Числом, а не вмінням, руська шляхта Сенкевича і самопожертва Каплан
Черговий випуск календаря «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати його власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках «Укрінформу» у соціальних мережах.
Вибрані дати. 25 серпня – 30 серпня
26 – 27 серпня 1813 року битва на річці Ельба біля Дрездена, у якій 165-тисячна армія французького імператора перемогла 227-тисячну Богемську армію коаліції Пруссії, Австрії та Росії під командуванням австрійського фельдмаршала Карла Філіпа Шварценберга.
Це була остання значна військова перемога Наполеона. Через два місяці, в жовтні, битва під Лейпцігом, відома як «Битва народів», закінчилася поразкою французів і відступом Наполеона у Францію. А в березні наступного року все закінчилося для нього крахом – зреченням престолу і засланням на острів Ельба у Середземному морі.
Військові історики в один голос стверджують, що кампанії 1812 – 1814 років були для Наполеона, незважаючи на загальну поразку, вершиною його майстерності як полководця. Однак, втративши в Росії у 1812 році свою «Велику армію», Наполеон з новоствореною армію, яка значною мірою складалася зі слабо навчених французьких юнаків, не міг протистояти об’єднаним силам практично всієї Європи – Англії, Пруссії, Росії, Швеції, Іспанії, Португалії. Останні союзники – Баварія, Саксонія, італійські королівства – покинули імператора Франції і приєдналися до антинаполеонівської коаліції. Геній полководця не допоміг, число переважило уміння. На жаль, популярний афоризм «воювати треба не числом, а вмінням» - всього лише афоризм. Практика історії частіше доводить інше: кількість матеріальних ресурсів (людських і економічних), які витрачаються на війну, часто-густо має більше значення для кінцевої перемоги, ніж уміння організовувати та вести, власне, військові дії. Війна 1813 – 1814 років це зайвий раз довела.
Майстерності Наполеона-полководця союзники протиставили дуже просту, але, як виявилося, ефективну за тих умов стратегію, відому в історії як Трахенбергський план. Цей план передбачав всіляко уникати сутичок з французькими військами, якими безпосередньо командував Наполеон, натомість активно нападати на ті частини французів, якими командували окремі маршали та генерали. Таким чином, французька армія мала бути максимально знекровлена ще до вирішальної битви. Зрештою, Трахенбергський план, хоч і не відразу – під Дрезденом Наполеон зумів перемогти (але не розгромити) кількісно більшу армію противника, - але таки спрацював: у «Битві народів» кількісна перевага вже виявилася вирішальним фактором.
План битви під Дрезденом.
Карта з книги: Михайловский-Данилевский А.И. Записки о походе 1813 года. СПб., 1834
http://www.1812panorama.ru/i/zp05-07b.jpg
26 серпня 1894 року народився Максим Пуркаєв – радянський генерал армії.
Цього генерала сьогодні практично не згадують військові історики. Тим часом, принаймні – в Україні, про нього варто було б говорити – або добре, або погано. Справа в тому, що Пуркаєв з липня 1940 року очолював штаб Київського особливого військового округу і, відповідно, з 22 червня по липень 1941 року був начальником штабу Південно-Західного фронту. Тобто, він відповідальний (в міру свого службового становища другої, після командувача округом і фронтом, людини) за розгром радянських військ в Україні в червні – липні 1941 року (або – за уникнення розгрому, подібного до того, якого зазнали в цей же період війська інших фронтів – Західного і Північно-Західного – це вже яку оцінку дадуть військові історики).
З огляду на те, яку посаду займав Пуркаєв на початок війни, логічним виглядає питання: чи належав він до тих генералів, яких радянська історична пропаганда зараховує до числа винуватців за розгром 1941 року? Мовляв, виявилися вони не готовими до ведення сучасної війни, такі собі ретрогради, знання і вміння яких не вийшли за рамки досвіду Першої світової та громадянської воєн. Або посіли свої посади лише після репресій в армії 1937 – 1938 років, коли з’явилося дуже багато вакансій на самому верху військової ієрархії. Навіть придумали для таких генералів зневажливий образ «кавалеристів», які тільки й уміли, що шаблею махати. Їх «неформальними лідерами» називали Будьонного і Ворошилова, і на таких «кавалеристів» радянська пропагандистська історіографія поклали основну провину за провальний початок війни з Гітлером.
Генерал-лейтенант Пуркаєв, 1941 рік
http://profilib.com/reader/08/88/b148808/1293.jpg
Про «кавалеристів» та їхню справжню роль у війні – то окрема цікава тема, оскільки міфи про їх винуватість у розгромі 1941 року досі живі. А щодо Пуркаєва, то він, по-перше, ніколи не служив у кавалерії, по-друге – мав академічну військову освіту і великий досвід командної та штабної служби. Стрілецьким полком Пуркаєв командував ще під час громадянської війни. Потім був і начальником штабу дивізії, і командиром дивізії, і помічником начальника штабу Московського військового округу (це все ще до початку репресій), і начальником штабу Білоруського військового округу. А в серпні 1939 року був направлений до Берліна військовим аташе, тобто був військовим розвідником дуже високого рангу (до речі, він свого часу – в 1930 році – очолював розвідувальний відділ штабу Московського округу) і, відповідно, дуже добре знав, що собою являє німецький вермахт. Звинувачувати такого генерала у якомусь ретроградстві чи консерватизмі – абсолютно неможливо.
Почав Пуркаєв війну генерал-лейтенантом, закінчив – генералом армії. А це означає, що принаймні Сталін не вважав його нездатним до сучасної війни. Після липня 1941 року Пуркаєву доручено формування нових, резервних, армій, а вже з грудня 1941 року він знову на фронті – спочатку командує армією, а з серпня 1942 року – Калінінським фронтом. Можливо, Пуркаєв не став знаменитим полководцем і маршалом (чи начальником штабу одного з переможних фронтів 1945 року) радянсько-німецької війни лише тому, що з квітня 1943 року Сталін направляє його далеко від радянсько-німецького фронту - на Далекий Схід, де йому доручено командування всіма військами, що залишилися там стерегти кордон від можливого нападу Японії. І заразом готувати наступальну війну. У серпні 1945 року, коли проти Японії почали наступ три радянських фронти, Пуркаєв командує одним із них – 2-м Далекосхідним. Два командувачі – Малиновський і Мерецков – маршали щойно закінченої переможної війни в Європі, а третій – Пуркаєв – не Герой, не маршал, але й не «ретроград-кавалерист».
26 серпня 1672 року під час облоги турками фортеці Кам'янець загинув український шляхтич Юрій Єжи Володийовський.
Юрій Єжи Володийовський – реальний історичний персонаж, який став прототипом головного персонажа польської культової трилогії Генрика Сенкевича - Міхала Володийовського. Цей український шляхтич, що народився на території сучасної Хмельниччини, далеко не єдиний «український» персонаж серед позитивних героїв книг Сенкевича. Парадоксально, але факт – серед героїв трилогії, в якій ми небезпідставно бачимо явні антиукраїнські мотиви, лише товстун і любитель хильнути Заглоба – корінний поляк, усі інші – від Володийовського до князя Вишневецького і гетьмана Радзівіла – це так звана руська шляхта, тобто українського і білоруського походження. Навряд чи сам Сенкевич усвідомлював цей парадокс, але, мабуть, це той рідкісний випадок, коли історична правда проявляється навіть попри бажання і переконання автора художнього твору.
Пам'ятний знак Єжи Володийовському у Кам'янці.
Фото з Вікіпедії https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9
29 серпня 1698 року Петро І видав указ, яким повелів своїм підданим голити бороди і носити європейський одяг.
Про цю «реформу» російського імператора Петра І сьогодні знає найбільше людей, бо про неї вчать іще в школі. Прихильники Петра-реформатора оцінюють цей указ як доказ прагнення царя зробити Росію ближчою до Європи, а ті, хто не вважає Петра реформатором – як приклад його самодурства.
http://snob.ru/i/indoc/user_29555/1f65169c44545c98514dfce901363b5f.jpg
Насправді, й те, й інше – неправда. Гоління бороди і носіння одежі само по собі не може бути реформою. Тим більше воно не є чимось таким, що вперше придумав саме Петро І. У Московії вперше поголив бороду ще батько Івана Грозного Василій ІІІ, і не для того, щоб «бути ближчим до Європи», а тому, що цього захотіла його молода дружина Олена Глінська (вона була родом з Великого князівства Литовського, де чоловіки бороди давним-давно голили). Цар Федір Олексійович – старший брат Петра І (син царя Олексія Михайловича від першої дружини) ще задовго до Петра і видавав укази, за якими усім придворним, військовим і державним чиновникам належало носити «іноземне плаття», а також їм було рекомендовано (не наказано!) голити бороди. Тож петровські укази про гоління борід варто розглядати не як «крок до Європи», а як банальний фіскальний захід. Справа в тому, що був встановлений податок «на бороду»: купці платили сто рублів за рік, дворяни – 50, а прості городяни – 30 рублів. Селяни, якщо приїжджали до міста, платили одну копійку. А ось у 1715 році Петро І запровадив вже справжню реформу, тільки податкову: податок на бороду зробили однаковим для всіх – 50 рублів на рік.
30 серпня 1918 року – замах на Леніна.
Історики досі сперечаються, чи справді у Леніна стріляла 28-річна Фанні Каплан (справжнє прізвище - Фейга Хаїмівна Ройтблат), член партії есерів. Підстави для сумнівів більш ніж вагомі – Каплан мала дуже поганий зір (читала з лупою). Але її затримали з револьвером майже на місці злочину, і сама Каплан заявила, що стріляла вона. Альтернативна версія – замах організували деякі лідери самих більшовиків (називають насамперед Свердлова і Дзержинського), тобто це був епізод боротьби за владу всередині більшовицької партії.
За давністю події напевне встановити істину вже неможливо. Найвірогіднішою видається «середня» версія, що замах – все-таки спланована акція есерів, але стріляла справді не Каплан. Вона, безумовно, брала участь у замаху, але не як виконавець, а як елемент прикриття. Її завдання – прикрити стрільця після замаху, і, можливо, стріляти в Леніна, якщо головному виконавцю щось завадить це зробити. І саме тому Каплан признавалася на допитах в ЧК і, що дуже показово, ще під час затримання її робітником Івановим на трамвайній зупинці поблизу місця замаху, що вона – стрілець.
Фанні Каплан, 1918 рік.
https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/f/f0/FaniaKaplan.jpg
Про те, що замах на Леніна здійснила організація, а не якийсь одинак (неважливо – Каплан, чи хтось інший), свідчить і те, що в цей самий день, але в Петрограді, молодим есером (і поетом, приятелем Сергія Єсеніна) Леонідом Каннегісером був застрелений більшовик Мойсей Урицький – голова Петроградської ЧК. Каннегісер входив до підпільної антибільшовицької групи, очолюваної його двоюрідним братом Філоненком, котрий мав тісні зв'язки з Борисом Савінковим – відомим есерівським організатором терактів ще з дореволюційних часів. Савінков і віддав наказ на вбивство Урицького.
Якщо так, то Каплан свій партійний обов’язок виконала сповна – прикрила стрільця, взяла на себе його злочин. Можливо, саме завдяки самопожертві Каплан ім’я того, хто стріляв у Леніна, залишилося невідомим і для чекістів, і для нинішніх істориків. А сама вона поплатилася за це життям: 3 вересня її без суду, за постановою ВЧК, розстріляли в кремлівському гаражі, а тіло облили гасом і спалили в залізній бочці. До речі, вирок ВЧК виконав комендант Кремля Павло Мальков, а свідком цієї жорстокої розправи був «пролетарський» поет Дем’ян Бєдний.
Юрій Сандул, Оксана Федоряченко, Київ.
