Українська дорога сліз індіанця черокі

Українська дорога сліз індіанця черокі

Блоги
1810
Ukrinform
Джеймс Мейс, який народився 65 років тому у США, став голосом мільйонів жертв Голодомору

Видатний дослідник Голодомору американець Джеймс Мейс по батьківській лінії — нащадок індіанців черокі, які жили на сусідніх з Атлантикою землях, розташованих трохи північніше від субтропічної Флориди. На відміну від більшості туземців, черокі до початку ХІХ ст. перейшли в християнство і стали вести осілий спосіб життя. Території з благодатним кліматом і щедрими ґрунтами дали змогу їм створити великі маєтки з плантаціями.

Вожді черокі вели цілком аристократичний спосіб життя, відрізняючись від білих плантаторів лише кольором шкіри, і заснували безплатні школи для одноплемінників і навіть організували випуск газети «Черокі Фенікс» рідною мовою. Однак так само, як через сторіччя у нацистській Німеччині, заздрість сусідів до чужих багатств і маєтків стала підставою для звинувачень у расовій неповноцінності й призвела до депортації. Так індіанці черокі опинилися на пустельних землях у центрі США. Нащадки депортованих називають шлях, яким пішки гнали їхній народ, дорогою сліз, на якій загинула мученицькою смертю понад чверть індіанців.

Нині у США залишилось не більш як 15 тисяч чистокровних черокі, хоч кількість тих, хто має у роду предків цього народу, перевищує 800 тисяч осіб. Серед них чимало відомих  особистостей. Крім Джеймса Мейса, це Елвіс Преслі, Квентін Тарантіно, Джонні Депп, Чак Норріс.

Без цієї передісторії годі зрозуміти, чому 30-річний науковець, залучений як помічник до написання англійцем Робертом Конквестом книжки «Жнива скорботи» про Голодомор в Україні, присвятив дослідженню цієї теми все подальше життя. І якщо для знаного науковця, фактично найнятого Інститутом українських студій, фінансованим нашою діаспорою, це просто була чергова наукова робота, то для нащадка черокі, які теж вимирали від голоду, — святим обов’язком перед мільйонами загиблих українців.

Джеймс Мейс із гіркотою визнавав, що американська демократія, як і російська, закінчується там, де починається українське питання. Чи не головна причина, чому заокеанські політики десятиріччями свідомо ігнорували голодоморний геноцид в Україні, — те, що саме у 1933 році США визнали СРСР, встановивши дипломатичні та економічні відносини. Фактично еліта найпотужнішої держави Нового світу свідомо заплющила очі на щонайменше 7 мільйонів замордованих голодом українців, бо переважили меркантильні інтереси та бізнесові вигоди, які давала співпраця з людиноненависницькою сталінською імперією. Про це тепер не хочуть згадувати.

Навіть коли відзначали 50-річчя Голодомору, в американському Конгресі вистачало тих, хто заявляв, що не доцільно витрачати кошти платників податків на створення спеціальної комісії для розслідування давніх злочинів у далекій від Америки країні. Лише десятки тисяч гнівних петицій від національних українських товариств спонукали винести це питання на розгляд, а позитивне рішення  ухвалили завдяки принциповій позиції єврейського лобі, яке нагадало про існування в Конгресі США комісії з Голокосту, що теж був давно і далеко.

Результати роботи створеної з такими потугами комісії були б нульовими, якби її виконавчим директором не призначили Джеймса Мейса, який став голосом мільйонів жертв Голодомору. 

Віктор Шпак

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-