Партнер Горбачова, розплата за Штірліца і коли в Росії буде бунт
Черговий випуск календаря «Вибраних дат» - авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати його власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках «Укрінформу» у соціальних мережах.
Вибрані дати. 10 серпня – 16 серпня.
10 серпня 1937 року народився Анатолій Собчак.
Сьогодні цього чоловіка згадують насамперед як першого і єдиного мера Санкт-Петербурга і одного з авторів чинної Конституції Російської Федерації. А також як політика, в команді якого починав свою політичну кар’єру колишній підполковник КДБ Володимир Путін. Навіть його раптова смерть від серцевої недостатності 19 лютого 2000 року в місті Світлогорськ Калінінградської області (Собчак приїжджав туди як довірена особа кандидата у президенти РФ Путіна в рамках передвиборчої кампанії) згадується нині лише в тому сенсі, чи не була ця смерть убивством, зорганізованим Путіним, бо Собчак, мовляв, забагато знав про минуле свого колишнього підлеглого.
Тим часом, свій незабутній слід у російській історії Анатолій Собчак залишив зовсім в іншій сфері і в інші часи. Мав рацію Михайло Горбачов, коли казав, що зоряний час Собчака – це час, коли він був народним депутатом СРСР.
У 1989 – 1990 роках у країні тривав ледь прихований від публіки жорстокий бій за владу серед найвищого керівництва країни і КПРС. «Перестройка» і «гласность», які б мали, за задумом Горбачова, зміцнити його владу, несподівано для нього лише ослабили її.
Горбачов не встигав усувати з політбюро одних своїх ворогів, як з’являлися нові. У цій боротьбі він використовував підтримку чисельної групи народних депутатів, обраних до складу З’їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР поза квотою КПРС і тому вільних від її впливу. Це була так звана Міжрегіональна депутатська група, лідером якої і був Собчак. Цей доктор юридичних наук з Ленінграда вмів на сесіях З’їзду і Верховної Ради доступними для розуміння широкої публіки словами (а тоді за телетрансляціями сесій стежила вся країна) і водночас юридично досконало обґрунтувати доцільність чи шкідливість будь-якого рішення.
Собчак умів переконувати колег-депутатів, йому вірили. Саме він зумів умовити Міжрегіональну групу підтримати ідею обрання Президента СРСР на З’їзді народних депутатів, а не на всенародному голосуванні, та ідею дозволити Президенту суміщати цю посаду з посадою генерального секретаря КПРС, що було вкрай важливо для Горбачова в боротьбі з його політичними супротивниками в політбюро.
Анатолій Собчак на трибуні З’їзду народних депутатів СРСР. Березень 1990 року
Так, це був справді зоряний час Собчака. Він був рівноправним союзником, партнером Горбачова у політиці і водночас дуже популярною людиною в країні. На цій хвилі він легко виграв вибори в Ленінграді і став мером «північної столиці». А коли Горбачова від влади таки усунули – пішла вниз і політична кар’єра Собчака.
До речі, хоча популярність Собчака ґрунтувалася на загальному переконанні про його демократизм (на противагу діячам із числа керівників КПРС), він, насправді, зовсім не був послідовним демократом, про що й засвідчила його діяльність на чолі Санкт-Петербурга. У цьому плані він якраз мало чим відрізнявся від Горбачова: на словах – демократ, на ділі – автократ. Зовсім не випадково членами вже його політичної команди були і Володимир Путін, і Дмитро Медвєдєв.
11 серпня 1973 року радянське телебачення почало показ одного з перших, якщо не першого, художнього телесеріалу «Сімнадцять миттєвостей весни».
Фільм зроблений чудово, актори – геніальні, сценарій – захоплюючий. Однак не варто було би про це тут говорити, якби він мав тільки художнє значення. Особливістю цього культового для радянських людей фільму був його відвертий політико-історичний підтекст.
Прославляти «наших розвідників» радянське кіно почало одразу після Другої світової війни. Фільм «Подвиг розвідника» з прекрасним актором Павлом Кадочниковим у головній ролі був шалено популярним. Не менше, ніж «Чапаєв» до війни. Був «Щит і меч», фільм і книга Вадима Кожевникова. Але саме кіношна історія про штандартанфюрера Штірліца – радянського чекіста Максима Максимовича Ісаєва, який у напруженій інтелектуальній битві з розумним і підступним ворогом – Мюллером і Шелленбергом – захистив перемогу радянського народу у війні, стала апофеозом, досі неперевершеним зразком, багатолітньої кампанії героїзації чекістів. Кампанії, яка й досі активно проводиться в Росії, хоча до таких висот, як «Сімнадцять миттєвостей війни», ніяк не дотягнеться.
Мало сказати, що цей фільм не відповідає історичній правді. Можна сказати різкіше: фільм був свідомим її викривленням. Ідеться, звісно, не про те, що не існувало насправді такого «розвідника» Ісаєва-Штірліца. Цього якраз ніхто і не приховував. Насправді не було ніякого реального «розвідника», якого хоча б віддалено, з натяжкою можна було б назвати прототипом Ісаєва. Не було чекіста у відомствах Шелленберга і Мюллера, не було ніде «штандартанфюрера». І, до речі, герой Кожевникова – «гауптштурмфюрер Йоган Вайс» - теж від початку до кінця вигаданий.
Звісно, відповідальні за цю свідому дезінформацію не режисер Тетяна Ліознова і тим більше, не ціла плеяда справді талановитих радянських кіноакторів, а автор сценарію – письменник Юліан Семенов. Його недарма прозвали «соловей КГБ». Практично все, що написав цей письменник, є хоч і майстерно зробленою, але все-таки брехливою пропагандою, спрямованою на створення в головах радянських глядачів і читачів світлого образу контори, відомої в історії під абревіатурою «ВЧК-КГБ».
У західних країнах немає і ніколи не було такого культу «розвідників», як в СРСР і Росії. Там своїх професійних «розвідників» не соромляться називати «шпигунами», а головне – не вважають їх професію героїчною чи навіть престижною. В американських фільмах, приміром, цілком типовим є сюжет, коли позитивний герой стикається з цинізмом чи навіть підлістю співробітників (особливо – начальства) ЦРУ. Легендарний агент 007 британської розвідки Джеймс Бонд сприймається як виключно кіношний герой, такий собі сучасний ковбой, карколомні пригоди якого - і глядачі це розуміють, а автори сценаріїв не прикидаються - не мають ніякого відношення до реального життя. А любовні походеньки агента 007 стабільно цікавлять глядачів більше за шпигунські.
Бронєвой-Мюллер і Тихонов-Штірліц
Мізки росіян, та й значної частини українців, і досі засмічені вірою в «доблесть і героїзм чекістів», яку ефективно насаджували такі книги та фільми, як «Сімнадцять миттєвостей весни». Ті, хто десятиліттями замовляв і щедро платив за роботу юліанам семеновим, нині можуть бути задоволені: гроші і зусилля потрачені недарма. Подвиги вигаданого Ісаєва переважили криваві злочини реальної «ВЧК-КГБ». У тому, що Росія спокійно і навіть з ентузіазмом сприйняла обрання президентом країни кадрового чекіста – величезна «заслуга» в тому числі й серіалу про Штірліца. За цю помилку росіяни ще дорого заплатять. Власне, вже платять.
13 серпня 1920 року почалася Варшавська битва - вирішальна у радянсько-польській війні 1919 - 1921 років.
Битва тривала до 25 серпня. Наступ більшовицької Червоної армії було зупинено. Радянський командувач Михайло Тухачевський виявився нікчемним стратегом і полководцем. Розгром був цілковитим. Загинуло принаймні 25 тисяч червоноармійців, ще близько 60 тисяч потрапили в полон. Втрати поляків - 4,5 тис. убитими.
Масштаб цієї війни і значення битви під Варшавою, яка й вирішила її долю, виходять далеко за рамки означення «радянсько-польська». Нібито й не таємниця, що Червона армія зовсім не збиралася зупинятися на Польщі, а мала за мету завоювання всієї Європи, але у масовому сприйнятті цієї історичної події ця обставина якось випадає. Тож варто ще й ще підкреслювати: в серпні 1920 року польські війська в союзі з військами Української Народної Республіки на двадцять з лишком років відтягли появу в Європі (Східній і Західній) армії російських більшовиків. Розгром червоних військ Тухачевського, якого вони зазнали на Віслі, врятував Європу від великої війни. Тому й зараховують професійні історики битву під Варшавою до числа тих небагатьох, які кардинально міняли хід історії.
Польський агітплакат 1920 року
16 серпня 1956 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову «Про зрошення й освоєння цілинних земель».
Власне, масштабне освоєння цілинних земель Казахстану і Південного Сибіру почалося набагато раніше. Вперше цю ідею озвучив Хрущов ще в серпні 1953 року. Потім були рішення пленумів ЦК КПРС – вересневого 1953 року і лютнево-березневого 1954 року, на підстав яких ухвалювалися відповідні спільні постанови ЦК і уряду. Цілина розорювалася, туди направлялися техніка і робоча сила з України і центральної Росії.
Постанова 1956 року вирізняється тим, що була ухвалена після перших врожаїв на нових землях. Тоді у керівництві країни запанувала ейфорія: врожаї були багаті (звісно, на землях, які до того ніколи не знали хліборобства), виробництво зерна різко збільшилося, що дало змогу країні буквально уникнути загальної хлібної кризи. У 1954 році цілина дала понад 40% валового збору зерна, у 1956 році - 50%. Було що дати народу їсти порівняно з геть голодними першими повоєнними роками. Вирішено було доводити справу до максимуму – розорювати всі нові землі, які тільки можна, і не лише в Казахстані та Південному Сибіру. І грошей для цього не жаліти: в 1954 – 1958 роках на освоєння цілини було витрачено більше 30 мільярдів рублів.
Все закінчилося, як відомо, пшиком. Скоро виявилося, що багатими були врожаї тільки перших років. А далі тонкий шар родючого ґрунту був зметений вітряними бурями, розорювання земель, на яких раніше випасали худобу, фактично знищило тваринництво (до речі, раціональна система землеробства для цілини була створена лише через два десятиліття після її масового освоєння). Врожаї впали настільки низько, що інколи навіть не збирали того, що посіяли. А після неврожаю 1963 року взагалі настала катастрофа: СРСР вперше за свою історію закупив зерно за кордоном, і з того часу робив це щороку аж до свого розвалу. Тобто, головної мети, заради якої і була затіяна вся цілинна епопея – забезпечення зернової незалежності країни, - так і не було досягнуто.
Питання не в тому, потрібно чи ні було розорювати цілину. Зрештою, воно, це питання, технічне. У тому сенсі, що суто господарське, яке не може мати однозначної загальної відповіді. Можна було освоювати цілину, але не так авантюрно. Можна було її не чіпати, а зайнятися підвищенням урожайності на чорноземах України і Кубані, що дало б навіть більший результат.
Важливіше зазначити інше. Цілина була спробою КПРС вирішити гостру продовольчу проблему, яка загрожувала стабільності комуністичної влади і могла взагалі призвести до її падіння внаслідок «русского бунта, бессмысленного и беспощадного». Але вирішувати її вожді КПРС були згодні лише без зміни політичної системи, тобто – в рамках радянської соціалістичної економіки. Одним словом – не допускали навіть найменших елементів капіталізму. Тобто, поворот до економічних методів керівництва був зумовлений бажанням виправити неефективність колгоспної системи, при цьому не чіпаючи її суті. Післясталінські вожді виявилися неспроможними не лише переглянути свої політичні теорії, а хоча б повторити ленінський трюк з НЕПом.
Плакат 1950-х років
Крах із цілиною не став миттєво крахом СРСР лише тому, що цілині знайшлася заміна – нафта. Майже три десятиліття нестачу хліба покривали за рахунок імпорту, за який платили нафтодоларами. В кінцевому підсумку – не допомогло. Як тільки впали ціни на нафту – СРСР точав валитися.
Ми сьогодні багато гадаємо, що може зупинити агресію Росії проти України. Зокрема, чи можлива в Росії революція, яка повалить режим Путіна, або хоча б «бессмысленный и беспощадный». За революцію не скажу, це явище надто серйозне, а от бунт – цілком можливий. Бунт - це повстання голодних, це не український Майдан. Росія сьогодні знову скочується до ситуації 1953 року або, точніше, 1991 року. Знову питання хліба стає в цій країні актуальним. Знову доходи від нафти падають, а нормальну ринкову економіку росіяни так і не побудували. А це означає, що, хоча рівень продовольчого забезпечення 1991 і 2015 років – різний, гострота проблеми не менша, бо стандарти споживання різко зросли. Сьогодні для бунту голодних зовсім не обов’язково повернутися до хлібних карток 1953 року чи тотального дефіциту 1991 року. Утім, швидкість, з якою Росія ізолює себе від світу, вкупі з неможливістю забезпечити власне населення якісним продовольством і товарами першої необхідності, може нівелювати навіть різницю між 1991 та 2015 роком. А Путін з компанією, здається, зовсім втрачають адекватність, удаючись у такій ситуації до демонстративного знищення харчів на очах очманілого від такого небаченого досі в історії Росії видовища народу.
Історія має властивість повертатися. Історики називають це «витками». Але новий виток історія завжди проходить з більшою швидкістю, ніж попередній.
Юрій Сандул, Оксана Федоряченко, Київ.
