згадують, коли представляють свій аналіз перебігу Голодомору 1932 – 1933 років, заявляючи про цифру прямих втрат УСРР у 1932 – 1933 роках в кількості 3,9 мільйона осіб, про що свідчить публікація Олександра Гладуна і Омеляна Рудницького («Голос України» від 26 листопада 2016 року).

           Чи й справді міг помилитися в своїх розрахунках такий відомий учений, як А.Хоменко, чи його нинішні колеги просто не беруть до уваги методики розрахунку, яку він пропонував?

           На основі аналізу документів можемо стверджувати: вже й тепер маємо можливість одержати дуже близькі до реальних оцінки втрат від Голодомору в 1932 – 1933 роках, які й досі документально не встановлені.  Скажімо, якщо до відомої нам офіційної цифри кількості населення УСРР в 32.600,7 тисячі станом на 1 січня 1932 року додаємо 3.482,4 тисячі народжених за 1932 – 1936 роки і віднімаємо 1.194,3 тисячі померлих у 1934 – 1936 роках, то одержуємо 34.888,8 тисячі осіб, які мали б бути в УСРР станом на 1 січня 1934 року.

           Далі:  від офіційної цифри Всесоюзного перепису 1937 року в 28.387,6 тисячі відмінусовуємо виведену на основі порайонних результатів різницю вищезгаданого перепису, яка на 532 тисячі менша, ніж подана до Москви. Відтак станом на 1 січня 1937 року маємо лише 27.855,6 тисячі мешканців, що в підсумку свідчить про зменшення людності УСРР за 1932 – 1933 роки на 7.033,2 тисячі осіб. Природні втрати за ці два роки, якби вони не були голодними, становили б принаймні 1.047,8 тисячі померлих, як у 1930 і 1931 роках (відповідно 514,7 тисячі  і  533,1 тисячі).

           Але чому ми наполягаємо на кількості втрат від Голодомору 1932 – 1933 років щонайменше в 7 мільйонів осіб?

           Тому що нові документи з колишніх спецхранів дають підставу сумніватися щодо вирогідності розрахунків втрат, виконаних завдяки  розробленим нашими демографами різних формул, які не враховують усіх обставин цієї трагедії. Скажімо, того, що в доповідній начальника Управління народногосподарського обліку УРСР Рябичка на ім’я голови Ради народних комісарів УРСР Коротченка від 2 лютого 1939 року йдеться про те, що «всього за переписом 1939 року ми маємо 29,4 млн. осіб», тобто, цей показник сфальсифікований по УРСР на півтора мільйона осіб – до 30,9 мільйона.

           Крім того, не працюючи системно з первинними документами українських архівів, демографи не тільки не можуть комплексно оцінити всі міграційні потоки, які відбувалися саме в 1932 – 1933 роках, а й не охоплюють усіх їхніх напрямків, що не дає можливості одержати реальні результати наукових пошуків.

         По-перше, чомусь не аналізується такий специфічний міграційний потік у 1932 – 1933 роках, коли тисячі голодних українських селян намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками або ж не допливли до рятівного протилежного берега, де сподівалися дістати так бажаного хліба.

         Наприклад, Осип Ільків з села Вітківці Кам’янець-Подільського району теперішньої Хмельницької області, «забравши всю свою сім’ю, двоє дітей, жінку та її матір, під прикриттям нічних завірюх та морозів прямує на захід. Днями очевидно доводилося сидіти десь у критих снігом хащах, далеко від очей НКВД, пограничників та їхніх собак. І так, такої темної зимової та хуртовинної ночі, коли навіть «хоронителі» кордонів «червоного раю» та їхні собаки не важилися вийти за теплі пороги, Осип Ільків і його перемерзла та знеможена голодом та невигодами останніх днів родина, останніми силами, добивається до Збруча, перетинає совєтсько-польський кордон і добирається до села Мозолівка, що на Підгаєччині, на Галицькому Поділлі... Внаслідок перестуди, виснажень, фізичних та ментальних потрясінь вмирає жінка Осипа Ількова…».

         Чи не Голодомор спричинив цю втрату для нашої нації? А хіба не він винуватець того, що 24 червня 1933 року «з села Брониці хотів перейти до Румунії один старий уже чоловік. Його побачив радянський пограничник і почав стріляти. Але втікач був далеченько від пограничника й останній не міг в нього влучити. Тимчасом втікач зайшов у воду по пахи. Плавати він, очевидячки, не вмів, бо вода почала його крутити. Тоді він почав махати руками, просячи з румунського берега порятунку… Зваживши це, один з большевицьких  вартових підбіг  майже до берега й з віддалі в 100 – 150 кроків стрілом з коліна поцілив утікача прямо в голову. Тільки кашкет поплив по воді, а сам він пішов на дно».

         Тоді ж про розстріли голодних утікачів з УСРР писалося і в львівській «Свободі» під заголовком «Дністер багриться кров’ю»: «Румунські часописи  щораз приносять відомости про звірства комуністів над Дністром. Більшовицька погранична сторожа стріляє до людей, які тікають на другий бік Дністра, як до зайців. Такі сцени бувають не раз у білий день і румунське населення має змогу дивитись на звірства більшовиків. Таке було недавно напроти Василівців: група з трьох утікачів намагалася переплисти на румунський бік. Більшовики відкрили вогонь з кулеметів. Один ранений втікач втопився, другий вернувся до більшовицького берега, де його тут же добили, а третій дістався на другий беріг, але такий поранений, що не можна було з ним говорити. Все це діялось на очах людей в год. 4-ий по полудні».

         Подібне відбувається і на Поліссі. В мемуарах Тараса Бульби-Боровця «Армія без держави» є таке свідчення: «Між втікачами та пограничними військами ГПУ ведеться справжня війна. Цілими ночами строчать кулемети та сяють ракети та прожектори, наче на фронті. Такого видовища ще цей кордон не бачив.

         Біля польських прикордонних урядів хмари народу. Хто ж це такий? Це вже ні буржуї, ні куркулі, ні інженери, ні кооператори, ні професори, ні агрономи, ні урядовці. Це звичайні робітники і селяни рятують своє життя. Тікають під градом кулеметних куль, наче на фронтовій лінії. Біжать наосліп через непрохідні багна та ліси, аби тільки де-небудь попасти за межі СССР. Несуть на плечах поранених та побитих дітей, тягнуть покалічених, обдертих до наготи жінок. Створюють на прикордонні невимовний жах.

         ... Вони розповідали тим, хто цікавився, що в СССР проводиться насильна колективізація, в людей відбирають худобу, землю та реманент – все те, що їм дала революція, що мільйони голодують і вмирають, як мухи, по всій Україні, що бідних жертв нікому й ховати, що люди їдять листя, траву, котів? собак і не обходиться й без людоїдства».

         Дослідник голодомору Іван Чигирин наводить дані, що за 1932 рік прикордонники ДПУ розстріляли 5.450 осіб. Скільки знесилених від недоїдання втікачів поглинули хвилі Дністра чи Збруча – невідомо. Як не знаємо і про  всіх тих, хто помер від застудних хвороб після переходу кордону в крижаній воді. Щодо втрат 1933 року на західному кордоні – досі взагалі жодного узагальнення. Ті ж, котрим пощастило перебратися на Захід, уже не повернуться до січня 1937 року, аби зафіксуватися в перепису. Тобто, вони не стали тоді городянами й не пішли до Росії, щоб там вижити, вони – втрати для УСРР через Голодомор.

         По-друге, ніхто не обліковував тих українських селян, які померли від голоду на території Росії чи Білорусі, куди прийшли ще до ухвали  постанови ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року, що забороняла їм виїзд у ці регіони за продовольством. Наприклад, лист секретаря Кантемирівського райкому ВКП (б) Журилова секретареві обкому Центрально-Чорноземної області Варейкісу від 1 квітня 1932 року засвідчує, що в Кантемирівці «только за последние дни похоронено 12 человек пришедших за хлебом с украинских соседних районов».

         Знаємо лише про те, що від 22 січня 1933 року органи ГПУ мали завдання арештовувати тих "селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ", а після того, коли серед них будуть відібрані "контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання". Станом уже на 14 лютого 1933 року було затримано 31.783 особи, з яких 28.351 повернуто в місця їхнього проживання, а 3.434 притягнуто до відповідальності, 579 відібрано для направлення до Казахської АСРР. Скільки ось таким чином було повернуто до голодуючої України її синів і дочок навесні й улітку 1933 року, що, зрозуміло, були приречені на голодну смерть, – ніхто ще не порахував.

         По-третє, за чверть століття не досліджено фактично жодного масового поховання невідомих ходаків за хлібом, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрацій біля залізничних станцій. Відтак у прилеглих до того ж, скажімо,  Миргорода селах родичі зниклих безвісти думають, що ті загубилися десь у пошуках продуктів, а насправді вони лежать неподалік рідних хат у сирій землі, бо влада не пустила їх за хлібом до Росії чи Білорусі.

         Скажімо, 16 травня 1932 року, тобто ще за 8 місяців до підписання вищеназваної заборони Кремля від 22 січня 1933 року, група таких відходників за хлібом з Глобинського, Семенівського, Потоцького, Кременчуцького, Олександрійського районів «от имени пятитысячной массы не скота, а еще полуживых людей, рвущих себя из крепких когтей искусственного голода», зверталася до Сталіна і ЦК КП (б) У: «… мы полуголодные валяемся по станциях, как никому не нужный хлам, при посадке в вагоны нам безнаказанно проводники вагонов разбивают руками носы и дверями вагонов пересекают пальцы на перегоне Ромны – Бахмач.

         Оборванные от недоедания, высохшие и почерневшие от ветров и солнца люди с котомками подходят к вагонам, предъявляют билеты, а молодой проводник – девушка с значком КИМ-а кричит: «куда прешь, иди дальше». Идут в задние вагоны, там спешит посадиться фельдсвязист ГПУ, как сговорившись, повторяет фразу проводника, только изменив тон: «куда прешся, поедешь сборным».

           У таких випадках люди пробували ще бігти за поїздом, намагаючись вскочити на підніжку вагона на ходу, але їх брутально зіштовхували вниз, вони падали і вже більше не вставали, залишаючись лежати уздовж залізничних насипів. Біля станції Булацелівка, наприклад, з грудня 1932 по травень 1933 таких виявилося до десяти тисяч.

         А хіба розкопано ту велетенську братську могилу біля Дніпрогесу в Запоріжжі, куди сходилися голодні з околиць у сподіванні на пайок будівельника, але їх, зовсім знесилених, ніхто не взяв на роботу, й вони померли безіменними…     

           По-четверте, не досліджено питання про повернення в 1932 – 1936 роках розкуркулених в Україну. Багатьом куркульським дружинам і їхнім дітям вдавалося повернутися завдяки розриву шлюбних відносин з главою родини. З цього приводу збереглися відповідні постанови президій міськрайвиконкомів, однак вони ніким не аналізувалися. Чи всі подібні поворотці зуміли вижити в голодному українському селі, де вони вже не могли навіть оселитися в своїй хаті?

           По-пяте, усі члени куркульських родин відкликалися з Червоної армії як ненадійний соціальний елемент. Так, 27 січня 1932 року президія Попаснянського райвиконкому ухвалила рішення про повернення з радянського війська Івана й Сергія Лебедя з Сколеватської сільради, Данила Белька – з Берестівської, Василя Орленка – Василівської  як синів розкуркулених.  

           Такі ж постанови 28 січня 1932 року ухвалює президія Ульянівського райвиконкому щодо уродженця села Гринцеве Гриценка Петра Павловича,  5 лютого 1932 року Решетилівського – «чуждих елементів Назаренко Андрія Петровича та Лютого Луку Антоновича»,     2 грудня 1932 року Коропського - Приходька А. А. Якщо їм пощастило перебратися до українських міст, то вони, поповнивши лави робітників, могли врятуватися – у рідних селах їх чекала, як правило, доля земляків під час Голодомору.

           По-шосте, не обліковано повернення тих селян, яких Москва погодилася звільнити згідно із запискою заступника голови РНК СРСР В. Чубаря від 20 вересня 1936 року в політбюро ЦК ВКП (б) «Про порядок звільнення з трудселищ осіб, раніше засуджених за різні злочини на термін від 3 до 5 років і відбувших покарання». Тобто тих, хто був засуджений за законом «про 5 колосків». 31 березня 1933 року нарком юстиції й генеральний прокурор УСРР В. Поляков рапортував генеральному секретареві ЦК КП (б) У С. Косіору, що за період від 27 листопада 1932 року на північ вивезено 86.884 правопорушників з числа селян, яким інкримінувалися злочини за «посягання на соціалістичну власність» або злісне невиконання хлібозаготівель. Скільки з них повернулося до січня 1937 року до УСРР, а скільки їх там померло від голоду, застудних хвороб і непосильної праці? Відомо, що в 1932 році вмерло з числа «куркульського заслання» 87,7 тисячі осіб, а в 1933 – 151,6 тисячі. Яка кількість з них українська – ніхто ще не порахував.

           По-сьоме, очевидно, до втрат від Голодомору треба відносити й тих, кому був винесений смертний вирок згідно із законом від 7 серпня 1932 року. За другу половину серпня розстріл застосований до 27 засуджених, за вересень – до 193, за жовтень – до 121, за листопад  - 159. А за час від 26 листопада до 7 грудня 1932 року до розстрілу було засуджено 137 осіб.

           Подібне тривало і в 1933 році.  За січень 1933 року в Харківській області засуджено до розстрілу 117 осіб. За першу п’ятиденку лютого в Дніпропетровській області до смертної кари засуджено 44 особи…

           По-восьме, чи скрізь враховували померлих від голоду в камерах попереднього ув’язнення, чи їхня смерть вважалася природною? Так, у Зінов’ївському ДОПРі у грудні 1932 року таких було 20, у січні 1933 – 117, лютому – 163, за 13 днів березня – 105. Чи пораховані подібні втрати по всіх місцях позбавлення волі, в яких каралися наші селяни, що вже були зняті з обліку за місцем проживання.

         По-дев’яте, окрему статистику необхідно застосувати для обліку тих смертельних випадків, які спричиняла ота більшовицька твердість у здійсненні репресій за невиконання хлібозаготівель. Зокрема, дружина члена управи артілі «Восход» Волноваського району Донецької області, якого притягнули до відповідальності за нібито розтринькування колгоспного хліба, зарубала сокирою двох дітей і намагалася повіситися…  

         На Чернігівщині середняк Болоховець, що вже виконав своє завдання на станом на 16 грудня 1932 року, і від якого вимагали й далі здавати хліб, вилучивши  всі наявні для харчування родини продукти до нового врожаю (збіжжя - 116 кілограмів, картоплі – 19, віки – 4, проса – 11, квасолі – 3, соняшнику – 10 і 10 головок  маку), повісився.

         А селянин Коломієць з Нововолодимирівки Олександрівського району Дніпропетровської області, в якого 10 січня 1933 року намагалися забрати продукти, убив з рушниці керівника комісії й активістку, а сам, забравши дружину й харчі, зник з села.

         Голова сільради в селі Сорочинському Бобринецького району Шевченко й секретар партосередку Скалій, запідозривши колгоспника Неграша в крадіжці, убивають його по дорозі в міліцію. Колгоспника Дем’яна Клочка, який копав картоплю на городі, вбили на місці. Через кілька днів помирає побита ними біднячка Дубівка, як і побиті старшим конюхом колгоспу імені  Сталіна хлопчик Андросов і дівчинка Бережицька…

         Колгоспника Вербицького з Новоолександрівки побили до напівсмерті й закопали, він вибрався з ями, доліз до дому й помер. Його односельця Йосипа Цапенка член сільради Пономаренко  прив’язав за шию до хвоста коня й гнав того, поки бідолаха не впав і не вмер.

         У селі Долина секретар партосередку Іванченко й прикріплений до молотарки Адаменко так знущалися над комсомольцем Лабенком, що останній не витримав і повісився.

         Де статистика подібних випадків? Хіба вона не спричинена організованим Голодомором?

         По- десяте, не треба забувати, що поверталися і з міста до села. Наприклад, 150 тисяч не одержало паспортів у Харкові, Києві, Одесі, Сталіно, Дніпропетровську та Вінниці, тому змушені були залишити місто. З офіційної кількості висланих понад 30 тисяч припадало на колишніх заможних селян, 40 тисяч на так звані паразитичні елементи та 15 тисяч – на робітників, які не мають постійної роботи.

         Ще одна хвиля поворотців: у липні 1934 року великі харківські заводи звільнили 8.230 осіб, тракторний – 3.227, з них 936 заможних селян. Вони поверталися в село, заповнюючи місця вимерлих від голоду.

         По-одинадцяте, недослідженою проблемою залишається канібалізм. В українському селі він не мав тих класичних ознак, що становлять елементи своєрідної культури, наприклад, окремих африканських племен. Український канібалізм 1932 – 1933 років – це, як правило, відчай збожеволілих від голоду людей врятувати ще живих за рахунок визначених жертв. Тобто, свого роду канібалізм в ім’я життя. Скільки було його жертв – досі загадка. Як і розтягнутих здичавілими собаками трупів невідомих по дорогах.

         Не досліджені ні істориками, ні демографами й багато інших проблем, які зафіксовані в спогадах свідків Голодомору. Скажімо, чому в окремих регіонах заборонялося записувати до актів громадянського стану померлих до 1 року дітей? І чому після березня 1933 року там припинили складати акти про смертність? А чи обліковані смерті всіх тих дітей, яких підкидали до дитбудинків, але вони не дочекалися допомоги, бо двері так ніхто і не відчинив на плач немовляти.

         По-дванадцяте: а ким пораховано, скільки конкретно завезено в українські міста заробітчан з Росії та інших радянських республік. Адже в перепису 1937 року, який показав зменшення населення УСРР у порівнянні до 1926 року, вони фактично займають місця тих, кого Україна втратила за цей період. Відтак твердження наших демографів, що з-поза меж УСРР у вказаний період завезено незначну кількість людності спростовуються виявленими документами. Скажімо, на шахти тресту "Кадіїввугілля", що в Донбасі, у жовтні 1932 року на роботу приймали в основному не голодних українських селян: з України - 118 осіб, Татарстану - 403, Білорусії - 125, Центрально-Чорноземної області - 194, Західної – 14.

         Зрештою, аналіз документів свідчить про те, що завезення робочої сили з Росії та інших радянських республік було пріоритетом в умовах індустріалізації південно-східних регіонів УСРР. Так, 26 жовтня 1932 року політбюро ЦК КП (б) У постановило: з 48.961 необхідного робітника для вугільних шахт Донбасу на четвертий квартал 1932 року 20.000 повинна забезпечити Україна, а 28.961 –  БСРР і РСФРР. Зокрема, з БСРР мали надіслати 8.200 осіб, Татарстану – 9.000 і ЦЧО – 11.760.

         По-тринадцяте, і чи не найголовніше: всі дослідники одностайні в тому, що сама офіційна реєстрація смертей в українському селі охопила далеко не всіх померлих, бо часто не було і кому фіксувати їх.  

         Ось чому до встановлення конкретної цифри шляхом ретельної перевірки всіх обставин цієї трагедії, на нашу думку, виправданим є сьогодні поки що стверджувати про мінімальну цифру втрат у 7 мільйонів і продовжувати копітку працю щодо виявлення, насамперед в українських архівах, первинних матеріалів, які допоможуть встановити найбільш близьку до реальної цифру. І йдеться не тільки про тих, хто загинув від голодної смерті на українському чорноземі, а й про ті жертви, які спричинені Голодомором й досі не враховуються нашими демографами,

Володимир Сергійчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-