Добром нагріте серце

Зовнішня подобизна його більше пасу­вала б служителям Будди, але він — «пра­вославний більшовик» чи «православний комуніст». Що він лівий, це точно, і що він віруючий — теж не помилитесь. З-за батька, як мені видається, почалася була відома війна його із Павлом Загребельним. Голова Спілки і Секретар Парткому — і війна на сторінках всесоюзної пре­си? Кому вона була потрібна, лише не для України. А може, саме й Україні вона була потрібна найбільше!

В мене батько не любив «більшовиків». Як згадує Олесь Гончар у своїх щоденни­ках, Федір Мефодійович навіть застерігав мою дружину Марічку: «Не вір йому (тоб­то мені!) — він большовик!..» Борисів батько належав до тієї когорти, од пере­слідувань якої мій батько ховався по світах усе життя. А доля нас звела разом із Борисом. Він то рятував мене від усіляких переслідувань, то допомагав мені в усі­ляких тарапатах. Часом лівий рятував мене, правого, від правих, які були за­надто запопадливі в нападках на свого колегу — весь бруд зупинявся біля греблі, де чергував Секретар Парткому.

Свого часу я писав про Бориса Олійника рядки, які не могли сподобатися Павлові Загребельному, і який згодом висміяв ці мої слова: «Важко зараз знайти в україн­ській поезії поета, який би з такою при­страсно, із такою вимогливістю до себе працював у гущі всіх найгостріших про­блем і дилем своєї непростої доби. А пра­цює він буйно, болісно, засукавши рукава, внуртувавшись пальцями в саме пекло жи­вого життя. Наче вбачає своє покликання в тому, щоб весь клекіт живого дня поста­вити, параметрувати з контекстом вічності, з тим, від чого йдемо, і з тим, куди йдемо. Наче заприсягся в тому, щоб своє творче життя-буття покласти на те, щоб знайти точні моральні і поетично-філософські означення цього Сьогодні!».

Загребельннй сміявся: «Яке безладне пишнослів'я, скажемо ми в умовах рин­кової економіки, коли володарями душ стають не якісь там віршоскладальники («марателі», як називають поетів-депутатів пенсіонери й шахтарі, що по півроку не одержують пенсій і зарплат), а «газові барони» і степові спекулянти «чугуном и сталью»... І коли Драч складав отой аб­солютно (безглуздо) незаслужеиий па­негірик про марного поета Бориса Олій­ника, то він мав на увазі... найперше са­мого себе...». Так Павло Архипович пе­рекинув характеристику Боба на автора цих рядків, але  я і досі переконаний в точності своїх слів. Поет належав часові, в якому жив і який утверджував.

Він був зліва, як і Гончар, і сам Загребельний, і з того боку дуже багато робив для української справи. Згадую його виступи з високих мос­ковських трибун з приводу Чорнобиля. Тоді один урядовець районного масштабу з Волині показував мені «Правду» з ви­ступом Олійника і захоплено стверджував: «За цей виступ йому можна ставити пам'ят­ник!..» Поет на Пленумі ЦК сказав таке, про що не спромігся подумати працівник рядового волинського райкому. Читали і слухали поета, як і читають і слухають нині в кардинально відмінні часи.

Я передивився наново і «Князь тьми», і «Сатанізацію сербів» і багато чого знайшов для себе повчального і неспо­діваного. Ще в радянські часи розділили народи Югославії і нам, українцям, ви­ділили Хорватію, звідси кінотеатр «За­греб», ресторани і вулиці. Але не пись­менник Загребельний.

Сербія випала Росії і Москві. Там рес­торан, кінотеатр, вулиці з Бєлградом. Звичайно, йшлося ж і про домінуючу роль росіян і сербів відповідно в Союзі і в Югославії.

Міркую, що зараз Борисові чи не най­важче. Дуже багато його ілюзій розбито вщент кривавим мечем Путіна. Навіть я, який починав з учителя російської мови і літератури, який учився в Москві кінематографу, не мав і не маю стільки приятелів і друзів в північному граді, скільки їх мав і має Борис Олійник. Мене також запрошували в лютому минулого року на зустріч українських і російських письменників на Шевченківські дні. Сла­ва Богу, я не поїхав! Це було в ті трагічні дні на Майдані, коли утверджувалось наше буття і майбуття. В Москві тоді я би здурів! До Ганічева Борис взяв Леоніда Горлача, Михайла  Наєнка, новопосталого лауреата Шевченківської премії із За­карпаття Дочинця. Хто ще був, не знаю. Зараз різко з цього приводу хто тільки не висловлювався, особливо Дмитро Павличко  у вірші «За столом із Путіним»:

Путін українського рапсода
Слухає, втішається – ти ба!
Це ж таки велика насолода –
Чути співомовного раба!

Не думаю і не вірю, що Борис Олійник просив Путіна захистити від Європи і бандерівців, хоча це не одне й те саме. Думаю і вірю, що він використовував і використовує кожну нагоду захистити Україну і українську культуру. Улас Самчук, що редагував газету «Волинь», глорифікував і Гітлера, і Гебельса, але був і є ук­раїнським патріотом. Ленінець Скрипник зробив для України більше, ніж ті, що звалили чи будуть валити йому пам'ятник у Харкові.

Якось Путін, ще коли їздив у Київ, цитував перед українським зверхником відомі слова:

... Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Изведать пропасти страстей,
Познать на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела, –
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..

ВВП готувався до поїздки і, як справж­ній кагебіст, багато перечитав. Бив чітко і безпомильно. Український візаві на пи­тання, хто автор тексту, сказав спершу: «Некрасов», а згодом: «Чи не Лєрмон­тов?», на що задоволений московський гість відповів: «Шевченко. Вступ до „Три-зни"»... Так ВВП аргументував доцільність двомовності в державних постулатах України, посилаючись на «Тризну» та «Дневник» Тараса Григоровича. «Сей недочеловек» показав нині свою звірину і нелюдську сутність, але він на цьому конкрет­ному прикладі тоді виявив гуманітарну непідготовленість української влади, яку він так професійно «взув»...

 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства