Маріонетка Распутін, Ленін-унікум, і чому це раптом Маринеско – видатний українець?

Маріонетка Распутін, Ленін-унікум, і чому це раптом Маринеско – видатний українець?

Аналітика
2721
Ukrinform
Черговий випуск календаря «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. 

Вибрані дати. 21 січня – 30 січня

21 січня 1869 року народився Григорій Распутін (Нових), селянин із села Покровське Тобольської губернії (Росія), обрусілий зирянин (комі).

Цього чоловіка знає весь світ. У якомусь сенсі він навіть став одним із символів царської Росії. Утім, символом явно дутим, несправжнім.

Дуже спрощена, звісно, але загальновизнана обивательська картинка про Распутіна така: народний провидець і знахар, користуючись своїм впливом на царську сім’ю, насамперед – на царицю Олександру, робив, що хотів: пиячив, розпусничав, призначав міністрів та інших високопосадовців, вказував, яку імператору провадити політику, мутив різні темні бізнесові оборудки (тобто, був корупціонером) і ще багато чого. Все це підривало авторитет царської сім’ї та монархії загалом, тому чесні монархісти, не витерпівши такої відвертої наруги над святими для них поняттями, взяли та й убили «старця» Распутіна. Щоправда, й нині є чимало росіян, хто вважає Распутіна і справді «святим старцем».

Що можна додати, крім деталей, до цієї картинки? Нічого, тому що вона в принципі неправдива. Неправдива не в деталях, не в тому навіть, чи мав чи не мав Распутін вплив на царя (звісно, мав), а в головному – в тому, що Распутін був хоч трохи самостійною фігурою російської політики.

Пиятика і розпуста Распутіна – то діло десяте, хоча, мабуть, і найцікавіше для обивателя. Фахові історики, говорячи про нього, підкреслюють його вплив на державну політику, у тому числі й насамперед – через кадрові призначення, які він «проштовхував» через царя. З такого підкреслення неминуче випливає, що Распутін мав якесь власне бачення державної політики Росії. А це і буде грубою помилкою. Не мав Распутін ніякої власної політики, та й звідки вона могла взятися у напівграмотного селянина? Правда, як завжди, набагато прозаїчніша.

Вплив, майже містичний, Распутіна на царицю і царя вміло використовували одні групи впливу при царському дворі проти інших груп, і в основі цього використання була банальна бійка за владу. Адже Распутін «лобіював», приміром, призначення на високі посади міністрів і навіть прем’єр-міністра не якихось там, як він сам, селян чи пролетарів, а  тих самих дворян-сановників з кола наближених до царя. І політичні поради царю і цариці він робив в інтересах тих чи інших кланів при царському дворі. Загалом, нічого незвичного у тому, що одні групи впливу борються з іншими за владу, використовуючи різні методи, тут не було. Новизна, причому безпрецедентна, полягала лише в тому, що вплив на царя йшов через його дружину, а дружина російського монарха, за неписаними традиційними правилами двірцевої політики, має бути усунена від ухвалення будь-яких значимих політичних рішень.

Обурені таким грубим порушенням згаданих неписаних правил, інші олігархічні клани, проти яких використовували вплив Распутіна на царицю, вдалися до нетрадиційних методів протидії. Спочатку, звісно, вони переконували царя просто заборонити Распутіну з’являтися при дворі, але це не дало позитивного результату. Микола ІІ вагався: то під тиском ворогів покровителів Распутіна при дворі забороняв йому доступ до своєї сім’ї (його навіть примусово висилали додому в Тобольську губернію), то, поступаючись істерикам цариці, знову дозволяв. Тоді й пішли в хід нетрадиційні для Росії методи боротьби за владу: історію про Распутіна зробили публічною, про нього почали багато і часто писати в пресі, розповідаючи про всі оті його пиятики й оргії. Тобто, саме вороги Распутіна, які нібито рятували честь монарха, якраз найбільше зробили для його дискредитації, озвучивши публічно всю цю історію. Коли і це не допомогло, «старця» просто вбили. От і вся історія – дуже спрощена і дуже загальна.

27 січня 1924 року тіло Володимира Леніна помістили у Мавзолей на Красній площі в Москві.

