Коли завалиться імперія, супершпигун «Люці» і боротьба за владу по-польськи

Але ми також маємо усвідомлювати, що до лютого 2014 року формально незалежна Україна залишалася частиною російської імперії. Цю «домайданну» Україну можна порівняти (звісно, з усіма застереженнями щодо умовності будь-яких порівнянь) з Румунією, коли там правив Чаушеску. З одного боку, його важко назвати слухняною маріонеткою Москви, але, з іншого боку, Румунія тоді, як член Варшавського Договору і ради економічної взаємодопомоги, була під визначальним впливом СРСР і, безумовно, була частиною  російської «радянської» імперії. 

Виявилося, що історію не обдуриш: мирно імперія ніколи й нікого не відпускає

Ми, українці, лише сьогодні – через війну і кров – виходимо зі складу імперії. Що ж, все закономірно. Колись, двадцять чотири роки тому, ми раділи, що стали незалежними від імперії мирно, без потрясінь. Виявилося, що історію не обдуриш: мирно імперія ніколи й нікого не відпускає. Раніше чи пізніше вона (історія) своє візьме. Сьогодні навіть Литва, Естонія, Латвія, які мирно (це якщо не враховувати кров, яка пролилася у Литві в січні 1991 року) зуміли втекти від імперії в 1991 році і встигнути сховатися під «парасольку» НАТО, не почуваються в повній безпеці від можливого силового тиску Москви.

Остаточний розпад російської імперії, яка більше трьохсот років знищує Україну, починається тільки зараз. І, відповідно, вільний, незалежний від імперії, розвиток України теж починається тільки сьогодні. Тому цілком справедливо у майбутніх підручниках історії України подіям, які відбуваються сьогодні на наших очах, буде приділено набагато більше місця і уваги, ніж подіям 24 серпня, 1 грудня і 8 грудня 1991 року.

11 грудня 1958 року помер Рудольф Ресслер.

Хто це такий?

З інтернетівських енциклопедій: «один з найефективніших агентів часів Другої світової війни, збирав розвіддані для Швейцарії, Великобританії, США та СРСР, агентурний псевдонім «Люці». Це вже сьогодні про Ресслера кажуть «один з найефективніших», а в 60–70-і роки минулого століття на Заході казали набагато категоричніше – «найкращий розвідник (чи шпигун – кому як подобається) Другої світової війни». Або така деталь: «Ресслер був найбільш оплачуваним агентом радянської розвідки».

Погодьтеся, звучить круто. Куди там до Ресслера легендам радянської розвідки на кшталт Зорге, Філбі, Маневича, Абеля, Кузнєцова і далі за списком. Тим часом, справжня історія «Люці» здатна викликати лише почуття жалю до цієї людини і сміх щодо тих, для кого всі ці розвідники і шпигуни, спецнази і спецслужби, «Штірліци» і «Джеймс Бонди» - найважливіші діячі світової історії.

Коротко історія з «Люці» така. Під час Другої світової війни в Швейцарії діяла резидентура радянської військової розвідки, якою керував угорський комуніст Шандор Радо. Його група вважається частиною так званої «Червоної капели» - радянських шпигунів, які діяли проти гітлерівської Німеччини. У листопаді 1942 року агент Радо під псевдо «Тейлор» доповів керівнику групи, що до нього звернувся один чоловік, німець-емігрант, який пропонує СРСР інформацію з Німеччини. При цьому, цей німець категорично відмовлявся зустрітися з Радо, називати йому своє справжнє ім’я і джерела інформації в Німеччині – тільки надавати інформацію. За згодою з Москви, для перевірки можливостей нового агента (якому Радо дав псевдо «Люці»), його попросили повідомити, які німецькі частини діють на південній ділянці радянсько-німецького фронту (якраз тоді йшла Сталінградська битва). Відповідь, яку «Люці» надав через два чи три дні, була такою, що в Радо і в його московських шефів очі на лоба полізли: детальний перелік усіх військових частин вермахту на величезній і найважливішій на той час ділянці фронту. Одним словом, інформація була настільки важливою і достовірною, що радянська розвідка вирішила якнайтісніше працювати з «Люці». Однак, оскільки незрозуміло було, з якого джерела ця інформація (а це завжди нервує будь-яку розвідку), Радо було наказано з’ясувати, звідки «Люці» все це добро черпає. Радо наказ не виконав, бо «Люці» категорично відмовлявся щось роз’яснювати-пояснювати, а тиск на нього або пильне стеження за «Люці» могли спричинити розірвання контактів. На це радянська розвідка не наважувалася, бо боялася втратити інформацію. А вона була просто фантастично достовірною, оперативною і детальною. Приміром, «Люці» надав детальний план наступу німців на Курській дузі (операція «Цитадель») буквально за лічені дні після того, як цей план було ухвалено.

Радо у своїх мемуарах, котрі він писав у 70-х роках, на кількох сторінках розмірковує на тему, звідки Ресслер (це ім’я Радо дізнався лише після війни) брав інформацію і, що не менш важливо, як він так швидко її отримував з Німеччини у Швейцарію (нейтральна країна, яка з початком війни наглухо перекрила свої кордони для всіх). Радо писав: «Жоден кур’єр не міг забезпечити тих термінів, в які Ресслер та його берлінські кореспонденти обмінювалися між собою питаннями і відповідями. Щоб зберегти рівень оперативності, властивий Ресслеру та його товаришам, знадобилося б кілька дипломатичних кур’єрів, які цілодобово курсують з Берліна в Швейцарію і назад. Безумовно, це було неможливо». А далі Радо розглядає версії про радіообмін, однак сам Ресслер не був навчений цій справі, а головне – жодна пеленгація і німців, і швейцарців не фіксувала рацію. З цього Радо припускає, що рації були не підпільні, а, так би мовити, «державні» - берлінська в німецькому Генштабі (бо тільки там була інформація, яку надавав «Люці») і швейцарська – у посольстві Німеччини.

«Люці» джерел у Берліні не мав, а інформацію отримував від англійської розвідки - був лише «поштовою скринькою»

Всі ці «версії» не відповідають жодній логіці, і Радо це прекрасно усвідомлював. Найсмішніше те, що, обмірковуючи всі ці неймовірні варіанти у своїх мемуарах, Радо вже добре знав, що вони - абсолютна дурниця (от і вір після цього «шпигунським» мемуарам!). Бо вже знав правду. А знав її хоча б тому, що через цю правду після війни десять років відсидів у радянських таборах.

Справа в тому, що «Люці» ніяких «товаришів» у Берліні не мав, а інформацію отримував від англійської розвідки. Тобто, був усього лише «поштовою скринькою», і не більше. А англійці мали інформацію, причому так оперативно, тому, що знали коди радіошифрів німецького генштабу (відома справа про німецьку шифрувальну машинку «Енігма», секрет якої англійцям передав один польський інженер, який був причетний до її створення, ще в 1940 році). Англійці хотіли допомогти своєму союзнику СРСР інформацією про німецький вермахт, але не хотіли розкривати, звідки вони її беруть. Якби англійці прямо передавали цю інформацію Москві, то, згідно з укладеними між СРСР і Великобританією угодами, мали допустити радянську розвідку до джерела інформації. Простіше кажучи, зобов’язані були розповісти про секрет «Енігми» і надати СРСР коди німецького шифру. Ось щоб не ділитися цими кодами, англійці й придумали трюк про суперагента «Люці», у якого є «товариші по зброї» у Берліні прямо в стінах німецького генштабу.

А постраждав Радо. З часом радянська розвідка таки виявила, звідки «Люці» бере інформацію. Допомогли радянські агенти у Великобританії (з так званої «кембриджської п’ятірки»). Радо був звинувачений у тому, що допустив проникнення англійської розвідки у свою розвідувальну резидентуру (якось же англійці «вичислили» групу Радо у Швейцарії і підсунули йому через «Тейлора» цього «Люці»).

От і вся історія про «найвидатнішого розвідника Другої світової війни». Цікава, без сумніву, але зовсім не таємнича, не захоплююча і без красивих легенд. А сам Ресслер, виявляється, був доволі пересічним обивателем, простим німецьким євреєм, який через це мусив втекти з нацистської Німеччини. У його попередньому житті не було нічого такого незвичайного, щоб виправдало його перетворення в «Штірліца». Та й особливих вигод (якщо не вважати такою посмертну славу «найвидатнішого розвідника») від того, що англійська розвідка зробила його своїм інструментом в іграх з радянською розвідкою (і не тільки радянською, бо через Ресслера англійці «грали» і з швейцарськими, і з американськими колегами), він не отримав. Швидше, навпаки. Спочатку його заарештували швейцарці, щоб сховати (посадивши до в’язниці) від наполегливих пошуків німецької контррозвідки того, хто передавав СРСР таку надважливу інформацію з їхнього генштабу (німці читали частину радіограм Радо, і їм дуже кортіло «поговорити» з цим «Люці»). Потім, після війни, він знову потрапив до в’язниці, на цей раз до німецької - за якусь співпрацю з чехословацькою розвідкою (найімовірніше, ним знову «грали»). Якісь гроші він, напевне, за свою «розвіддіяльність» отримував, але помер аж ніяк не багатієм.

13 грудня 1981 року президент Польщі Войцех Ярузельський запровадив у країні воєнний стан.

Дуже поширеною є думка, що Ярузельський вдався до такого кроку, аби не допустити придушення повстання «Солідарності» іноземними військами – насамперед радянськими та інших країн Варшавського договору. Тобто, рятував країну від радянської військової інтервенції. Тим часом, Збігнєв Бжезинський, на той час – радник президента США з національної безпеки, вважає, що істотна небезпека такої агресії існувала лише за рік до цього, у грудні 1980 року. І ще Бжезінський пише: «Якби Ярузельський був більш рішучішим, міг би не запроваджувати воєнного стану, а піти на компроміс із «Солідарністю».

І справді. СРСР в умовах, коли війна в Афганістані явно ставала затяжною, зовсім не горів бажанням втягуватися у гостру конфронтацію із Заходом ще й у Європі. Звісно, якби справа дійшла до силового скинення комуністичної влади у Варшаві, СРСР не зміг би утриматися, але у грудні 1981 року до такого варіанту ще було дуже далеко. А про який компроміс говорить Бжезінський? Якщо відкинути ідеологічні пропагандистські «надбудови» («боротьба з комунізмом»), і розглядати конфлікт у Польщі лише по суті (а вона лише одна у таких випадках – боротьба за владу), то йшлося про те, щоб тодішня владна польська еліта (так звана «комуністична номенклатура») поділилася владою з новою елітою, яка висунулася у результаті виходу на політичну сцену «Солідарності».

Внутрішні польські зміни в бік більш ринкової економіки чи більшої, ніж у СРСР, демократії, Кремль міг і перетерпіти

Причому, Москва цілком могла погодитися (хоча б тимчасово, розраховуючи з часом відновити статус-кво) на такий компроміс з умовою, якщо Польща залишається членом «соціалістичного табору», тобто економічно і політично й далі перебуватиме в сфері впливу СРСР. А внутрішні зміни в бік більш ринкової економіки чи більшої, ніж у СРСР, демократії, Кремль міг і перетерпіти. І лідери «Солідарності», принаймні – значна їх частина, могли піти на компроміс, хоча б тому, що країна після майже дворічного громадянського протистояння перебувала на межі економічного і соціального краху, «Солідарність» ставала аж надто радикальною і контролювати події ставало практично неможливо як владі, так і лідерам опозиції (примітно, що після введення воєнного стану серед лідерів «Солідарності» таки стався розкол, отже серед них і до цього не було цілковитої єдності). Загалом, компроміс міг би звестися до того, що вирішальну боротьбу за владу сторони погодилися б відкласти «на потім», раз сьогодні всі опинилися у тупику.

Висновок напрошується один: головний мотив, яким керувався Ярузельський, вводячи воєнний стан – небажання тодішньої еліти (та особисто Ярузельського) втрачати хоча б частинку влади. Зрозуміло, що такий мотив виключав будь-які моменти «національного інтересу». У національних інтересах якраз було б вчинити навпаки: спробувати знайти компроміс з опозицією, користуючись неготовністю СРСР негайно давити Польщу танками. На жаль, польський досвід, як і досвід будь-якої іншої нації, держави, країни, аж кишить прикладами, коли люди при владі заради її збереження (або завоювання цієї влади) найменше думають саме про національні інтереси, а найбільше – про особисті. Хіба український досвід – й історичний, і новітній – не про це саме?

 Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ.