В своїй хаті своя правда

В своїй хаті своя правда

Блоги
Укрінформ
Вчені та друковані вміють приховувати нечисті заміри. Коли віруючими учиняється щось недобре, то вказується – Українська православна церква. Не уточнюється, якого ж вона патріархату – Московського чи Київського.

До цього ж прийому вдається  й Василь Расевич, автор публікації в газеті «День» в п’ятнично-суботньому номері 4-5 грудня цього року під заголовком «Історія невдах і різунів». Він співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, що діє у Львові, а зазначив установу під своїм прізвищем без імені історика доброї пам’яті. В очах не до кінця обізнаних падає тінь на Інститут українознавства в Києві, бо така назва в широкому вжитку, хоч від первини то – Інститут українознавства при Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. А горезвісний «полковник» від освіти Д.Табачник, щоб придушити українську національну свідомість, обтяжив заклад доважком – «та всесвітньої історії». Підступний нівелював суто українське, напосідався, щоб розчинити його в усесвітньому безмірі. 

     Написане В.Расевичем ні на йоту не поступається замірам викинутого на смітник колишнього не рядового культуртрегера якщо вже не придушити, то дискредитувати духовний розвиток українського народу. З тією ж лютою ненавистю, з якою за радянської влади очорнювалися «різуни» УПА, проклиналися «бандерівці», Расевич ганьбить «невдах і різунів» Івана Гонту й Максима Залізняка, обкидає брудом національно-визвольний рух проти чужоземного гноблення, пробує втопити в багнюці тих, котрі для Т. Шевченка – «Сини мої! Орли мої!»

     Звернімося до Біблії в перекладі І. Огієнка. Книга Вихід 1.

     «13. І Єгипет змушував синів Ізраїлевих тяжко працювати.

     14. І вони огірчували їхнє життя тяжкою працею коло глини та коло цегли, і коло всякої праці на полі, кожну їхню працю, яку змушували тяжко робити».

     І далі. Вихід 12.

     «21. І покликав Мойсей усіх старших Ізраїлевих та й промовив до них: Спровадьте й візьміть собі дрібну худобину за родинами вашими, і закладіть  пасху.

     22. І візьміть в’язку ісопу й умочіть кров, що в посудині, і доторкніться горішнього одвірка й двох одвірків бічних кров’ю, що в посудині. А ви ніхто не вийдете з дому свого аж до ранку.

     23. І перейде Господь ударити Єгипет, і побачить ту кров на одвірку горішнім і двох одвірках бічних, і обмине Господь ті двері, і не дасть згубникові ввійти до ваших домів, щоб ударити…

     28. І пішли й учинили сини Ізраїля, як наказав був Господь Мойсеєві та Ааронові, так учинили вони.

     29. І сталося в половині ночі, вдарив Господь в Єгипетськім краї кожного перворідного, від перворідного фараона, що сидить на своїм престолі, як до перворідного полоненого, що у в’язничному домі, і кожного перворідного худоби.

     30. І встав фараон уночі, він та всі раби його, та ввесь Єгипет. І знявся великий зойк в Єгипті, бо не було дому, щоб не було там померлого!..»

     У поемі Т. Шевченка аж ніяк не випадково виникли рядки: «Отак було По всій Україні Против ночі Маковія, Як ножі святили». Християнська релігія так само, як і паску, увела в Україні свято Маковія. Перехрестили, як багато що, предковічне народне. У церковному календарі воно значиться як день семи мучеників, братів Маккавеїв. Вони очолювали повстання проти греко-македонського царя Сирії Антіоха із династії Селевкідів, що підкорявся Олександру Македонському.

      Синам Ізраїлю нав’язувалися еллінські звичаї і вірування. Знать і священнослужителі Єрусалима купилися на щедрі дарунки й охоче підтримали чужинське засилля. Радо товпилися в Єрусалимському храмі, спішно перетвореному на святилище Зевса. Достойні купчилися біля вівтаря, на якому Антіох власноруч заколов жертовну тварину. А простолюд кипів гнівом. Маккавеї, коли узагальнити, з прихованими під накидками ножами вистежували пришельців і розправлялися з ними. Не виключено, що саме за тим взірцем та з нагадуваннями козакам того давнього православні священики в Холодному Яру «ножі святили».

      У цьому ж номері газети, в якому вміщено «одкровення» Расевича, одну зі сторінок прикрашає багатобарвний малюнок Менори – золотого семисвічника. Під ним докладно повідомляється про те, що «7 грудня починається святкування Хануки». Воно триває вісім днів. Свічки «запалюють на честь дива, яке, за повір’ям, відбулося аж 164 року до нашої ери». Уславлюється перемога семітського монотеїзму над арійським політеїзмом. Для дітей, щоб з малих літ знали, є спеціальна іграшка на спомин про прадавню подію.

     Чи можливе в Ізраїлі знущання над пам’яттю Маккавеїв? Помилуй, Боже, таке і в моторошному сні не привидиться. Але уявімо, що хтось би насмілився, вискочив, як Пилип з конопель. Поза всяким сумнівом, за такого одразу б взялися прокурори і слідчі. Будьмо певні, з’ясували б, чи є в заявленому ознаки злочину проти людяності, а ще – расизму, ксенофобії, розпалювання ворожнечі.

     Брати б приклад з мудріших. Та де там! Як і раніше, так і досі, потерпаємо від такої наруги звідусіль, що хоч криком кричи. Що ж це за Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, що його назва натягується на чиюсь голову, як шапка-невидимка, і заявляється, як від нечистої сили, несосвітенне? Якщо Інститут українознавства не церемониться, то що вже питати зі злісних обвинувачів «київської хунти», «бандерологів» і т. д. і т. п.?

     Нібито український вчений, а понад усе побивається, що пам’ятник Гонті й Залізняку в Умані комусь не сподобається. Малодушне самоприниження. Недоброзичливців вистачає не тільки за межами Української Держави, а й у її кордонах. Потвора Катерини ІІ в Одесі красується, хоч би що. А оселі, в яких минуло дитинство Т. Шевченка, так само й І. Франка, згоріли бозна через чий недогляд або через чию ненависть. Старовинні православні церкви на Заході України вогонь пожирає одну за одною невідворотно. Пам’ятники самовідданим борцям за краще майбутнє рідного народу оскверняються, а то й підриваються вибухівкою.

    Чи відають у поважного призначення Інституті про звірства повсталих рабів під проводом Спартака? То що ж, перевернемо з ніг на голову всесвітнє визнання його як борця за волю? Тицятимемо пальцем на «невдаху й різуна»?  Чи братися за ревізію жахіть Інквізиції, судилищ над Галілеєм, Яном Гусом, спалення на вогнищах Джордано Бруно, Жанни д’Арк?.. Перестрахувальник не посміє розворушувати пригасле. Навчений, як не обпектися. Інше діло - з українською гідністю. Товчи, як заманеться. Ніхто з авторитетних не дасть здачі. На лихо, наукове сумління в Україні ніяк не вирветься з летаргії пострадянського сну. Кому ж сіяти розумне, добре, вічне, а не розбризкувати отруту міжнаціональної ворожнечі?

    Без утвердження незалежної держави неможливі ні цілковита безпека, ні природний поступ, ні гідний вільної людини добробут. Щоб не йшлося до гіршого, якомога більшим мільйонам свідомих громадян, а тим паче вченим та друкованим, необхідно брати до серця заповідане Т.Шевченком: «В своїй хаті й своя правда, І сила, і воля».  
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-