З того часу ось уже 92 роки в Росії існує державна політика «культу Леніна». Ще до фізичної смерті Леніна в радянській Росії вже насаджувався його культ, а по смерті почався якісно вищий його прояв – представлення Леніна народу як нового невмирущого, «вічно живого» Бога (пишемо з великої букви виключно для підкреслення масштабності пропаганди культу).

Згадана державна політика була різною за інтенсивністю у різні роки. Від 1924 року до початку горбачовської «перебудови» вона була дуже високою і всеохопною – від обов’язкового цитування у наукових та публіцистичних роботах і статтях практично будь-якої тематики і до вигадування дитячих казок про «дідуся Леніна». І, звісно, неприпустимою крамолою, яка негайно і нещадно каралася державою, вважалася не те що критика дій чи поглядів вождя, а навіть найменший сумнів щодо них.

Крига скресла» під час політики «гласності», коли окремі інтелектуали почали публічно - спочатку обережно, а потім і сміливіше критикувати Леніна, причому іноді дуже жорстко (приміром, ректор Московського історико-архівного університету Юрій Афанасьєв). Однак ця критика йшла виключно від окремих осіб, які не представляли нікого, крім себе. Люди державні Леніна не критикували, хоча й агресивно (тобто, з допомогою репресій щодо критиків) вже не захищали. Звісно, тут ідеться про критику, яка лунала на сторінках легальної радянської преси або у публічних виступах на акціях, які не були заборонені владою. «Нелегально» Леніна розвінчували давним-давно, але то була критика емігрантів з числа колишніх білогвардійців чи непримиренних до радянської влади і КПРС окремих дисидентів, як-от Олександра Солженіцина у романі «Архіпелаг ГУЛАГ».

Розпад СРСР і зникнення з політичної арени КПРС у 1991 році означав смерть багатьох радянсько-комуністичних пропагандистських міфів, але «культ Леніна» як складова державної політики Росії продовжує жити і досі. Мавзолей на Красній площі стоїть, питання про перепоховання всерйоз не розглядається і навіть не дискутується, лише інколи озвучується. «Крига скресла», однак далі справа так і не пішла, і досі більшість росіян, за даними соціологів, вважає роль Леніна в історії позитивною.

Треба сказати, що в одному дуже специфічному плані історії Росії Ленін – постать унікальна. Унікальність у тому, що він ніколи не був у ролі «цапа-відбувайла».

Йдеться про те, що російська «монархічна» модель влади, незмінна останні років п’ятсот, передбачає, що «монарх» (цар, імператор, генсек, президент) саме для того й існує, щоб приховати від людського ока, а отже – від відповідальності, реальних керівників країни – олігархічні клани феодального типу, які в різні періоди російської історії мали різні умовні назви (бояри, імператорський двір, імператорська рада, члени політбюро, кооператив «Озеро», президентська рада, рада безпеки тощо), але ніколи – справжні. Цих справжніх назв просто не існувало в лексиці: настільки глибоко були законспіровані олігархи – справжні повелителі Росії. Тому «монарх» офіційною державною пропагандою завжди возвеличувався до небес, щоб його «світлим ім’ям» легітимізувати реальну владу конкретних людей. Ми, мовляв, лише «государеві люди», «солдати партії», самі нічого не вирішуємо, тільки втілюємо в життя геніальні одноособові рішення «монарха» і, по суті, такі ж безправні, як усі пересічні росіяни. Коли глава могутнього боярського клану смиренно підписував своє «прошеніє» до царя принизливим «Івашка» чи «Федька» і зазначав, що він його, царя, лише смиренний холоп, то це більше обман і конспірація для простого люду, ніж відбиття реальних відносин цього боярина з царем. 

До 1917 року «монарха» можна було тільки возвеличувати, а от після, коли царю привселюдно пустили кров у прямому сенсі (а не повідомляли народу, що у того стався «удар», хоча насправді смиренні бояри-«холопи» зацідили йому табакеркою у скроню), з’явилося нове удосконалення технології конспірації, тобто прикриття іменем «монарха» реальної системи побудови влади у Кремлі. Оскільки особа «монарха», згідно з новими, «демократичними» віяннями історії перестала бути сакральною і недоторканною в очах народу навіть після смерті, то тепер з нього можна було робити не лише «святого», а й «цапа-відбувайла». Але мета залишалася незмінною – покладенням на «цапа» провини за все погане, тим самим приховавши і вивівши з-під відповідальності імена тих, хто реально керував чи продовжував керувати країною.

Відтоді усі російські «монархи» побували, окрім звичної ролі «святого», «мудрого», «непогрішного» тощо, ще й у ролі «цапа-відбувайла». Усі, але не Ленін.

Микола ІІ спочатку був «Кривавим», і на нього звалювали усі гріхи – справжні й вигадані, причому це робили не тільки більшовики, а й російські монархісти теж, звинувачуючи у падінні Російської імперії в 1917 році. Після 1991 року Миколу ІІ реабілітували. Тепер він святий Російської православної церкви з безмежним переліком усіх людських чеснот: і справедливий, і добрий, і люблячий батько, і захисник справжньої Росії, і мученик за праве діло, і… Одним словом, суцільний позитив.

Оскільки негаразди в Росії трапляються постійно, то й «цап-відбувайло» потрібен теж постійно. Без нього ніяк. Ніхто з «монархів» не гарантований від цієї участі. Причому, залежно від історичної ситуації, один і той самий «монарх» може змінювати роль зі «святого» на «грішника» і знову на «святого». Сталін, приміром, після смерті був призначений Хрущовим на «цапа-відбувайла» за всі криваві репресії 20-40-х років. Потім, у часи Брежнєва, ця його роль була різко скорочена (просто замовчувалася), і навіть йшла легка реабілітація. Горбачов знову, в інтересах своєї політики «гласності», зробив зі Сталіна «цапа-відбувайла», причому значно більшого, ніж навіть у часи Хрущова. Нині у Росії Сталін знову «на коні» (і Брежнєва, до речі, акуратно хвалять, вже не проклинаючи «застій»), а в ролі «цапів» - Горбачов і Єльцин – на них покладено провину і за розвал СРСР, і за «лихі» й голодні 90-і, і за «продажність» американським інтересам, та й взагалі за все, що тільки є негативного у нинішній Росії.

Тобто, йде поперемінне представлення народу померлих «монархів» то «цапами-відбувайлами», то «святими» залежно від політичної кон’юнктури. Приміром, якщо Сталіним можна прикрити відповідальність інших діячів за злочини в період, коли той номінально очолював державу, то так і роблять – прикривають. Мовляв, ми не винні, ми тільки виконували волю безжального «монарха-генсека», опиратися якому було неможливо, бо у нього був Берія і страшний НКВС (саме так, практично дослівно, пояснював маршал Жуков - чому він не заперечував проти тих чи інших помилкових, а то й злочинних діянь Сталіна). Тобто, Сталін, як «цап-відбувайло», має прийняти на себе особисто всі гріхи олігархів, зробивши останніх чистими й невинними і таким чином гідними й далі залишатися при владі. Хіба Хрущов не саме так робив, розвінчуючи «культ особи»? І хіба не те саме робив вже з самим Хрущовим Брежнєв, звинувативши його у «волюнтаризмі», хоча усі найважливіші «волюнтаристські» політичні рішення при Хрущові ухвалювалися колективно (як і завжди), в тому числі Брежнєвим? Чи хіба Горбачов не говорив постійно й голосно про «застій» Брежнєва, хоча саме під час цього «застою» зробив власну кар’єру аж до члена політбюро включно? Горбачов, до речі, у роки «перебудови» робив зі Сталіна й Брежнєва «цапів-відбувайлів», а от Хрущова навпаки – возвеличував за «хрущовську відлигу» як предтечу «гласності».

І навпаки, якщо у нинішній Росії так «розкручений» світлий образ давно померлого Сталіна, то нинішні правителі проголошенням свого шанування Сталіну тим самим здобувають моральне виправдання свого перебування при владі. Тобто, якщо я, звичайний росіянин, так захоплений Сталіним як державним діячем, якщо я вважаю його святим (а ви думали, навіщо сьогодні по Росії множаться ікони з ликом Сталіна?), то я, природно, вважатиму, що нинішні правителі мають право на владу, якщо вони теж, як і я, захоплюються Сталіним.

Так от, Леніна ця посмертна доля-карусель оминула. З нього «цапа-відбувайла» ніколи не робили. Перестали возвеличувати як Бога – так, перестали продукувати казочки про «дідуся» - так, дозволили різним там недержавним історикам і публіцистам критикувати його у вузьких інтелектуальних колах – так. Але державна російська пропаганда «цапа-відбувайла» з Леніна не робила. Повторимо, з усіх, починаючи з Миколи ІІ – робила, з Леніна – ні. Чому?

