«Банда кавалеристів», за що Хрущов був вдячний Сталіну, і як українці підтримують московський міф

Вибрані дати. 9 листопада – 14 листопада

9 листопада 1890 року народився Григорій Кулик – маршал Радянського Союзу.

Історія життя Григорія Кулика - вихідця зі звичайної полтавської селянської сім’ї – надзвичайно драматична. У 60 років вмістилося стільки злетів і падінь, що вистачило б на кількох героїв. Але з усього розмаїття фактів життя Григорія Кулика, котрого Сталін спочатку підняв на вершину військової кар’єри, зробивши маршалом, а потім розстріляв у 1950 році, відзначимо лише те, що й досі є актуальним в історичному плані.

Кулик є одним з членів своєрідної віртуальної радянської «банди чотирьох» (Будьонний, Ворошилов, Тимошенко, Кулик), яких радянська комуністична пропаганда призначила винуватцями «неготовності» Червоної армії відбити наступ німецького вермахту у 1941 році.

Звісно, аналогія з китайською «бандою чотирьох» дуже умовна, швидше саркастично-гумористична, реальної схожості тут нема жодної. І в радянські часи, і сьогодні цю четвірку маршалів зараховують до найголовніших з когорти сумнозвісних радянських «кавалеристів», які нібито не розуміли реалій сучасної війни, бо не піднялися вище уявлень про неї за рівень Першої світової і громадянської. «Только и умели, что шашкой махать» - типова пропагандистська характеристика цих «кавалеристів». А коли доходила справа до того, щоб назвати імена цих ретроградів і неуків у військовій науці, на совісті яких розгром 1941 року, то ось вони: Будьонний, Ворошилов, Тимошенко, Кулик.

Брехливість усієї версії про «кавалеристів» є стовідсотковою. Лише маршалу Семену Тимошенку, котрий на 22 червня 1941 року був народним комісаром оборони, а потім до 1942 року командував фронтом, можна пред’являти претензії за 1941 рік. Однак, із згаданої четвірки саме Тимошенко найуспішніше закінчив війну в особистому плані. І навіть був нагороджений орденом «Перемога». Інші, незважаючи на свої маршальські петлиці, у 1941 році перебували на другорядних (якщо порівнювати з іншими воєначальниками, включно з тими, хто тоді носив скромні звання генерал-майорів і генерал-лейтенантів) посадах. Точніше, посади вони мали високі, але не пов’язані з безпосереднім керівництвом військами. Сталін ще до війни зробив вибір на користь молодих генералів, ще до війни він усунув Будьонного і Ворошилова від реального керівництва армією (а Кулик ніколи й не був до цього причетним, займаючись розвитком артилерії); ще до війни такі майбутні полководці як Мерецков, Василевський, Ватутін, Жуков займали провідні посади в Генеральному штабі, а такі ще невідомі нікому генерали як Конєв, Рокосовський, Толбухін, Малиновський, Антонов (усі – кавалери ордену «Перемога») командували військовими округами, очолювали штаби округів, командували механізованими корпусами. Комусь може здатися: і що там особливо важливого – бути всього лише командиром корпусу! Тим часом, механізований корпус зразка 1941 року – це, за штатом, більше тисячі танків. У Клейста чи Гудеріана їх було не більше. Тобто, у червні 1941 року Гудеріан і, приміром, командир 9-го механізованого корпусу Рокосовський мали під своїм командуванням приблизно однакову кількість танків, причому у Рокосовського вони були набагато кращі.

Падіння Кулика з маршальської висоти пояснюється втратою ним особистої довіри Сталіна

Повертаючись до Кулика, відзначимо те, що його взагалі не можна називати кавалеристом, оскільки все своє військове життя (починаючи з фронтів Першої світової війни) він мав справу виключно з артилерією. Він входив до так званого клану «конармійців» у керівництві Червоної армії, оскільки з червня 1920 року командував артилерією 1-ої Кінної армії. Утім, приналежність до цього клану Кулика пояснювалась більше навіть не цим, а особистими дружніми стосунками Кулика з Ворошиловим і Сталіним. Кулик і справді невдало воював у 1941 році, але, по-перше, його поразки дуже поступаються за масштабністю поразкам, які терпіли на початку війни інші воєначальники – приміром, Жуков чи той же Тимошенко. По-друге, його падіння з маршальської висоти (у лютому 1942 року його розжалували до генерал-майора і позбавили всіх нагород) пояснюється все-таки не поразками, а втратою особистої довіри Сталіна. Вже тоді, у 1942 році з нього зробили «цапа відбувайла» за помилки інших, у тому числі самого Сталіна. Кулик – єдиний з головної «банди кавалеристів», хто закінчив життя трагічно, інші – Будьонний, Ворошилов, Тимошенко – жодним чином особисто не постраждали від того, що їх радянська пропаганда зробила винними за розгром 1941 року.

10 листопада 1917 року народився Леонід Хрущов, льотчик, гвардії старший лейтенант, син Микити Хрущова.

Льотчик-винищувач 18-го гвардійського винищувального авіаполку Леонід Хрущов пропав без вісті 11 березня 1943 року після повітряного бою. Це все, що достеменно відомо. Все інше - нібито він потрапив у полон, або навіть свідомо перелетів до ворога, і співробітничав з німцями – свідома брехня від початку до кінця. Вона з’явилася не сама по собі, а була вигадана і поширена КДБ на замовлення найвищого політичного керівництва СРСР майже відразу після того, як Микита Хрущов був усунутий від влади. Мета такого кроку Брежнєва і його компанії – очорнити колишнього очільника КПРС і держави, і тим самим створити додатковий «моральний» аргумент перевороту, що його вчинили вчорашні соратники «дорогого Микити Сергійовича».

Сьогодні, коли в Росії настав новий період возвеличення Сталіна, давні «версії» про зраду Леоніда Хрущова знову ожили

Крім того, вигадка про зраду Леоніда Хрущова була використана ще з однією, можна сказати - «стратегічною», політичною метою. Можливо, ця мета і була головною. На додаток до інформації, що син Хрущова служив ворогу, поширювалися чутки, що буцімто за наказом Сталіна чекісти викрали Леоніда у німців, і він був розстріляний у Москві, а Микита Хрущов нібито валявся в ногах у Сталіна, благаючи зберегти сину життя. Все це подавалося як справжня причина політики десталінізації, яку проводив Хрущов, коли став на чолі КПРС і держави. Мовляв, вся справа у помсті Хрущова мертвому Сталіну за смерть сина. Нічого дивного, що сьогодні, коли в Росії настав новий період возвеличення Сталіна, давні «версії» про зраду Леоніда Хрущова знову ожили.

Цинізм вигадки хрущовських недругів про його «помсту» Сталіну не лише в її антиісторичності. Справа в тому, що Микита Хрущов якраз навпаки - був вдячний Сталіну за те, як той повівся в історії зі зникненням Леоніда. По-перше, були проведені якнайретельніші (звісно, з огляду на воєнні дії) пошуки Леоніда, літак якого впав на окупованій території, і вивчення обставин його зникнення. По-друге, після того, як такі пошуки не виявили нічого певного, Леоніда 12 червня 1943 року нагородили орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Це означало, що його визнано таким, хто героїчно загинув у бою. Це офіційно, а неофіційно для вузького кола найвищих партійних і державних керівників Сталін чітко дав зрозуміти: зникнення без вісти льотчика Леоніда Хрущова не може бути використано проти Микити Хрущова. Іншими словами, Сталін висловлював свою цілковиту довіру до Микити Хрущова і забороняв будь-кому (насамперед – чекістам) «копати» під нього справою про зникнення його сина. Чому Сталін вирішив не чіпляти Хрущова на «гачок» історією з Леонідом – то окрема тема, але очевидно, що Микита Хрущов аж ніяк не міг тримати зла на Сталіна саме за сина.

11 листопада 1480 року золотоординський хан Ахмет відступив зі своїм військом від річки Угра, на протилежному боці якої стояло військо московського князя Івана ІІІ. 

Вважається, що «стоянням на Угрі», яке тривало майже два місяці, закінчилося більш як двохсотрічне монголо-татарське ярмо на Московії.

Гумільов називав цей період не ярмом, а «симбіозом» Московії та Золотої Орди

Міф про татаро-монгольське «іго» вже давно ставлять під сумнів справжні історики (як-от Лев Гумільов). Однак, сам міф і досі живе в своїй основі. З часів Гумільова, котрий цей період називав не ярмом, а «симбіозом» Московії та Золотої Орди, з’явилося чимало досліджень, які в принципі заперечують існування такого явища, як поневолення Русі монголо-татарами і Золотою Ордою (приміром, дуже цікаво і в популярній формі про це написав відомий російський автор історичної публіцистики Олександр Бушков у книзі «Россия, которой не было»).

Головна причина, з якої міф про «іго» виявився таким живучим, полягає в тому, що він є основоположним у всій офіційній версії історії становлення Московської держави. Руйнування цього міфу загрожує крахом усій вибудуваній за багато століть пропагандистсько-науковій концепції російської держави. Тому російська офіційна історіографія і власне Росія, як держава-імперія, захищала і захищатиме до кінця цю концепцію всією міццю пропагандистської машини величезної авторитарної держави. До кінця – це в буквальному розумінні, до остаточного розпаду нинішньої російської держави як імперії. Скільки чекати такого розпаду – ніхто, звісно, нам не скаже.

Цікаво і одночасно прикро, що абсолютна більшість українських патріотів – істориків та простих її любителів, котрі цілком виправдано заперечують «єдність» українського і російського народів і прагнуть розмежувати історію України і Росії, не заперечують міф про монголо-татарське ярмо, а трактують його по-своєму. Мовляв, Московія і є частиною Золотої Орди, або ж Московія, як держава, є породженням і спадкоємцем азіатської деспотії Золотої Орди тощо. До речі, такої ж думки дотримуються і поодинокі російські історики, котрих ми, звісно ж, числимо як «прогресивних». На жаль, хоч цей підхід і приємний для нас, українців, і зручний з точки зору протидії російській пропаганді, однак він не має нічого спільного з історичною правдою. Московія виникла і постала як держава на власному ґрунті, все те у ній, що ми сьогодні називаємо загальними термінами азіатчина чи, приміром, візантійщина, породжене не стороннім державотворчим впливом, а закономірностями внутрішнього розвитку територій, на яких колись існували північно-східні князівства Київської Русі. Вивчення російської історії саме з такої позиції насправді дає набагато страшніші (а головне – історично достовірніші) для російського шовінізму висновки, ніж твердження, що нинішня Росія – лише сучасна копія вже неіснуючої Золотої Орди.

14 листопада 1940 року у Берліні завершилися радянсько-німецькі переговори, після яких Гітлер ухвалив остаточне рішення завдати по СРСР військового удару.

На два дні до Берліна приїздив В’ячеслав Молотов – глава радянського уряду і людина № 2 (після Сталіна) у Кремлі.

Відомо, що сторони не зуміли домовитися про розподіл сфер впливу. Сталін і Молотов виставили претензії, на які Гітлер погодитися не міг. Не міг, тому що чітко усвідомлював: згода з радянськими апетитами означає швидку і безваріантну кончину Німеччини в дуже скорому майбутньому.

14 листопада 1940 року – дуже важлива дата в історії Другої світової війни, яку ніколи не згадували в радянських підручниках історії

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.