Суржиковий ефір

Суржиковий ефір

Блоги
1771
Ukrinform
Коли війна з агресором приносить нелічено смертей і каліцтв, не мені схилятися до переміни в Україні вищої влади.

      Від діючої мусимо переконливо вимагати такої ж відданості відродженню незалежної держави, яку заповів Богдан Хмельницький, уславлений у народнопісенній творчості, як ніхто інший. У нього не розбігалося слово із ділом. А такий гріх від можновладців нерідко уколює тепер кожне щире серце. Останнім часом Президент, Голова Верховної Ради, Прем’єр демонструють, що їм до снаги забезпечити ухвалу рішень значущої ваги, з-поміж іншого й змін до Конституції. Чому ж тоді в духовній сфері як панувала традиційно, так і напосідається досі кричуща зневага до української культури і, зокрема, до української мови, яка таки ж душа нації, а не приший кобилі хвіст?

      Дано патріотично настроєним відчіпного: можна обурюватися, скільки завгодно,  горезвісними валуєвськими, емськими указами і так само безміром незчисленних царських і комунорадянських заборон українського слова. А що ж на свіже око та що ріже слух? За яким же далекоглядним наміром ширшого покриття телеканали віддані на поталу заїжджим гастролерам? Тим, що ніколи не навчалися ні в якій українській школі. Не причащалися ні зі шкільної парти та, певно, й пізніше, поезіями Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Симоненка, Ліни Костенко… Пригріті державою на пропагандистській службі, а не пропустять через губу жодного українського слова. Яким аршином міряти їхню відданість заповітним надіям і сподіванням українського народу?

     На цьому світі хто тільки не заявляв про те, що історія нічому не вчить. Було, що в Києві владарювали князі з варягів. Правда про їхнє правління висвітлюється несміливо, більше замовчується. Бо що ж звеличувати? Пришельці трималися осібно від корінного населення. Народжували синів від багатьох жінок та ще більшого числа наложниць. Одружувалися з дочками рівних собі усіляких європейських правителів. І для синів добирали  пари так само. Тоді був ширший Інтернаціонал, ніж той, модераторами якого з 1917 р. були Ленін, Троїцький і компанія.

     Усіх нащадків чоловічої статі чинні князі мусили наділяти, коли ті ставали на порі, якимись володіннями. Через те спадкоємці, рідні тільки по батькові, не вилазили з міжусобиць. Боролися за кращі паї не на життя, а на смерть. Розправлялися хай з напівкровними так, як Святослав, прозваний  Окаянним, з Борисом і Глібом. Воювали одні проти других, звертаючись за  підмогою до  печенігів, половців та інших кочових орд. Знесилені у взаємопоборюваннях, не спромоглися дати відсіч татаро-монгольській навалі. Утікали з тим живим і нерухомим, що вдавалося прихопити, чим далі на Захід, насамперед до своїх сватів.

     Будь-де і за будь-яких обставин чужинці є чужинцями. Не їм ставити державні інтереси вище своїх власних, а пряміше – зажерливих, шкурницьких. Як засвідчує історія, патріотами виступають вірні сини своєї землі, рідні діти матері-Батьківщини. Тож і міркуймо, як уберегтися й не змаліти в жорстокій юдолі земній. Наслідування більшовицького Інтернаціоналу не привело б ні до чого хорошого у відроджуваній Україні.    

     Є критика на утвердження незалежної Української Держави і є критика на знищення такої розбудови. Смію заявити, що нищівна в ефірному просторі навалом переважає добротворчу. Боже правий, який галас зчинився, коли ледь проклюнулися несміливі, кволі претензії від податківців до фінансових рахунків «Шустер live». Доморощені не так палкі, як запальні поборники «свободи слова» умить здійняли такий нечуваний галас, що рідкісної сили запопадливість підхопили і якісь там зарубіжні ентузіасти, умільці товкти воду в ступі.

     І що ж при цьому головне? Що ж визначальне? А те, що відразу перевели, як мовиться, стрілки на пустодзвонне: «даєш свободу слова!» Голослівним закрили наглухо суть справи. А її б вивести на чисту воду заради хоча б якогось натяку на справедливість. Тільки ж як з’ясовувати, коли за туманом пустослів’я нічого не видно. Лише проблиски.

     І вони такі. Шустер узяв кредит на кругленьку суму - десь на півмільйона доларів. Щоправда, не повідомлялося, з якої такої благодійної кишені, про доступ до якої жодний український журналіст і мріяти не сміє. Та й ніякої гадки про щось таке не має. А дивовижно успішний залюбки придбав в Іспанії за позичене житловий будинок до вподоби. При тому відповідні українські контролюючі органи угледіли певні порушення в проведених операціях. Звичайно ж, фінансових. Бо ж на чому вищого польоту світ тримається? На грошах. На капіталах. Без них він – ніщо.

     Чи є якась залежність вказаного кредиту від українського бюджету і чи стосується це якимось чином кишень українських платників податків – саме це шито-крито. Здійнятий галас заховав делікатне так, як це буває при повному затемненні сонця чи місяця. На які там кошти звертати увагу? Перше з першого в демократії – «свобода слова». Вона – недоторканна «священна корова». Тільки що ж виходить? Під такою ж самою парасолькою чи за такою ж «бронею» і кремлівський Кисельов. І він же має цілковите право на будь-яку відворотну брехню, огидну підлоту, зміїну підступність. Всіляко й підтримується тамтешніми правителями. Оцінено зловісного по заслузі. Купив за 162 мільйони рублів нерухомість на недоступному для простих смертних, а в просторіччі - елітному Цвітному бульварі. 204 квадратні метри інтер’єру для розгулу «свободи слова» - ото привільний озон для «демократії». Тож і суши голову над тим, хто ж – Сатана чи капітал - там править бал?                    

     Бідна українська голівонька! Яка тільки нечисть з неї не знущається, не глумиться, не насміхається. І не тільки ж киселівського виплоду. Так звані «свої» зі шкури лізуть, щоб не відстати від зловорожості пропагандистів північного сусіда. Пнуться позмагатися та чи й не перевершити. Нехай горезвісна Сердючка уже як рудимент. Та чи ж не слід у слід за нею – ідіотське кривляння якогось суржиконосного Вітальки. А новоявлена мода на двох ведучих? Один – нормальний російськомовний. У парі з ним – неодмінно суржикомовний придурок. Або суржикомовна дурноголова. Такі ж чи ж не зумисне безграмотні й примітивні сценічні мініатюри, що їх розігрує якесь там начебто подружжя.

     Ті, хто перед кожними виборами лицемірно залицяються до електорату, вихваляють на всі заставки: «народ мудрий», «народ розбереться», «народ усе знає»… Тільки ж соціологами, хоч вони й криводушні, таки ж прикинуто і всесвітньо визнано не дуже втішне для узагальненого чи навіть віртуального – «народ». У кожній спільноті якщо не мінімально п’ять, то максимум до десяти відсотків свідомих. Ще частка з цифрою 15 – асоціальні, сиріч не тільки безвольні, безпорадні, а й злочинні. Решта, якій хоч пам’ятник став, – керована маса. У просторіччі - обиватель. Він, даруйте, як флюгер на вітрах епохи. На те й народжений, щоб уловлювати, звідки вітер віє. Один знов і знов заскочений чортзна-чим, а хтось ще й радіє: українська мова – меншовартісна, другосортна, об’єкт глузувань. Саме це і втовкмачується не твердим у переконаннях, при чому постійно і невідворотно – як незносна кара єгипетська.  

     «95-й квартал» або ще «Київський квартал» - ні сорому, ні стиду. На фронті  національно-визвольної війни гинуть молоді, яким би жити, любити, народжувати дітей, і літні, котрим наставляти б на путь праведний нащадків, бавити онуків. А мобілізовані, як подейкують, Коломойським регочуть. Заходяться від реготу, як не луснуть. Як нишпорки, винюхують щось із такого українського, щоб, наклеївши кумедні вуса, знущатися, очорнювати - дискредитувати свідомість багатомільйонного народу.

     Дарма. Негідні зусилля. Український народ хоч і скорочується останніх років, як шагренева шкіра, та все ж наперекір усім напастям - життєздатний. Тільки чому ж терпимо наругу? За яким же сатанинським насланням змиряється з приниженнями тонкий прошарок свідомих, насамперед учених та друкованих? Коли ж збудеться очікуване Т. Шевченком - «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля»?    

     В тяжкі роки національно-визвольної боротьби під проводом батька Богдана також ворохобилися всілякі відщепенці, зрадники, запроданці. А готові щомиті до катувань бандуристи, сліпі і зрячі, закликали на базарах під подзвін струн: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий стерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті – приставай до нас. Не треба боятися смерті, від неї не вбережешся. Таке козацьке життя».

     І що ж? «Жінки навіть з рогачами ішли воювати» - увічнює сплеск всенародного піднесення народна дума. Козацька доблесть брала в руки шаблю не заради «лакомства нещасного». Відважні жертвували життями не за інтереси панівної верстви і навіть не за сяких-таких фарисеїв, що купчилися довкруж церковних амвонів. Мужні ставали грудьми на захист батька рідного і матері рідної. Боронили дітей своїх і внуків, братів і сестер, і рід свій. І землю справіку свою, на якій неміряні покоління предків, пращурів за всіх лихоліть плекали добро.

    Українська народнопоетична творчість – багатющий скарб. Такого пошукати у світі. Пісень – понад двісті чи й набагато більше тисяч. Фахівці ніяк не можуть визначитися - таке море варіацій! А зловмисники просторікують: катма українських мелодій для наповнення музичних радіопередач. Дійшло до геть осоружного: «слуги народу» не спромоглися проголосувати за узаконення таких же, як скажімо, у Франції квот на захист українського милозвучного на радіо і в телепросторі. Що ж ті, в яких рука не піднялася, всмоктували з молоком матері?

    Хай там що, удармо лихом об землю. Будьмо! Та свій рід не гудьмо. А недоброзичливцям нагадаємо пророче застереження Великого Кобзаря: «Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, і премудрих Немудрі одурять!»

Вадим Пепа
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-