«Російський православний фашизм» в Україні: зрада чи перемога?

Ні для кого вже не секрет, що керівництво РФ сповідує таку суспільно-політичну ідеологію, яка близька до німецького націонал-соціалізму. Якщо проаналізувати основні риси фашизму, то в Росії всі вони успішно «всиновлені», за виключенням антикомунізму. Російський фашизм існує у вигляді чорносотенства. Але сучасне російське чорносотенство притримується лівої ідеології, а не правої, в той же час в РФ робляться неймовірні спроби саме в чорносотенстві синкретизувати як лівих, так і правих. Це пов’язано з тим, что в Росії досі не закінчено громадянську війну у вигляді будь-якого примирення та покаяння за злочини проти людяності. Тому росіяни і ті, хто співчуває їм, так нервово реагують на процеси декомунізації в Україні.

Відповідно, в РПЦ, панівній церкві Російської Федерації, оформлюється громадянська релігія. Нажаль, для громадянської релігії було вибрано православну символіку, а РПЦ по суті погодилась бути обслуговуючою релігійною організацією для цього культу. Тобто, настрої віруючих РФ формуються як надбудова до суспільно-політичних настроїв, а не як базис. Як показує практика, говорити з адептами громадянської релігії мовою євангельських цінностей неможливо, вони цю мову не розуміють.

З причинами появи німецького націонал-соціалізму росіян ріднить одне емоційне почуття – жага реваншу. Німеччина була розчленована після програшу в Першій світовій війні. СРСР теж розпався, але не стільки під впливом зовнішніх чинників, скільки зсередини. Це досі сприймається як програш у холодній війні, і незалежно від того, чи був правий СРСР, чи ні, багато росіян через 25 років після розпаду СРСР бажають відчути себе переможцями.

А от причини виникнення громадянської релігії в Росії інспіровані штучно. Проте її адепти вже відзначились неконтрольованим мілітаризмом, який вийшов за межі території РФ. Саме тому ми намагаємося зрозуміти, чого нам чекати від української філії РПЦ – УПЦ МП. І тут історія складається подвійним чином. Частина представників УПЦ категорично не сприймає ані доктрини «Русского мира», ані технологій перетворення їхнього релігійного життя на громадянську релігію. УПЦ відірвана від території Росії, а саме цей момент є ключовим у формуванні доктрини «Русского мира» (так зване «почвєннічество»). Українці більшою частиною, навіть якщо ностальгують за СРСР, не відчувають себе народом, що програв холодну війну, і країною, яку розчленували. Більш того, зараз дуже популярне розуміння, що українці є одним з найбільш постраждалих від «єдиної імперії» народів. Тому питання «воз’єднання розділеного народу» перед українцями гостро не стоїть. «Якщо ми триєдиний народ, навіщо нас знищували через штучний голод? А тепер навіщо ви хочете об’єднання?» Тобто, відсутність справжньої мотивації до підтримки РПЦ та РФ є поки нездоланною перешкодою для сусідньої країни. Цей український опір російському чорносотенству в Росії називають націоналізмом.

Але, попри всі різновекторні течії і моральні переживання, в УПЦ поки зберігається ідея збереження єдності з РПЦ. Очевидно, що в своїй мотивації УПЦ поступово дрейфує від, умовно кажучи, «заповіту батюшки Зосими» (ніколи не розривати стосунки з РПЦ), до суто канонічного прагматизму (небажання опинитись в канонічній ізоляції, навіть тимчасово). Але цей прагматизм постійно конкурує з ірраціональною та неприродньої для України підтримкою деякими рухами російських чорносотенних доктрин. Це ставить УПЦ перед непростим вибором, хто для неї «свої»: будь-які українці, чи будь-які представники РПЦ. Який вибір між теплим та м’яким зробить УПЦ, невідомо.

Знаходження в стані цього вибору наразі паралізує керівництво УПЦ, яке мало б за сценарієм дати відмашку всій п’ятій колонні почати в Україні масштабну релігійну війну. Бо це означатиме війну всередині самої УПЦ – в першу чергу. Поки УПЦ виходить в нуль, сама себе дезавуюючи. Спікери УПЦ вимушені були офіційно відректися від так званої «Російської православної армії», яка користується православною символікою, як вовк – овечою шкірою, і на словах підтримало територіальну цілісність України. Чорносотенні ідеї з амвонів промовляти «нє благословлєно». Зараз можна говорити вже про те, що ідеологічну війну РПЦ в Україні програла. Але небезпека використання УПЦ задля суспільного збурення залишається. Просто війна за мізки переведена в формат війни за майно. Не миттям, так катанням.

І вирішення цих питань – вже за державою, для якої майнові питання більш зрозумілі, аніж доктринальні. За великим рахунком, це перемога. Але яка перемога без зради? Це наші вічні інь та ян. Що б могли зробити російські пропагандисти та «вєжлівиє люді» без наших власних гріхів і недоліків – жадібності, образливості, неосвіченості, егоїзму, самовпевненості, мєстєчковості? Так, українці не віддали сусідові всю країну «з наскоку». Але ми не припиняємо дражнити загарбника своїми суспільними слабкостями.

Тим часом Росія не зупинилась на «Русском мире», і продовжує шукати своє справжнє обличчя. Судячи з усього, остання теза про те, що суспільно-ідейний ідеал цієї держави –  «Халіфат Святая Русь», ні в кого, крім українців, не викликала подиву. Отже, пропаганда «Русского мира» в Україні вже почала суттєво відставати від найсвіжіших російських трансформацій. Тут би всі карти в руки державі, яка має достатньо ресурсів, аби запобігти російській пропаганді. Але державі нецікаво все, що не приносить миттєвого зиску. Залишається сподіватись на появу нового волонтерського руху і тих, хто не пошкодував би вкладати в цей рух опору власні ресурси.