Герої та зрадники. Донбаські парадокси

Герої та зрадники. Донбаські парадокси

Блоги
6411
Ukrinform
Німецькі окупанти не фіксували жодних "Молодих гвардій". Активно діяли на Донбасі лише ОУНівці

Якимось дивом збереглися давні записи, зроблені в архіві "того самого" УСБУ в Луганську. Дивним чином тоді, при Деркачеві та Радченку, туди без зайвих формальностей пускали не лише дослідників, але й журналістів. "Формальності" почались, коли на Володимирській, 33 у стольному місті Києві облаштувався новий демократичний начальник. Утім, потреба прориватись до цього "схрону" скоро відпала - найбільш цікаві справи з Луганська вивезли. Невже аналітики спецслужби вже тоді передбачали, на що перетвориться будівля управління через дев'ять років?!

ВІЗИТ "ЄВГЕНА"

А на самому початку "нульових" на Луганщині вирувала пропагандистська істерія, ініційована "комсомольцями"-єфремовцями. Якщо коротко: донбаським героям-підпільникам-антифашистам рішучо протиставлялись "зрадники"-націоналісти-бандерівці Галичини, і вся ситуація 60-річної (на той час) давнини екстраполювалась на сьогодення. І ось авторові цих рядків на очі потрапляє Справа № 13476 Управління НКГБ УРСР по Ворошиловградській області. Рік - 1944-й. На підставі матеріалів справи Військовий трибунал НКВС 2 березня 1945 року засудив Бернацького Максима Івановича до вищої міри покарання - розстрілу. Тоді стріляли дуже багатьох, але в даному випадку літнього професора вбили навіть не за роботу на німців, а за те, що він, "являясь членом ОУН, активно проводил через редактированные им газеты националистические идеи, вербовал в организацию новых членов". І де?! В Донбасі.

…Якось, ще "за совєтів", в одному з галицьких видань Євген Стахів припустив, що Олег Кошовий міг бути членом оунівського підпілля. Луганські газети оскаженіли від люті. Комуністи, як потім і їхні спадкоємці-"регіонали", вважали Донбас своєю "канонічною" територією, де для ОУН немає жодного ґрунту (сьогодні аналогічні думки пропагують т.зв. вишиватники). Проте все, що я встиг тоді прочитати у слідчих справах колишнього УНКГБ, свідчило геть про інше: це комуністичного підпілля на Донбасі не було. А організація, яку очолював Максим Бернацький, за якихось неповних сім місяців окупації встигла розбудувати на самій лише Луганщині мережу приблизно в тисячу "багнетів".

Що характерно: допитуючи підслідного, слідчі Калганов і Коган практично не цікавились його контактами з окупаційною владою. Зате діяльність ОУН на теренах Луганщини цікавила їх до найменших подробиць, а Максим Іванович у відповідях був достатньо відвертим. Зрозуміло, протоколи мовчать про тортури, однак про них можна здогадатись бодай за такою деталлю. Наприклад, 12 серпня 1944 року допит почався о 21.00, а перервався о 15.00 вже 13-го. Вели його двоє вищезгаданих офіцерів, гадаю, по черзі. Іншого разу Бернацького викликали о 14-й годині 16 серпня, а відпустили о 4-й ранку 17-го - і так далі.

Наскільки мені відомо, позбавлення сну міжнародним правом вважається тортурами. Правда, коли основні відомості чекісти з Бернацького вибили, нічні допити припинились. Залишились певні деталі, а їх можна було уточнювати і вдень.

До війни Максим Бернацький працював професором кафедри української мови і літератури Ворошиловградського педагогічного інституту. У 1941-му, коли німці вже увійшли до Сталіного (тепер - Донецьк), евакуювався до Ташкента, але сонячний Узбекистан потреби в знавцях мови Шевченка й Котляревського якось не відчував, і професор за першої ж нагоди повернувся додому. А коли в 42-му, після розгрому під Харковом, Червона Армія дременула аж до Волги, він вирішив нікуди вже не їхати.

Слідчі вимагали зізнання арештованого в тому, що він заздалегідь готувався перейти на службу до німців, хоча самі ж запротоколювали: після вступу частин Вермахту до Ворошиловгада Бернацький два тижні не виходив ні з ким на контакт. І в міську управу пішов не сам, а за викликом начальника відділу культури, колишнього викладача машинобудівного інституту на прізвище Ковальов.

…У кабінеті, крім його господаря, на професора чекала ще одна людина, яку Ковальов представив як Євгена. Євген був у цивільному костюмі з білою пов'язкою представника прес-бюро на рукаві (наскільки я зрозумів, цей орган діяв при рейхскомісаріаті Україна). Після детальної бесіди новий знайомий запропонував Максимові Івановичу взяти на себе редагування обласної україномовної газети. Професор відмовився - не його фах.

"НОВЕ ЖИТТЯ"

Та за два дні Євген прийшов до Бернацького на квартиру. Тут Максим Іванович і почув про Організацію українських націоналістів, про Бандеру, який на той час уже перебував у німецькому концтаборі, про переслідування німцями бандерівців, оскільки для останніх не було різниці між совєцькими окупантами і німецькими (слідчий усі ці крамольні речі так і запитував, не піддаючи сумніву). "А сьогодні, - підкреслив гість, - обов'язок кожного українця - боротися за звільнення своєї Батьківщини. На посаді ж редактора газети ви можете принести величезну користь, розповсюджуючи ідеї націоналізму і гуртуючи навколо неї відданих справі людей! Якщо ми не візьмемо її під свій вплив, це зроблять інші..."

- Говорите прямо, - втручається в розповідь слідчий, - вы были завербованы Евгеном в ОУН?

- Да.

Наступного дня Бернацький у супроводі Євгена прийшов у кабінет до Ковальова і дав свою згоду очолити газету…

- Вы виделись после этого с Евгеном?

- Нет. Он сказал, что постоянное его местонахождение - Мариуполь, Перед тем, как уйти, Евген предупредил, что от него будут приходить люди, которых я должен принимать по паролю "От Евгена". Оставил литературу и два бюллетеня с программными установками, сообщениями о деятельности организации, несколько листовок и брошюру под названием "Державність України".

- В условиях немецкой оккупации эта литература была легальной?

- Нет, поскольку и в брошюрах, и в листовках было ясно сказано, что немцы не являются нашими освободителями, и другой задачи, кроме борьбы за самостоятельную Украину, ОУН перед собой не ставит. В то же время листовки содержали в себе и клеветнические выпады против советской системы.

…Газета звалась "Нове життя" і - ну, дуже нагадувала радянську "районку" (мені дали час передивитись усю підшивку). Три шпальти - матеріали геббельсівського міністерства; остання, четверта - навпіл про життя в Україні і на Ворошиловградщині. Найінформативніші матеріали - оголошення, уже тому, що вони не містили пропаганди. Серед іншого - про відкриття україномовних шкіл. Аби забезпечити їх учителями, управа організовує курси української мови. Які, до речі, професор Бернацький і очолив. А ОУН скористалася нагодою для посилення свого впливу.

Люди жили своїм життям, як за будь-якої влади. Працювали, крали, за що їх суворо карала німецька комендатура. От тільки ознак бодай якоїсь діяльності більшовицького підпілля не проглядалось. Гадаю, якби в тому ж Краснодоні дійсно викрили підпільну організацію, німці б не посоромились цим похизуватися в обласній газеті. Воно й з точки зору "виховної" роботи було б корисним. Але - нічичирк. Дивно, але й слідчі в підслідного редактора про "Молоду гвардію" не розпитували.

З матеріалів справи в мене склалось враження, що Максим Іванович, як провідник крайової ОУН, надмірною активністю не відзначився. Він, правда, приймав у себе в редакції - що було дуже зручно - посланців від низових організацій, забезпечував їх літературою. Але всю чорнову організаційну роботу виконували емісари Євгена Стахіва - Теодор Лічман, Митрофан Іванов, "Оксана" (прізвища підслідний не назвав), ще декілька осіб. З показань професора можна зробити висновок: організація готувалась, у тому числі і до збройного протистояння - але тільки тоді, коли два тоталітарні монстри виснажать одне одного у грандіозному двобої.

ОСЬ ДЕ СПРАВЖНЯ ЗРАДА

До слова, про збройний опір українських націоналістів німцям. Набридло слухати закиди червоної пропаганди: мовляв, нема доказів того, що УПА воювала з нацистами. По-перше, доказів вистачає. А по-друге: з якого переляку повстанська армія мала себе знекровлювати в борні із сильнішим ворогом? Тим більше в той час, коли той не на життя, а на смерть б'ється з ворогом ще більш небезпечним? Завданням ОУН було побудувати й захистити Самостійну Соборну Україну - а не намагатись догодити майбутнім червоним "дослідникам у цивільному". Тим більше, що ті все одно безсоромно брехатимуть.

У цьому сенсі кримінальна справа керманича обласного осередку ОУН на Луганщині виглядає неприродно правдивою. Очевидно тому, що вищезгадані Коган із Колгановим завданням мали боротись із реальною загрозою режимові, а не готувати черговий публічний процес на кшталт тих, що прокотились Країною Рад у 1937-38-му. А тому їх не цікавило, чи здавав націоналіст Бернацький Гестапо комуністів або радянських підпільників (не здав жодного).

Власне, потреби й не було - комуністи табунами йшли на службу окупантам. Включно із "канонічним" ватажком більшовицького Краснодонського підпілля Пилипом Лютиковим (якого під прізвищем Проценко так яскраво грає у фільмі Герасимова Віктор Хохряков). Власне, повний провал спроб створити в Донбасі партизанську мережу зафіксовано в розсекречених документах Українського штабу партизанського руху.

А я знайомився з деталями в матеріалах інших справ. Зокрема так звана "літерна" справа по Краснолуцькому SD. Штандартенфюрера SD Штірліца всі пам'ятають? То це - його колеги. Більшість із яких, щоправда, нордичним характером похвалитись ніяк не могли, оскільки були стовідсотковими унтерменшами з російським корінням. Роль "Штірліца" у даній справі виконував такий собі Андрій Лукін, начальник політвідділу SD (при семи класах освіти).

Андрій Іванович, син розкуркуленого, в 1941-у потрапив у полон. З табору його забрала сердобольна жіночка, вказавши на нього як на свого чоловіка. До липня 42-го жив із нею під Чистяково, а коли німці увійшли до Красного Луча (де він працював до війни) - переїхав туди і влаштувався, за протекцією знайомого, писарем до поліції. Де й зробив карколомну кар'єру. А коли потрапив до чистих рук хлопців із холодними головами, ті присудили йому усього лише 20 років таборів. Порівняйте зі смертним вироком професорові Бернацькому.

У справі знайшов два списки. Один містить 369 прізвищ радянських громадян, які пішли працювати до міської управи Красного Луча. В іншому - 352 співробітники поліції. Це на шахтарське місто, в якому тоді жило не більше 20 тисяч населення. А ще сюди слід додати те ж SD, а також найбільш ефективну структуру - зондергрупу "Петер". За іменем її командира Петра Голофаєва - радянського офіцера в недавньому минулому.

А ось як - за матеріалами справи - розвивався партизанський рух навколо Красного Луча. Слід сказати, місця тут достатньо сприятливі для дій партизанських загонів: великі лісові масиви, найбільше піднесення Донецького кряжу вкупі із бездонними байраками - плюс десятки покинутих шахт із похилими стволами. Тому тут були підготовлені бази для трьох загонів - Краснолуцького, Боково-Антрацитівського та Іванівського районів. Крім того, в райцентрах була залишена агентура НКВС.

Краснолуцький загін припинив своє існування, навіть не розпочавши формування. За доносом такого собі Гната Надійного були розкриті дві партизанські схованки. Лукін, який тільки-но вдягнув форму поліцая, разом із соратниками два дні возив у штаб Української жандармерії зброю, продукти, а також комплекти ватною одягу.

Трохи довше протримався Боково-Антрацитівський загін. Партизани встигли зібратися в лісі й відправили до міста зв'язкову. Дівчина, нікуди не звертаючи, попрямувала до жандармерії...

Успішніше діяв Іванівський загін (мабуть, як найвіддаленіший). Звернули увагу на нього тільки у вересні 42-го, коли в районі вбили двох поліцаїв і обстріляли військовий склад. Петру Голофаеву, аби вирахувати його координати, довелось витратити аж два місяці. "Допоміг" комісар загону на прізвище Пацюк, який потрапив у полон до зондеркоманди. На допитах він розповів усе - паролі, явки... За ґрати потрапили 46 бійців загону; 28 із них розстріляла польова жандармерія. Так, до слова: це не вищезгадана Українська жандармерія. Це німецька військова фельджандармерія.

В окремій теці у справі "Зондергруппи" міститься довідка: "За период с июля 1942 г. по февраль 1943 г. "Зондергруппа "Петер" выявила большинство участников Краснолучского, Боково-Антрацитовского, Ивановского, Чистяковского и Снежнянского партизанских отрядов". Недарма німецькі офіцери зазначали, що пересуватись дорогами Сталінської та Ворошиловградської областей було цілком безпечно.

Ніяких "Молодих гвардій" окупанти у своїх тилах так і не помітили.

Михайло Бублик. Сєверодонецьк.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-