Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Майдан Гідності був точкою неповернення

Майдан Гідності був точкою неповернення

Укрінформ
Мій перший вихід на сцену Майдану Незалежності відбувся ще у 2004 році, під час Помаранчевої революції. Попри всі розчарування її результатами,  для нас, учасників тих подій, вона була незабутнім спогадом, а, зокрема, для мене – цінним досвідом ведення великих мітингів. Відтоді я став своєрідним заручником тої своєї ролі, яку назвали «Голос майдану».

Отже, 21 листопада 2013 року, зігравши у спектаклі Київського театру імені Івана Франка «Момент кохання» за Володимиром Винниченком, я прийшов на зустріч ініціаторів руху за європейський вибір України, де мене зустріли словами: «О! Голос Майдану прийшов! Так ти приєднуєшся до нас?»

Тоді ще не йшлося про якийсь масштабний протест, а всього лиш проглядалася своєрідна імпровізація. Адже попереду ще був Вільнюський  саміт Східного партнерства, і була надія, що під час нього Янукович підпише з лідерами країн ЄС Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Цього, як відомо, не сталося. Але до 29 листопада це був один період активації людей Майдану (ми його називали Євромайданом), а після 29-го, тобто після звірячого побиття студентів і не тільки студентів, а й жінок, дітей, почався другий період.

Шокуючі кадри побиття підняли на ноги сотні тисяч людей, навіть тих, хто був поза політикою, – різного віку, віросповідань, національностей, переконань…  Це був для всіх, зокрема, й для мене переломний момент. Це була солідарність неймовірної кількості людей, які заповнили не тільки Майдан Незалежності, а й прилеглі до нього вулиці й площі, аби висловити свій гнівний протест і поставити край такому приниженню, попранню своєї гідності.

Ніхто тоді не знав і не міг передбачити, у що цей протест переросте в наступні 90 днів. За ці дні я, та й не тільки я, а й тисячі, мільйони людей, які виходили на Майдан Незалежності, на майдани по всій Україні, пережили неймовірні почуття, які неможливо забути.

Тоді влада діяла надзвичайно тупо. Вони, мабуть, вважали протестантів якимись ляльками, якими можна смикати за руки і ноги, як у ляльковому театрі. Дії влади були абсолютно безглузді. Адже якби  відразу після 29 листопада Янукович відправив у відставку і Захарченка, і Азарова, і Клюєва, і мера Києва Попова та інших винуватців кривавого побиття студентів, то, можливо, він би якось затримав розвиток тієї ситуації або, принаймні, перевів її у русло виборів-перевиборів у наступні місяці. Можливо, це б трохи людей заспокоїло.

Але він, як відомо, поступив по-іншому, і настала точка неповернення. Відбувся безглуздий штурм 11 грудня, коли в Києві, зокрема, й на Майдані перебували поважні європейські гості. У мене тоді виникло враження, що я знімаюся в якомусь старому фільмі про німецьких фашистів: вони нас оточили, а ми стоїмо в їхньому кільці. І в ньому не тільки чоловіки, а й жінки і діти. Перед ночами вахти на Майдані я завжди дізнавався з наших певних майданівських джерел  щодо ситуації, яка очікується в ту чи іншу ніч. Скажімо, про те, чи будуть спроби розгону. Але тоді, в ніч на 11 грудня, мене заспокоїли: «Який розгін! Адже в нас гості з Європи, те се». Я пішов о дванадцятій ночі в Будинок профспілок, а мені кажуть, що їх блокували, відрубали і що вони не знають, як вийти на вулицю. Після цього я ледве добрався до сцени, щоб закликати киян-чоловіків прийти на Майдан. І от третя – четверта година ночі. Я бачив сльози жінок, які залишилися і вже не мали можливості вийти з оточення. А тих, кому це вдавалося, забирали і допитували. Це була страшна картина. І водночас це вже був справді поворотний момент.

Були на Майдані й приємні дні. Як, приміром, Новий рік чи Різдвяні свята, коли до нас приїздили з вертепом, коли на майданівську сцену виходили колядники, віншувальники. Я тоді не раз казав, що, крім політичного протесту, в нас відбувається і культурна революція. На сцену виходило багато талановитих виконавців, творчих колективів. Чимало з них втратили можливість брати участь у фестивалях, оглядах, концертах, бо практично система їх проведення була в країні зруйнована. Майдан став і для них головною сценою країни.

Багатьох із них я знав особисто, бо брав з ними участь у різних фестивалях. Я їх запрошував на Майдан. Нерідко вони самі мені телефонували, що мають бажання виступити. Навіть тоді, коли вже було зовсім холодно і чимало з них хворіли. Досить хоча б згадати переповнений Майдан під час концерту «Океану Ельзи». Святослав Вакарчук і його друзі грали й співали тоді наживо, сцена була недосконала (вона ж не для концертів призначалася) , її потрібно було належним чином технічно підготувати. І коли це робилося, мені довелося підтримувати активність протестувальників. У ті хвилини виникла ідея засвітити ліхтарики всіх мобільних телефонів, весь Майдан заспівав «Ще не вмерла Україна…» Після цього вийшов на сцену Славко Вакарчук і почався концерт «Екеану Ельзи». Це були незабутні хвилини, неймовірні відчуття.

За три місяці протистояння з владою Майдан пережив різні періоди. Ніколи не забуду гіркі й сумні дні прощання з нашим побратимами. Першими  жертвами цього протистояння стали вірменин Сергій Нігоян, білорус Михайло Жизневський, українець Юрій Вербицький. Пам΄ятаю, зокрема, прощання з Михайлом Жизневським. Я тоді зі сцени розповів про лемківську пісню, в якій є слова сина, звернені до матері, що «сам не знаю, де погину. Погину я в чужім краю, Хто ж ми буде брати яму? Виберуть ми чужі люди, Ци не жаль ти, мамко, буде? Як же мені, синку, не жаль? Ти ж на моїм серцю лежав»…

Навряд чи хто на Майдані міг стримати сльози, коли звучала ця пісня. Я побачив тоді маму і сестру Михайла Жизневського. Його домовину  якраз проносили повз сцену. Слів тоді важко було дібрати.  І що було говорити, коли таке велике горе. І тоді прозвучало тужна лемківська пісня. Відтоді вона стала гімном прощання з полеглими героями Майдану.

Всіх протестувальників ми ділили на сотні. І в найтрагічніші дні, коли кількість розстріляних майданівців наблизилась до сотні, я тоді сказав зі сцени, що вони – наша найкраща сотня. Небесна сотня. Я не претендую на жодне авторство, бо слова «Небесна сотня», її образ виникли, мабуть, у думках і помислах багатьох із нас.

Вважаю, є такі речі, які мають стати сакральними, які вже стали легендами. На них мають навчатися і виховуватися нинішнє і майбутні покоління українців. Я твердо переконаний, що і сьогодні, через два роки після Революції гідності, і в наступні роки й десятиліття буде святотатством думати, що жертви Майдану марні. Так не може і не повинно бути. Це була доля, місія героїв, які полягли в самісінькому центрі столиці України. Важко збагнути і пояснити, як вони йшли безстрашно на смерть. Але, пожертвувавши своїм життям, вони зробили великий перелом у свідомості людей.

Вони вмирала за те, що чиновники Європи ще не оцінили по достоїнству. Можуть ці слова розцінити як дорікання європейцям. Але я можу відверто про це говорити. Як і з щирою вдячністю згадувати про підтримку українського Майдану, особливо у найважчі для нас дні. Представляючи зі сцени наших зарубіжних друзів, серед яких були відомі політичні й громадські діячі, я, звертаючись до майданівців, казав: «Ви бачите – ми не одні».

Кульмінацією протистояння на Майдані Незалежності була ніч на 19 лютого. Це було пекло, реальна війна. Якби тоді влада зачистила Майдан, то навіть важко собі уявити, що було б ранком наступного дня. Відповідально і адекватно можу сказати, що тоді українці лишилися самі. Майдан зостався віч-на-віч з ворогом. Мав справді бути розгін. Вистояли і витримали за рахунок титанічної жертовності, неймовірної сміливості і рішучості. Біля пам΄ятника Засновникам Києва, тобто за три – чотири десятки метрів до сцени, беркутівці спробували прорвати оборону Майдану. Наші оборонці розвернулися, щоб відступити. Я насмілився крикнути: «Повернутися до «Беркуту» обличчям! Хлопці ззаду – підтримайте!» Наші розвернулися, а беркутівці зупинилися, бо не чекали такого спротиву. Це теж був момент певного зламу на нашу користь.

До того ж так вийшло, що ми забрали у беркутівців, яких захопили, рацію. Хвилин сорок я нею користувався і діяв навипередки, чуючи переговори і команди «Беркута». Часом говорив у мікрофон, а часом спілкувався безпосередньо із сотниками, координуючи їхні дії. Я, зокрема, чув, що збираються палити консерваторію. Були кинуті на випередження люди однієї сотні, які там базувалися, і вони випередили беркутівців, перекривши їм підхід до консерваторії і закидавши їх бруківкою та шинами. Я у мікрофон почав кричати, що консерваторія – це архітектурна пам΄ятка, що вся Європа, весь світ будуть бачити цей злочин.

Консерваторію вдалося врятувати. А от будинок профспілок згорів. Його тепер потрібно повністю перебудовувати, все всередині зносити. Там під час революційних подій загинули люди. Мені пам΄ятається, як під час пожежі на дев΄ятому поверсі будинку профспілок були заблоковані вогнем троє дівчат. Вони махали телефонами. Горів уже сьомий і восьмий поверхи. Дівчата вже починали задихатися від диму. Ми викликали пожежку. Вона ж недалеко, за кількасот метрів на Володимирській вулиці. Але пожежники зволікали з допомогою. Потім, прибувши, не могли підключити воду, запропонували натягнути внизу брезент, але хто насмілиться стрибати з дев΄ятого поверху? Нарешті вдалося підняти пожежну «люльку», розбити вікно і врятувати дівчат.

Це були дивовижні речі, миттєві рішення і дії. Сьогодні треба дякувати  всім і кожному окремо, хто був у ті години і дні на Майдані Незалежності. Команди, крики були на підвищених тонах. Мені потім казали, що я в ті часи не підбирав слів. Було не до дипломатії. Нас почали освічувати великими лампами. Немов  у концтаборі. Це був психологічний тиск: мовляв, ми вас усіх бачимо, ви – як мурашки. Але вони помилялися. То були не мурашки, а люди неймовірної волі, сили і хоробрості. І я пишаюся, що два роки тому був поруч з такими людьми.

Євген Нищук, Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-