Сєверодонецьк: місто, в якому знають, як подолати сіру буденність
Сєверодонецьк - місто не надто виразне в сенсі архітектури. Навіть зразків т. зв. «сталінського ампіру» тут максимум один-два. Що ж стосується часів більш до нас наближених - піщані грунти не дозволяють утворити тут висотну домінанту посеред приземлених «хрущовок». Ландшафт теж нудний аж до того, що іноді доводиться сперечатись: ідемо ми вниз до озера - чи вгору. Але городяни таки знайшли спосіб додати неабиякого шарму своїм вулицям і дворам. Зокрема - за допомогою нестандартних скульптурних композицій.
Такі композиції можна зустріти будь-де. Іноді виконані вони з підручних матеріалів - як от пластикові пляшки або обрізки пластикових же труб (які наче самі собою складаються в образи смішних слоненят, у «пальми» й таке інше), але є й скульптурні групи з більш «дорогоцінних» матеріалів. Наприклад, із дерева. А біля одної з численних тут «Стоматологій» натрапив на цілого триголового дракона. Усі три голови радісно посміхались, демонструючи перлинно-білосніжні зуби. І тільки детальне вивчення цього плазуна показало, що виконані зуби зі свічок запалення мотоциклетного двигуна.
Власне, казковий звір цілком був зібраний з деталей мотоциклу - паливних бачків, ланцюгів, зубчастих коліщаток. Стояв він тут не один: поруччя високих спіральних сходів прикрашає пара великих страшних павуків і велетенська бабка; під сходами розпустив хвоста красень-павлін. А поруч із проїжджою частиною заманює потенційних клієнтів метелик приблизно мого зросту.
На превеликий жаль, коли наступного разу я прийшов сюди з фотоапаратом - якийсь місцевий Іллюша Муромець уже встиг відтяти Змію Гориничу середню голову. Хотів дізнатись власника закладу, чи відросте вона знов, але він кудись поїхав, а його підлеглі відмовились назвати номер телефону або, бодай, координати автора скульптур. Зате автора дерев'яних шедеврів вирахувати вдалось.
Леонід Терещенко працює над своїми творіннями у звичайному металевому гаражі. Утім, не зовсім звичайному. Під стріхою сушиться сировина для майбутніх робіт, а стулки дверей з внутрішнього боку обвішані всілякими раритетами: тут і вінілова платівка (фірми «Мелодія»), і гасові лампи (у тому числі шахтарські), і рештки лампового приймача і ще, біс його знає, що. Аж до скляної пляшки з-під кефіру радянської доби. Хто сьогодні може похвалитись подібним експонатом? Ото ж бо...
Леонід Вікторович, наче на докір нашим вишиватникам, виявився корінним сєверодончанином - і переконаним українцем. Україномовним, до всього. Між іншим - переможець Національного Сорочинського ярмарку в номінації «Народний майстер». Першим своїм виробом, який витяг з надр гаражу, був носатий вухань хуліганистого вигляду.
- Оце - «Звізданутий Колобок». Схожий же на мене?
- Ви спочатку про себе розкажіть. Ви де працюєте?
- Зараз я - бєздєльнік. Послали мене на пенсію.
- Звідки послали?
- Працював в Управлінні механізації.
- Інженером?
- Ні-ні-ні! Я колишній двієчник і бєздєльник. Автокрановщиком працював.
- Мабуть, добре малювали з дитинства?
- Та ні... Я малюю, звичайно, але не дуже. Не лізь туди, де нічого не тямиш.
- Коли ж ви почали вирізати з дерева?
- Років тридцять мені було. Першими виробами були традиційні дерев'яні ложки, і рубель та інша дурня. Потім почав займатися фігурами. Адже Національна художня рада в Києві всякі цяцьки не брала, їм треба було показати щось серйозне. Тому став думати: що показати? Дійсну народну творчість чи ідіотизм якийсь. Хотілося, щоб люди посміхалися. Мені це подобається, у мене це виходить.
- Деревину ви яку використовуєте?
- Сосну. Оце, бачите гілки сушаться? Лісник каже: «Ти пиляй, ми тобі ще заплатимо».
Мені руки- ноги треба до фігур приладнувати. Бачите, вони можуть навіть якісь жести показувати.
- Що ви готуєте для цьогорічного Сорочинського ярмарку?
- Ну, воно зараз не тут. Син забрав, накладає тонування на фігури.
- Сину скільки років?
- Сорок років; як і я - народний майстер. Тільки я Леонід, а він - Олексій Леонідович. Кожні три роки в нас переатестація в Києві.
- А де ще можна ваші роботи подивитись?
- Біля магазину «Годувальник» під дахом сидить Волчара з батоном хліба. Хитро посміхається - без одного зуба. Я придумую образи. Як працюю? Відрізаю все, що мені заважає. Частина персонажів - балакучі. Правда, розмовляють не ротом, а жестами. Закріплюю руки-ноги так, щоб вони рухалися. Причому не просто рухалися, а й виробляли певні символічні жести, всіма пізнавані. Багато робіт залишилось у Луганську, коли їх туди на виставки возили.
- А в найкращому дворі міста - то ваші музиканти?
- Мої.
Два слова про «Найкращий двір». Його мешканці так обладнали простір між кількома п'ятиповерхівками, що про нього можна не лише писати статті, а й знімати повнометражні фільми. Це щось середнє між парком культури і центральним стадіоном невеличкого містечка. Причому все зроблене без участі міської влади. Утім, фотографій звідти демонструвати тут не буду - достатньо тих, що зроблені на одній тільки вулиці архітектурно невиразного Сєверодонецька.
Яка веде до диво-гаража народного майстра.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк
