Лапоть на чужій землі

Лапоть на чужій землі

Укрінформ
Мабуть, немає в світі агресивнішого, дикішого, зухвалішого народу, як росіяни-московити. Агресія і бандитизм у них у крові одвіку. Пригадаймо, читачу, московитські під­ручники з історії. Які там основні розділи-теми: «Покорение Сибири», «Поко­рение Крыма», «Покорение Кавказа», «Покорение Средней Азии».

Ось живуть, наприклад, на Кавказі вільні народи: чер­кеси, чеченці, інші. Приходять московити, (все це чи не найкраще змальовано у Льва Толстого в оповіданнях «Хаджи Мурат» або «Рубка леса»), вирубують ліс, оточують аул, підпалюють з усіх боків, хто виска­кує— стріляють. «Покорили». Сусідній аул, бачачи це, здається сам. Так на Кавказі зникло до десяти народів. До останньої людини. Деякі — наполовину. Половина втекли до Туреччини чи Ірану. Тепер їхні землі — «исконно русские земли». Наприклад, там, де жив народ убихи, тепер «русский город Сочи». А черкесів десь з п'яти-шести мільйонів лишилося менше ніж мільйон.

Те саме з «Покорением Си­бири». До другої світової війни там жило до 200 народів. Тепер номінально кілька десятків, а насправді, певно, теж жодного. І «покоряли» так само — вони горіли в своїх чумах. А сьогодні їх донищують най­активнішим способом. У школах вивча­ють тільки російську мову, процвітає ро­сійський матюк, власну культуру знищено, в адміністрації, на виробництві скрізь — тільки російська мова. Якось я читав у «Новом мире» статтю росіянина, який живе в Якутії. Він каже: «Як тут нас не­навидять, якби вони не були такі роз'єд­нані і подавлені, вони б усі сьогодні взя­лися за ножі».

Подібне «покорєніє», тіль­ки в дещо іншому варіанті, відбувалося і з Україною. Уклавши з Богданом Хмель­ницьким Переяславську угоду (якої сьо­годні немає, вона знищена московитами), одразу зрадили її (за цією угодою Росія і Україна мали вести війну з Польщею до повного визволення України), таємно до­мовившись під Вільно з Польщею. Укра­їнське козацьке військо під проводом на­казного гетьмана, Ніжинського полков­ника Івана Золотаренка на теренах Біло­русії веде війну з Польщею, визволяє Мо­гилів, Гомель, Старий і Новий Бихів (під Биховом зазнає смертельної рани Золо­таренко), а московити вимагають віддати їм ці землі. А війна продовжувалася. І хво­рий Хмельницький послав проти Польщі корпус під командою наказного гетьмана, київського полковника Ждановича. Ко­заки взяли Краків і Варшаву. Тоді моско­вити послали свій корпус — розкладати корпус Ждановича — залякуванням, під­купом. Корпус деморалізувався і вернувся. Це добило Хмельницького, він помер.

І потім на Україну одна за одною сунуть банди бояр Трубецького, Ромодановського Шереметьєва. Кожного разу з перших днів окупації починались утиски, кріпац­тво, знущання, лиховісне «слово и дело государево», що за ним будь-який солдат міг одібрати в селянина коня, гроші, а якщо той опирався, одразу — «слово и дело государево», небораку тягли в мос­ковський стан, і коли він зізнавався, що задумував щось проти «государя», рубали голову чи закатовували до смерті.

Російські війська йшли в постолах (лап­тях), завошивлені, захланні, дикі, злі.

Розповім один епізод. 1660-й рік. Мос­ква вже розірвала угоду з Польщею і по­силає проти неї військо. Воно збирається під Васильковом біля Києва, під коман­дою боярина Васілія Шереметьєва. Ше­реметьєв ділить усе військо на два кор­пуси: перший — московське військо і з ним українські лівобережні полки, дру­гий — правобережні українські полки на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким позаду, які мають перетяти шлях татарам, що йдуть на з'єднання з поляками (татари з'єдналися ще раніше). Йшли на Старокостянтинів, за містечком Слободищем поляки перестріли їх, у них багато гармат, зупинили, оточили. Відступали козацьким способом: з усіх чотирьох сторін вози — по вісім у ряд— на возах гарматки, пищалі, рушниці, всередині люди і коні. (Для мене загадка, як люди пхали по вісім рядів возів.) Налітають татари, пускають хмару стріл — і в поле, поляки б'ють з важких гармат. Через кілька днів вони перекопали шлях. У таборі немає їжі лю­дям і коням, основне — немає води. По­гибель. Тоді командуючий Шереметьєв каже: «Я їду до гетьмана Потоцького до­мовлятися». Повернувшись: «Я домовив­ся, поляки нас випускають, тільки без зброї. Першими виходять козаки». Роз­городили попереду вози, козаки вийшли в поле. І тут на них налетіли татари, ру­бають шаблями, накидають аркани. Ко­заки кинулись назад у табір, але моско­вити загородились возами й почали стрі­ляти в козаків. І танцюють, вискакуючи на вози, й верещать у захваті від того, як татари потинають козаків. Апофеоз друж­би!  Щоправда, покінчивши з козаками, взялися й до московитів. І от я в Криму на екскурсії в фортеці Чуфут-Кале біля Бахчисарая слухаю екскурсовода: «Вот в этой яме двадцать один год сидел в плену славный русский патриот, великий полководец Шереметьев».

По тому поляки і татари кинулись на Юрія Хмельницького, козаки двічі від­били наступ, а тоді не стало сили. Їх вря­тував Іван Виговський, на той час Київ­ський воєвода, виговоривши їм життя в обмін на те, що козаки визнають зверх­ність короля. Юрія Хмельницького і ко­заків в усіх радянських енциклопедіях оголошено зрадниками, хоч, власне, їх зрадили московити.

Шановні читачі, огляньте подумки кордони Російської імперії. Знайдіть там народ, державу, з якою б московити не воювали. Імперія просто не може існу­вати, якщо біля її кордонів живуть вільні народи. Не терпить вона вільних народів, демократії. Через те нині така ненависть до Америки, яка уклала свою демокра­тичну конституцію і живе за нею понад двісті років. Сьогодні в московитській пресі йде люте шельмування Америки і всього американського. Доходить до аб­сурду. Нещодавно я дивився по телевізору фільм «Чапаєв». Не той, давній, братів Васильєвих, а новий. І от у ньому така сцена: Василь Іванович приїжджає зі шта­бу, Петька наливає йому стакан горілки, він випиває, наливає другий — випиває теж, а тоді сідає біля відчиненого вікна й починає «мєштать»: «Вот розгромим Колчака, перескочим океан (очевидно, на конях), и мы эту гребаную Америку в землю вгоним». До чого тут Америка, та Василь Іванович певно й не знав про її існування. Сьогодні в Московії «демо­кратія» чи не найлайливіше слово. А були ж колись у них Герцен, Чернишевський, Некрасов. Сьогодні їх не згадують. І скрізь і всюди торочать: «У России свой собственный путь». Який? Нічого кращого за демократію світ не придумав. Отож який? Тиранії, деспотії, авторитаризму. Чим і похваляються.

Сьогодні московські орди знову сунуть на Україну. По всій Росії-Московії йде шалена агітація проти України, українців. І зазомбований народ їй охоче піддаєть­ся. Спитати б: ну що вам зробила Україна? Віки годувала українською пшеницею, переклала всі священні книги — Псалтир, Октоїхім, Євангеліє, яких у вас до того ніхто прочитати не міг (Єпифаній Славинецькнй), навчила віршувати (Симеон Полоцький), з Києва Феофан Прокопович привіз драму і уклав, розробив пер­ший проект Російської Академії, в Пе­тербурзі впродовж тривалого часу па­нувала українська кухня, пісня.

І ось тепер зі зброєю в руках через наші кор­дони лізуть московські орди; москов­ський «русский мир» повзе, як чума. За­являє претензію на нашу віру, на нашу історію. Київська Русь хрестилася 988 ро­ку, коли й Московії не було зовсім (Мос­ква вперше згадується як сільце Кучки 1147 p.), а були чудь, меря, голядь і інші, як вказує Нестор-літописець, неслов'ян­ські племена, а батько всесвітньої історії Геродот каже, що то взагалі були андрофаги-людоїди. Русь або воювала з ними, або водила з собою на Константинополь. Собі на лихо Київська Русь колонізувала їх. І далі московити, суздальці, володи­мирівці пішли на услуги до татаро-монголів, злилися з ними. Митрополит жив у столиці Золотої Орди — Сараї, єпис­копи отримували ярлики з рук монголь­ського хана. І всі то їхні «велети» звідти: Олександр Невський — зведений брат Батия — водив татаро-монголів на рідний Новгород і двічі зносив його до фунда­менту; справжнє ім'я «собирателя рус­ских земель» Калити — Калга тощо.

І сьо­годні московити продовжують політику татаро-монголів, перейняли їхню жор­стокість, їхню лють, їхні методи. І торо­чать про якісь їхні неіснуючі первні, що й мова російська вища і старша. Руси за константинопольськими і гетськими хро­ніками відомі з VI століття, й три князі звернулися до константинопольського кесаря — імператора Михаїла III: в нас більшість люду вже християни, а молитви їм читають грецькою мовою, яку ми не розуміємо, зроби так, щоб молитви чи­тали нашою мовою. І Михаїл велів двом братам із болгарського містечка Солуні укласти слов'янську граматику. Кирило винайшов алфавіт —кирилицю, а Мефодій переклав церковно-службові книги. Це була усереднена болгаро-церковнослов'янська мова, якою і правили молитви, й правлять нині московити, знову ж таки — майже незрозумілою. Її понесло з собою київське військо, як і в усьому світі (Індія, Америка), попереду йшли священики. Оце і є російська мова, зго­дом обламана, складена з іншомовних запозичень. А коли першого російського історика Карамзіна запитали, якою мо­вою говорила Київська Русь, він сказав: «Тем языком, на котором говорят малоросы». Тобто українською. Та як же інак­ше: руси VI століття розмовляли своєю мовою.

Скільки літ московити витратили на вкорінення міфу про «старшого» і «мен­шого» брата, скільки століть! І ось «стар­ший» брат навіч показав свою любов до «меншого». Й треба сказати, що чимало українців вірили в те. Та потужний залп «градів» у порох розбив цей міф, розвіяв. Либонь, це єдиний позитив від такого протистояння. Вже ніколи українець не назве дикого, лютого московита братом. «Менші» брати воліють підривати себе гранатами, щоб не попасти в руки «стар­шого». Злоба й агресивність розпирає Росію-Московію. І чекає на неї законо­мірний кінець — ганебний і неминучий.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-