Є дуже вагома причина. Ленін – творець СРСР, а СРСР – це період найбільшої могутності Російської імперії. Нинішні кремлівські володарі, хоча формально й відмовилися від комуністичної ідеології 25 років тому, прагнуть відновити саме той вплив імперії на світовій арені, який вона мала в часи СРСР, а не в часи, приміром, Петра І чи Миколи ІІ. Мавзолей на Красній площі з великим написом «ЛЕНИН» продовжує бути символом влади. Нищівна державна критика Леніна в нинішній Росії неможлива тому, що він є творцем тієї моделі російської держави, яка зуміла досягти найвищого її розвитку як імперії. Ніколи раніше російська імперія не досягала такої могутності, як у часи розквіту СРСР – в 60–70 роках минулого століття. Тоді жодне більш-менш важливе питання в світі не вирішувалося без урахування позиції Кремля. Тоді Росія була одним із двох світових центрів сили – поряд зі США. Умовно кажучи, Росія мала хай не абсолютну (як в кордонах СРСР), але реальну владу над половиною світу. Тоді вона могла на рівних, чи майже на рівних, суперничати зі США у будь-якій частині світу. Інша справа, що цей період був дуже коротким, по суті - мить (ну що таке 15–20 років у світовій історії?), але все-таки він був! І забезпечив цей період саме Ленін, а не Сталін. Забезпечив тим, що створив структуру влади, максимально пристосовану до ривка на позицію володаря півсвіту. Сталін лише зумів максимально ефективно скористатися на практиці цією структурою влади, аби «витиснути» з Росії та з підвладних їй колоній (з України в тому числі) максимум ресурсів, аби Російська імперія (у вигляді СРСР) стала центром світової політики. Ленін – організатор і натхненник усіх найвищих і до сьогодні досягнень російських імперіалістів. Це ніби як Ленін – геніальний винахідник, а Сталін – талановитий інженер, який зумів за кресленнями винахідника зробити машину, яка реально «їздить». Цей умовний розподіл значень, які відіграли в російській історії Ленін і Сталін, дуже добре усвідомлюють нинішні (та й колишні) лідери Росії. Тому зі Сталіна можна робити «цапа-відбувайла», а з Леніна – дуже ризиковано: може завалитися вся нинішня конструкція влади Кремля. Можливо, прибрати Мавзолей з Красної площі нинішня російська влада і не проти, але як це зробити без галасу?

Очевидно, що найбільша потреба у «цапі-відбувайлі» виникає під час гострих соціально-економічних криз. Нині в Росії саме така криза. Вона стає настільки загрозливо глибокою, що продовжувати розігрувати комедію з «цапами» Горбачовим і Єльциним вже замало. Вони, по суті, вже відпрацьований у цьому плані матеріал. Де шукати нового «цапа-відбувайла»? Невже прийшла пора і Леніну побувати у цій шкурі?

Ніби у відповідь на таке наше запитання Володимир Путін кілька днів тому публічно заявив, що Ленін «заклав міну» під СРСР, від вибуху якої той, мовляв, і завалився. Це що!? Невже російська державна пропаганда нарешті вирішила зняти «табу» з Леніна і таки зробити з нього «цапа-відбувайла»? Дуже схоже, раз найвищий російський державний муж наважився на такі жорсткі, досі нечувані слова щодо Леніна. «Що в лісі здохло»?

Певної відповіді нема, нова ситуація з Леніним тільки-тільки почала виникати. Путінська критика Леніна може на цьому й закінчитися, якщо державна пропагандистська машина її не підхопить. А таке може легко статися, оскільки сьогодні владні позиції в Кремлі самого Путіна різко ослаблені.

З огляду на критичну соціально-економічну ситуацію, в якій нині опинився Кремль (суть цієї кризи – у неможливості забезпечити (втримати) населенню Росії такий життєвий рівень, щоб вони не вимагали зміни влади у Кремлі), цілком можна спрогнозувати, що кремлівська політична еліта шукатиме вихід з неї у вже звичному для Росії маневрі, а саме: гучне скинення одних декорацій і заміну їх на нові, «модерні». У 1991 році російська еліта вже дуже вдало провернула такий «трюк»: задля збереження суті моделі влади і задля спасіння своєї особистої влади провела генеральну реконструкцію владних декорацій, а саме -  розпустила і заборонила КПРС, усунула з Кремля частину найбільш дискредитованої найвищої комуністичної номенклатури.

Очевидно, що нові декорації (аби повірили, що це не обман, а рішучий поворот до демократії і до «цивілізованого» світу) вимагатимуть насамперед усунення від влади особисто Путіна і найближчих його поплічників. Без цієї жертви видати обман за правду ніяк не вдасться. Путін зовсім скоро може сам стати класичним російським «цапом-відбувайлом». Власне, прилаштування нинішнього лідера Росії до цієї ролі вже потихеньку почалося, і навряд чи сам він цього не розуміє чи хоча б не відчуває інтуїтивно. Схоже також, що й Захід активно включився у процес – справою про вбивство Литвиненка, публічними звинуваченнями Путіна у корупції, а ще зовсім скоро – оприлюдненням остаточної доповіді про збитий малайзійський пасажирський літак. Очевидно, що Путін усвідомлює загрозу стати ще за життя «цапом-відбувайлом» і вже розмірковує, як цього уникнути. Він готовий захищатися, і одним з багатьох варіантів такого захисту може стати спроба Путіна повернути загальний вектор невдоволення собою народу із себе, коханого, на когось або щось інше.

Які претензії може пред’явити Путіну російський народ, точніше - під яким прапором частина еліти, яка хоче врятувати свою владу, усунувши Путіна, може підняти цей народ проти Путіна (двірцевий переворот із застосуванням табакерки чекіст Путін не проморгає)? Якщо дуже коротко – а лише так народ готовий сприймати, то це те, що внаслідок путінської авантюрної зовнішньої політики Росія потрапила в ізоляцію, а отже не може подолати економічну кризу. Ще коротше: на чорта нам здався цей Крим і цей Донбас з Новоросією!? Отже, Путіну треба переконати росіян, що його дії щодо Криму і Донбасу - це не агресія з порушенням міжнародного права, не його особисті забаганки, а відновлення історичної справедливості, задля якої варто перетерпіти усілякі там санкції злостивих ворогів Росії, котрі, до купи, придумали ще й якусь там причетність нашого лідера до криміналу. А порушували цю справедливість і Хрущов, коли віддав Крим (про це вже заявлено не раз), і, головне, Ленін, коли наполіг на існуванні в складі СРСР союзних республік з правом виходу, а не автономій, як пропонував Сталін. І Донбас Ленін віддав Україні неправильно (маячня – так це назвав Путін). Ось вам і готовий Ленін як «цап-відбувайло».

З точки зору історичної науки, це повна дурня, але тут йдеться не про чистоту науки, а про пропагандистські кліше, які мають пояснити росіянам, що Путін насправді ні в чому не винен, він лише намагався виправити помилки Леніна, і його не варто позбавляти влади.

Зробити з Леніна «цапа-відбувайла» - завдання для Путіна архіскладне. Леніним хоче прикритися той, ким самим ось-ось почнуть всерйоз прикриватися. Утім, чи дозволять Путіну бодай спробувати це зробити його колеги у Кремлі? Чи дозволять Путіну зробити з Леніна «цапа-відбувайла» раніше, ніж це зроблять із ним самим? Зовсім скоро ми це побачимо з того, чи включиться російська державна пропаганда на повну потужність для очорнення Леніна та його моделі існування СРСР. І навіть якщо включиться, то й це ще не буде гарантією спасіння Путіна. Захід, як вже було сказано, вимагає повної зміни «декорацій» і без неї рятувати Росію (як у 1991 році) не буде.

30 січня 1945 року підводний човен С-13 під командуванням Олександра Маринеско потопив у районі Данцігської бухти німецький суперлайнер «Вільгельм Густлофф».

Через кілька днів, 10 лютого 1945 року, С-13 у районі тієї ж бухти потопив німецький санітарний транспорт «Штойбен». Сумарна тоннажність «Густлоффа» і «Штойбена» склала більше 40 тисяч брутто-регістрових тон, а загалом Маринеско зараховано потоплення 42 557 брт, що й стало рекордом потоплень для радянських підводників.

На цій «арифметичній» підставі Маринеско вважається найкращим радянським підводником. Ще в 1945 році за знищення згаданих двох німецьких кораблів він був представлений до звання Героя Радянського Союзу, однак дали йому лише орден Червоного Прапора, оскільки Маринеско не раз відзначався як порушник військової дисципліни (у тому числі як любитель спиртного). Героя йому таки пізніше дали, але це вже було посмертно, аж у 1990 році, на хвилі відновлення справедливості щодо багатьох героїв – радянських учасників Другої світової війни.

Як відлуння цієї хвилі «реабілітації», у сучасній Україні Маринеско зарахували до числа мало не національних героїв. У популярних книжках типу «Сто видатних українців» знайшлося для нього місце, а іменем Маринеско назване Одеське морехідне училище, і в Одесі та Лохвиці (Полтавська область) йому встановлені пам'ятники.

І все-таки незрозуміло, чому ми маємо вважати Олександра Маринеско видатним українцем? Навіть якщо не зважати на його численні гріхи як військового командира (пиятики, самовільне залишення бойового корабля, невиконання бойових наказів, нерішучість і незадовільні дії у бойових походах, елементарна службова халатність, яка одного разу мало не призвела до потоплення його човна своїми ж; досить сказати, що у відставку Маринеско пішов у листопаді 1945 року у званні старшого лейтенанта, хоча ще у лютому «Густлофф» і «Штойбен» він топив капітаном 3-го рангу (майором) – його понижували у званні за перелічені гріхи), то маємо визнати: нічого особливо видатного у потопленні «Густлоффа» і «Штойбена» не було. Суперлайнер «Густлофф», через який, власне, Маринеско і прославився, у свій останній вихід в море вийшов вже пошкоджений, тому його швидкість була всього 12 вузлів. Далі, через нестачу палива лайнер йшов прямим курсом без протичовнових маневрів, а його охорону складав усього один легкий есмінець. А якщо врахувати, що «Густлоффа» Маринеско «застукав» не у відкритому морі, а на виході з бухти, то стає очевидно: лайнер міг стати і став порівняно легкою здобиччю для будь-якого ворожого підводного човна з цілком посереднім командиром.

Весь галас навколо «Густлоффа» і Маринеско зчинився з двох причин. По-перше, радянські історики вперто твердили, що на лайнері загинули кількасот німецьких підводників, тобто, мовляв, Маринеско фактично знищив мало не сім десятків ворожих підводних човнів (їх екіпажі). Але це неправда. Загинули переважно курсанти-підводники (і всього 8 офіцерів-інструкторів), яким до того, щоб стати екіпажами бойових човнів, ще було дуже далеко. По-друге, на загибель «Густлоффа» дуже бурхливо відреагував сам Гітлер – оголосив командира радянського підводного човна своїм особистим ворогом, оголосив у Німеччині триденний траур (як після Сталінграду), а командира конвою (того самого єдиного легкого есмінця) наказав розстріляти. Така реакція фюрера нібито й свідчить про страшний для Німеччини наслідок торпедних пострілів Маринеско. Однак істерика Гітлера пояснюється зовсім іншим. Справа в тому, що «Густлофф» - найбільший німецький океанський лайнер - збудований у 1937 році, спочатку називався «Адольф Гітлер», а вже пізніше перейменований на честь лідера відділення нацистської партії – НСДАП – у Швейцарії, якого застрелив єврейський студент і якого у Німеччині оголосили «мучеником». Крім того, можливо, на Гітлера містично вплинуло те, що 30 січня – дата потоплення лайнера – день у день збіглася з 50-річчям Густлоффа і 12-річчям приходу самого Гітлера до влади (призначення канцлером). Тобто, Гітлер сприйняв потоплення лайнера як особисту образу, ну такий він був чудакуватий чоловік.

Нарешті, рекорд Маринеско є рекордом лише радянським. Справді військовим подвигом можна назвати, приміром, потоплення американським підводним човном «Арчерфіш»  японського авіаносця «Сінано» (71 890 брт), а німецьким човном U-47 - англійського лінкора «Royal Oak» (29 150 брт). Тоннажність «Густлоффа», до речі – 25 484 брт.

Юрій Сандул. Оксана Федоряченко. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-