Терор проти «своїх», втрачена перемога під Аустерліцем, і хто руйнував нашу столицю

Вибрані дати. 30 листопада – 6 грудня

30 листопада 1763 року універсалом гетьмана України Кирила Розумовського запроваджена судова реформа в гетьманській Україні.

Реформа відокремила судову владу від адміністративної. Були створені земські суди - для цивільних справ, гродські - для кримінальних та підкоморські - для земельних; Генеральний суд став найвищою апеляційною інстанцією. І хоча подібна система існувала на українських землях ще за 150 років до того, за Статутом 1588 року (ще в часи Великого князівства Литовського), вона однаково переважала за прогресивністю судову систему, яка існувала на той час у Російській імперії, частиною якої була Лівобережна (гетьманська) Україна. Подібну до української судову реформу в самій Росії було запроваджено аж через сто років – у 1864 році імператором Олександром ІІ.

Останньою спробою України втриматися на європейському шляху розвитку вважають судову реформу Кирила Розумовського

Судова реформа Кирила Розумовського була, мабуть, останньою спробою України втриматися на європейському шляху розвитку. Звісно, спробою невдалою. Вже наприкінці 1780 року на Лівобережжі України було запроваджено загальноросійський устрій. Генеральний суд було скасовано, в кожній губернії замість громадських судів було створено повітові суди. Російська імператриця Катерина ІІ, успішно завершивши війни з Туреччиною і позбувшись, таким чином, необхідності хоч у чомусь догоджати українцям, жорстко і наполегливо ліквідовувала будь-яку автономію України. Скасувала відмінній від російського судоустрій, знищила Запорізьку Січ, насадила кріпосництво і ліквідувала, зрештою, і саму Гетьманщину. З того часу і на двісті років – до серпня 1991 року - Україна була приречена розвиватися (якщо це можна назвати розвитком) у наджорсткій прив’язці до Росії. Польща, Фінляндія мали певну автономію і окремі права у складі Російської імперії, а Україна отримувала з Петербургу і Москви лише додаткові і особливо жорстокі репресії аж до Голодомору.

1 грудня 1934 року у Ленінграді застрелили Сергія Кірова.

Це вбивство стало найбільш резонансним, висловлюючись мовою сучасних журналістів і політологів, в новітній історії СРСР і Росії. Обставини злочину досі залишаються нез'ясованими, невідомо, ким був убивця Леонід Ніколаєв – психічно неврівноваженим одинаком, чи за його спиною стояв сам Сталін.

Сталін скористався вбивством Кірова для організації в СРСР «великого терору»

З часу убивства минуло вже стільки часу і нагромаджено стільки маніпуляцій під час слідств (а воно було не одне), викликаних потребами різного роду політичної доцільності, що годі сподіватися на з’ясування – пізніше чи раніше – істини. Та й, схоже, ця істина вже нікому, окрім, можливо, кількох особливо допитливих істориків, і не потрібна. Зрештою, для істориків головним в історії вбивства Кірова вже давно стали не мотив чи можливі замовники злочину, а те, як Сталін його використав.

Тут загадок практично немає, тут майже повна одностайність істориків: Сталін скористався вбивством члена політбюро ЦК ВКП (б) і лідера ленінградської організації більшовиків для організації в СРСР «великого терору». Як виявилося, вся підготовча робота до нього вже була Сталіним продумана. 3 грудня президія ЦВК ухвалює постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або вчинення терористичних актів». 5 грудня вона була опублікована і набрала чинності, причому офіційно була датована 1 грудня 1934 року, тобто днем убивства Кірова. При цьому, були порушені чинні тоді конституційні норми, оскільки ухвалення законів знаходилося в компетенції сесій та з’їздів ЦВК СРСР. І практично відразу ж були внесені зміни до кримінально-процесуальних кодексів усіх союзних республік. На слідство у справах про «терористичні акти» відводилося не більше десяти днів, обвинувачувальний висновок вручався за добу до суду, справа слухалася без участі сторін. Оскарженню такі справи не підлягали. Вирок - смертна кара - виконувався негайно.

Справді, для історії причина (мотив) вбивства Кірова – діло десяте. Однак, ця очевидна істина часто приховує інше питання, не менш цікаве, ніж чому вбили Кірова: якщо це вбивство не причина, а лише привід для Сталіна розпочати репресії, тоді що було їх причиною? Загальною відповіддю тут не відбудешся, мовляв, причина у природі сталінського (більшовицького) режиму, який не міг існувати без репресій. Ця правильна відповідь аж надто загальна. А хочеться, все-так,и уточнити: якщо більшовицький режим застосовував терор з самого початку свого існування (а це свята правда), то чим відрізняється терор, започаткований одразу після смерті Кірова і прикритий нею, від попереднього терору? Чи нема різниці? Якщо вбивство Кірова – привід розпочати якусь чергову хвилю терору, то чому раніше обходилися без такого приводу? Репресії проти «колишніх людей», інтелігенції, підприємців, духовенства та заможних селян - як почалися в 1917 році, так і не зупинялися ні на день. Приміром, щоб «розкуркулити» мільйони селян по всій країні, щоб виморити голодом мільйони українців чи винищити майже до ноги ціле покоління українських (і не тільки українських) діячів культури, більшовики обходилися без усілякого приводу. І різницею у розмаху терору тут нічого не поясниш, бо за кількістю жертв так званий «великий терор» 1935 – 1938 років і близько не дотягує до масштабів розкуркулення чи Голодомору.

Попереднім «приводом» - для так званого «червоного терору» - був замах на Леніна 30 серпня 1918 року

То ж навіщо Сталін після сімнадцяти років безперервного терору чекав ще якогось приводу?

Використання вбивства Кірова, як приводу до репресій, не було ноу-хау Сталіна навіть у тоді ще зовсім короткій історії більшовицького режиму. Замах на Леніна 30 серпня 1918 року  вже був використаний як привід до початку так званого «червоного терору». Є у цих випадках спільне, а саме: гучний привід був потрібен тоді, коли терор спрямовувався на «своїх». Тобто, коли винищували «класових ворогів» - обходилися без приводу, вважалося, що і так все зрозуміло – класовий ворог. А от «червоний терор» був спрямований не лише проти дворян та інших «стовпів царського режиму», а й проти інших революційних, але не більшовицьких, партій – правих і лівих есерів, анархістів, меншовиків. Щоб виправдати в очах народу винищення цих революціонерів, і справді потрібна була особлива причина, тобто – привід, і замах на Леніна підходив для цього якнайкраще. Згадаємо, у Леніна стріляв не колишній царський офіцер-дворянин чи жандарм, не буржуа-фабрикант, не дрібний лавочник, а член партії соціалістів-революціонерів. Так само і в 1934 році, Сталін вдався до пошуку гучного приводу до репресій, бо «великий терор» - це знищення, «чистка» вже в лавах самих більшовиків. Народу треба було подати окрему причину, чому Троцького, Каменєва, Зінов’єва, Бухаріна, Рикова – найближчих соратників Леніна - та їх численних прибічників серед найвищого і середнього прошарку більшовицьких лідерів слід знищити фізично. Бо вони, мовляв, вбивці і терористи, а не більшовики-ленінці.

Терор – метод універсальний, і російські владні політики (не тільки більшовики) завжди ефективно ним користувалися. І в нинішній, «післякомуністичній», Росії не забули цю відпрацьовану століттями методику, обов’язковим елементом якої є вдалий пошук і використання приводу для застосування терору. Приміром, вибухи у житлових будинках у 1999 році стали виправданням війни проти Чечні, а захоплення і смерть заручників у Беслані стали приводом до скасування виборів губернаторів, що інакше як терористичним актом проти демократії не назвеш. Сьогодні Кремль розв’язав вже пряму війну за межами своєї території – в Україні та Сирії, на приховування справжніх цілей якої знову застосовується давній більшовицький метод: терор як виправдання подальшого терору.

2 грудня 1805 року у битві під Аустерліцем французька армія імператора Наполеона розтрощила більшу числом - об’єднану російсько-австрійську армію імператорів Олександра І і Франца ІІ.

Битва під Аустерліцем вважається цілковитим тріумфом генія Наполеона як полководця

«Битва трьох імператорів» - так назвали історики цю битву. Наполеон вважав її своїм найбільшим і найяскравішим досягненням на полі бою. Аустерліц був цілковитим тріумфом його генія полководця - без будь-яких поправок на щасливий збіг обставин, неочікувані грубі помилки противника тощо. Від початку до кінця – від задуму битви, її підготовки, обману ворога до останнього залпу – все пройшло так, як запланував Наполеон, ні на мить він не випускав ініціативу. У ході битви не було жодного моменту, який поставив би під сумнів неминучу остаточну перемогу французів.

Якщо у військовому відношенні ми можемо лише захоплюватися Наполеоном за Аустерліц, то в політичному - тобто тим, як він скористався результатами цієї блискучої перемоги – мусимо сьогодні, з висоти двохсот років, пред’явити самі претензії.

Наполеон міг пришвидшити розвиток європейської історії на цілих 100 років, але...

2 грудня 1805 року була вщент розгромлена феодальна монархічна Європа. Франція запанувала на всьому континенті. Якби Наполеон захотів, він легко міг би запровадити на ньому ті нові, революційні порядки, які вже існували у Франції. Кастова феодальна влада могла бути безповоротно повалена, панівним став би новий – «буржуазний», як пізніше його називали марксисти – клас з відповідними наслідками – знищенням кріпосництва, бурхливим розвитком промисловості і неминучим, хоч і не миттєвим, приходом того, що ми сьогодні називаємо демократією. Можливо, тільки Росія – окраїна Європи - зуміла би зберегти у себе феодальний політичний лад, та й то сумнівно. Принаймні, часи, коли Росія була  «жандармом Європи», ніколи б не настали. Такою, якою Європа стала після Першої світової війни, вона могла стати після Аустерліцу. Тоді сила була на боці Наполеона, і він міг на сто років пришвидшити хід історії. Через це, можливо, і сама вона, історія, була б не такою, як була. Можливо, Європа уникнула б світових воєн, або, принаймні, вони не були б такими тривалими і руйнівними. Звісно, зараз це тільки балачки на тему «що було б, якби».

Але перемогу під Аустерліцем Наполеон використав для різного роду «договорняків» з феодальними монархами. Так, з позиції сили, але все-таки «договорняків» з тими, кого міг і мусив би, якби залишався послідовним революціонером, просто викинути на смітник історії. Цими «договорняками» Наполеон забезпечив собі купу всіляких переваг (котрі, до речі, виявилися скороминущими), але водночас дозволив феодальній Європі вижити після нищівної поразки, і не тільки вижити, а й зміцніти настільки, щоб здобути реванш у 1815 році. Образно кажучи, Наполеон «пропив» плоди перемоги під Аустерліцем, як люмпен-пролетарій зарплату в дешевій «забігайлівці». Тільки й різниці, що французький імператор розтринькав її у шикарному ресторані.

6 грудня 1240 року жорстокий ворог штурмом захопив Київ. Практично все місто було спалене і зруйноване, у тому числі Десятинна церква.

Власне, саме так, дуже коротко, мала б бути висвітлена ця чи не найбільша трагедія в історії Києва в шкільних підручниках, бо там варто писати лише те, що достеменно відомо. На головне питання – хто і чому захопив Київ у грудні 1240 року – історики і досі не дали переконливої відповіді.

Досі не знаємо напевне - хто і чому зруйнував Київ вісім століть тому

Усталене за століття переконання більшості істориків, що Київ штурмувало військо монголо-татарського великого хана Батия, виглядає недолугим не лише в світлі заперечення самого факту так званої монголо-татарської навали на Русь, що з’явилося серед істориків порівняно недавно і досі не є переважаючим, а й у невідповідності цій версії до відомих нам з літописів конкретних фактів, найяскравішим прикладом чого є участь воєводи Дмитра – керівника оборони Києва – у поході «монголо-татар» у Європу вже наступного 1241 року. Традиційна версія ґрунтується виключно на літописних свідченнях. На жаль, ми чомусь і досі переконані, що для встановлення історичної істини таких джерел цілком достатньо, забуваючи, що літописи – творіння людей, а вони далеко не завжди - з різних причин – бувають об’єктивними.

Власне, альтернативою офіційній версії причин падіння Києва у 1240 році може бути лише одна: Київ зруйнувало і спалило військо з північно-руських князівств, в якому татари з Поволжя (не монголи, поява котрих на Русі взагалі неймовірна) були союзною частиною чи взагалі найманцями. Тобто, ця руїна Києва сталася рівно з тих самих причин, з яких Київ сімдесят років перед цим (у 1169 році) зруйнував суздальський князь Андрій Боголюбський – класична війна феодальних володарів, тільки хіба що масштабніша. Зрештою, тут ми не бачимо нічого оригінального: у світовій історії можна знайти чимало прикладів, коли зміцнілі окраїни колись могутньої імперії охоче грабували занепалу колишню метрополію.

Занадто довго – століттями! - Україна не мала власної державності, що, окрім іншого, означало і те, що нашу історію писали не ми, а за нас. І так, як було вигідно комусь, а не нам. Тому, зокрема, ми сьогодні і не знаємо напевне - хто і чому так жорстоко зруйнував нашу столицю вісім століть тому.

Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