Нація починається з мови

Нація починається з мови

2055
Ukrinform
Грузини й досі вільно читають поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шку­рі», хоч вона була створена 800 років тому, і почувають себе грузинами; італійці так само без перекладу розуміють «Бо­жественну комедію» Аліг'єрі Данте, хоч їй уже 700 років, і вважають себе італійцями.

Ми, українці, маємо багатющу кількатисячолітню народнопісенну спадщину, на мовній основі якої постала сучасна українська література, починаючи від Івана Котляревського й геніального Та­раса Шевченка, — і це так само оберіг нашої національної ідентичності, доки він існує в пам'яті українців.

Саме отій тяглості, живучості мови й завдячує збереження й поступовий цивілізаційний розвиток нації. Спільна мова з розрізнених індивідів створює суспільство, здатне нагромаджувати й зберігати життєвий досвід, інтелектуаль­но розвиватися й ушляхетнюватись у часі, а в ньому розвивається й розумово зростає кожна людина.

Відколи людина відчула свою окремішність серед живих істот, а вона її набула саме завдяки мові, відтоді рідна мова для неї стала основою інтелектуального роз­витку й найважливішим навчальним пред­метом – так само, як і прямоходіння. Ось свідчення представника одного з давніх індіанських племен Америки: «Наші матері витрачають щодня по дві години, навчаючи дітей правильно говорити мо­вою племені. Дорослий індіанець, який не володіє своєю мовою з абсолютною правильністю, фактично стає безправним: йому не дозволяють говорити при людях, щоб йото мовні хиби не передалися слу­хачам, особливо дітям».

В античному світі у школах на першому місці стояли граматика й риторика. У ко­зацьких школах, крім військової справи, основними предметами були граматика й співи. У Києво-Могилянській академії з-поміж семи навчальних предметів три були філологічні: граматика, риторика й поетика.

Мова живе й розвивається тому, що її від батьків переймають діти. Щоб знищити мову, а отже, й націю, треба перервати цей зв'язок, що й робили російські коло­нізатори стосовно українців. Російські вчителі вимагали від українських дітей, щоб вони не тільки на уроках, а й удома розмовляли російською мовою; царські цензори забороняли друкування будь-яких книжок для дітей, якщо вони були написані українською мовою; тоталітарний окупа­ційний режим вимагав від навчальних за­кладів України «домагатися, щоб вільне володіння російською мовою стало нор­мою для молоді, яка закінчує середні на­вчальні заклади, громадським обов'язком кожної молодої людини». Так було запи­сано 1983 року в постанові ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР – найвищого колоніаль­ного виконавчого органу в тодішній Украї­ні. Школи з українською мовою навчання посилено переводилися на російськомовні, число манкуртів-перевертнів зростало, що й зараз болісно відчувається в нашому постколоніальному суспільстві.

З початком незалежності України Мі­ністерство освіти видало було далекосяж­ний наказ від 7 вересня 1992 року №123 з вимогою: «Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, по­слідовне дотримання українськомовного режиму в навчальних та навчально-вихов­них закладах з українською мовою навчання і виховання, а також у тих, які почали пе­рехід на нього». Було доречно збільшено кількість годин на вивчення української мови й літератури в школі й у вищих на­вчальних закладах. Проте згодом цей наказ було проігноровано чи скасовано, годин на вивчення української мови й літератури під різними приводами зменшено. А тепе­рішнє керівництво Міністерства освіти не бажає відновлювати ні вкрай потрібного наказу, ні годин, тим часом деякі вчителі ще й тепер, на двадцять п'ятому році неза­лежності України, в українській школі ви­кладають предмети й спілкуються з учнями мовою колишньої метрополії, ще й тепер виконують розпорядження колишньої ко­лоніальної адміністрації — інтелектуально калічать українських дітей.

«Ніколи не думала, що стану людиною, яка говоритиме: «Ось в радянські часи такого не було!» Але кажу абсолютно від­повідально: такої відвертої тотальної ру­сифікації українських шкіл у столиці не пригадую, – з болем заявляє одна з матерів (її лист було нещодавно опубліковано в засобах масової інформації). – Цього року мої діти, які (так склалися життєві обставини) досі навчалися в іншій країні, пішли до однієї зі столичних шкіл. Не до гімназії і не до ліцею, а до звичайної школи в центрі міста з поглибленим ви­вченням англійської мови. Після кількох тижнів навчання стало зрозуміло, що мої діти виявилися представниками нацмен­шини в українській школі. Бо частину предметів у ній учителі без будь-яких докорів сумління читають російською мо­вою! Спілкування вчителів з дітьми на уроках і під час перерв – виключно ро­сійською». На скаргу про таке порушення прав українських дітей Міністерство осві­ти ніяк не відреагувало. Але ж це не оди­нокий епізод, це спостерігається в бага­тьох українських школах.

Злочином і проти української держави, і проти студентів слід вважати те, що ви­кладачі в багатьох вищих навчальних за­кладах молодим людям, які успішно склали зовнішнє незалежне оцінювання з укра­їнської мови й літератури (інакше б вони не потрапили до вищого навчального за­кладу), навчальний матеріал подають і спілкуються з ними російською мовою – тобто готують майбутніх манкуртів-пере­вертнів. Навіть у столичному Політехніч­ному інституті, як признаються студенти, до половини предметів їм викладають мовою сусідньої держави. Такі викладачі або мають занизький інтелектуальний рі­вень, щоб вивчити державну мову, або ненавидять українську державу разом з її мовою. І те, і те дає підстави для того, щоб держава позбавлялася від таких, з до­зволу сказати, педагогів.

Не відповідає ні міжнародним нормам, ні безпеці держави те, що в школах з на­ціональною мовою навчання всі предмети, крім української мови й літератури, викла­даються тільки мовою національної мен­шини, тобто легалізовано готуються сепа­ратисти. Відповідно до Гаазьких рекомен­дацій щодо прав національних меншин на освіту 1996 року, навчання в таких школах має бути двомовним. Це так за міжнарод­ними нормами, але не в Законі «Про засади державної мовної політики», створеному ще злочинною бандою регіоналів зумисне для руйнування української держави і досі, на наш сором, не скасованому.

У 2002-2003-му роках у Міністерстві освіти і науки України було розроблено й подано на розгляд до Верховної Ради України проект «Концепції освіти на­ціональних меншин в Україні». Проте Закон на догоду російським шовіністам тоді не розглядався і не був прийнятий.

Не досить задекларувати пріоритет української мови в українській державі — його треба підтвердити, так би мовити, матеріально. Для цього потрібні в до­статній кількості електронні носії українськомовної інформації: компакт-диски, електронні книжки, відповідні державні портали в Інтернеті тощо. На телебаченні й радіо, незалежно від їхнього підпоряд­кування і власності, мала би бути вечірня дитяча навчально-виховна година суто українською мовою і під контролем українського Міністерства освіти (не ро­сійського). Але маємо протилежне: майже вся подібна продукція – російськомовна, спеціальних пізнавальних і виховних українськомовних передач для дітей і молоді немає. І державним чиновникам з Міністерства освіти та з Міністерства молоді байдуже до цього.

В Україні має бути державне видавництво оригінальної й перекладної художньої та науково-популярної літератури українською мовою спеціально для дітей та юнацтва, як було колись видавництво «Веселка» – тепер вщент зруйноване! Проте держава нітрохи не переймається тим, що українські діти залишилися без української книжки. Наверненню молоді до рідної мови повин­но сприяти й здешевлене масове видання державою національної й зарубіжної ху­дожньої та пізнавальної літератури укра­їнською мовою, і суттєве розширення ме­режі книготоргівлі. Це ради українських дітей, ради майбутнього української мови і української нації. Теперішні діти – це ж майбутні держави і діячі, і вчені, творці куль­тури і матеріальних достатків, генерали й воїни. Застосовувати засади ринкової еко­номіки відносно дітей й економити на дітях – це не тільки недалекоглядно, а й злочинно. Ми або розбудовуємо свою державу, або готуємо її знищення, як це досі методично робилося на Донбасі.

В армії, яка повинна бути школою для молодих людей, відповідно до Закону про Збройні Сили України допускається вжи­вання лише однієї мови – державної. Тим часом ця вимога навіть у такій високоорганізованій державній структурі, як армія, часто безкарно ігнорується. Ігнорується тими, хто за це повинен відповідати своїми посадами. То чи є в нас своя держава?

«Цілий народ мусить пильно дбати, щоб його школи були тільки рідномовні, бо тільки вони виховують свідому на­цію,– писав Іван Огієнко в «Науці про рідномовні обов'язки». – Народ, позбав­лений рідних шкіл, позбавляється тим найсильнішого двигуна свого духовного розвитку й засуджується на культурне й національне каліцтво». Від проблеми рідномовного виховання молоді держава аж ніяк не має права самоусуватися. Якщо ж держава не може чи не хоче забезпе­чити існування нації, то навіщо вона?

Іван Ющук
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-