Москва проти Новгорода, чи грабував Сталін інкасаторів, і що спільного у Берії і Горбачова
Черговий випуск календаря «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати його власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках «Укрінформу» у соціальних мережах.
Вибрані дати. 22 – 28 червня.
22 червня 1668 року почалася майже 8-річна військова облога Соловецького монастиря.
Монастир був ще й солідною фортецею, важливим форпостом під час російсько-шведської війни 1656–1658 років. Тож мав добре озброєння, продовольчі запаси на випадок шведської блокади, а його більш як чотири сотні ченців мали військові навички. Однак взяло його в облогу не чужоземне, а своє, російське військо. Воно було прислане, щоб придушити повстання ченців монастиря проти церковних реформ патріарха Никона. Через відмову монастиря прийняти нововведення, уряд розпорядився конфіскувати всю його вотчину і майно.
Якби ця облога, хай навіть така тривала, була всього лиш епізодом боротьби Москви зі старообрядцями, які опиралися церковним реформам, то не варто було б про неї й згадувати. Однак цей конфлікт мав значно глибше за суто релігійне коріння.
Зовсім не випадково і не з причини свого розташування у важкодоступному місці (на острові) Соловецький монастир саме Новгородської землі став центром опору старообрядців. Московські правителі підкорили Новгород не за один раз. Спочатку великий князь Іван ІІІ у 1471 році йде походом на Новгород, розбиває новгородську рать і робить Новгородську республіку політично залежною від Москви, але не чіпає її внутрішніх порядків. У 1478 році - новий похід Івана ІІІ, і тепер вольності міста знищені, вічовий дзвін забрано до Москви, новгородці примушені до присяги великому князю московському. І все-таки дещо з незалежності залишилося, зокрема самостійні торговельні зв’язки з містами Ганзейського союзу. У 1494 році у Новгорода забирають і самостійну торгівлю. До речі, паралельно йшло знищення Москвою і незалежності Псковської республіки: в 1510 році скасували віче, містом почали керувати московські намісники. У 1570 році цар Іван Грозний йде з військом у Новгород і вчиняє там страшну різанину – історики говорять про 30 – 40 тисяч загиблих страшною смертю від катувань.
Зрозуміло, чому Москва так затято винищувала Новгород – політична система цього вільного міста-республіки кардинально відрізнялася від московської. Москва послідовно і наполегливо перетворювала новгородців на рабів, таких самих, як і по всій Росії. Але Новгород відрізнявся від Москви не лише політичними інституціями. Іншою була й церква в Новгородських землях. Вона теж опиралася церковній політиці, яка йшла від московського патріарха. У новгородських монастирях панувала зовсім інша, можна сказати, волелюбна – звісно, якщо порівнювати з порядками у власне московських монастирях – атмосфера. Тут писали літописи, не оглядаючись на Москву, і часто оцінки історичних подій, що подавалися у новгородських літописах, суттєво відрізнялися від московських. Тут допускалися дискусії на релігійні теми і не оголошували єретиком кожного, хто мав власну думку. Не випадково Іван Грозний, вирізаючи новгородців, не милував ченців, навіть навпаки – ті йшли під ніж першими.
Вся історія завоювання Москвою Новгорода, що розтяглося на два століття, була, по суті, затяжною і особливою за формою громадянською війною в Росії. Воювали росіяни-московити з росіянами-новгородцями. Перші нав’язували другим свій державний і суспільний лад, ґрунтований на примітивному рабстві. Облога Соловецького монастиря стала заключним акордом цієї війни, бо на час, коли цар Олексій Михайлович та патріарх Никон взялися запроваджувати церковну реформу, в Новгородських землях тільки монастирі ще зберігали вільних дух колись вільного Новгорода. Тепер і вони були остаточно впокорені. Після взяття монастиря архімандрит Никанор та інші очільники опору та майже всі ченці були перебиті, їх замінили на прибічників Никона, і монастир став новообрядчеським.
Соловецький монастир. Сучасний вигляд. Фото: Denis Mordvintsev
25 червня 1907 року сталося наймасштабніше пограбування в історії Росії.
Йдеться про пограбування в Тифлісі (Тбілісі) карети інкасаторів групою більшовицьких бойовиків. Близько 11 години дня в самому центрі міста на Єреванській площі поряд з будинком, де розташовувався штаб військового округу, карету закидали бомбами, охорону (городових і козаків) розстріляли (п’ятеро загиблих, 19 поранених, з яких 16 – випадкові перехожі). Нікого з нападників не затримали, і вони щасливо зникли, прихопивши 250 тисяч рублів – просто фантастичну на той час суму.
У цій загалом добре відомій історії є два цікавих моменти.
По-перше, пограбування сталося через кілька тижнів після з’їзду більшовиків у Лондоні, на якому була ухвалена окрема резолюція про заборону експропріації як способу здобуття коштів. Тобто, партія офіційно відмежовувалася від кримінальщини. Але ще до з’їзду Ленін створив, таємно від інших лідерів РСДРП, так звану «Колегію трьох» (Богданов, Красін, Ленін), яка мала вирішувати проблему фінансування більшовиків. Якраз Красін і був розробником плану пограбування в Тифлісі, а більшовик Симон Тер-Петросян (легендарний у радянські часи «Камо») – безпосереднім керівником і учасником акції. Як бачимо, Ленін був не лише теоретиком революції, але й дуже аморальним її практиком. Для революції йому потрібні були гроші, а яким способом вони добуті – справа третьорядна.
Тер-Петросян (Камо), фото з поліцейської картотеки
По-друге, зазвичай організацію пограбування (але не безпосередню участь у ньому) приписують Йосипу Сталіну. Але певності у цьому нема. З одного боку, він на той час перебував у Тифлісі, був одним із керівників місцевої організації більшовиків і справді міг бути причетним до акції. З іншого – жодних конкретних доказів участі Сталіна нема, тільки слова однієї революціонерки і те, що сам Сталін цього не заперечував, хоч публічно і не підтверджував. Звісно, все це слова пізнішого часу, коли більшовики вже були при владі. Принаймні, поліція, коли заарештувала Сталіна в 1908 році, жодних звинувачень йому в пограбуванні не висувала. Сумніви в участі Сталіна живляться ще й тим, що Тифліська експропріація була в історії більшовизму такою собі легендарною і героїчною подією, хоча публічно про неї уникали говорити, і причетність до неї була чимось подібним до почесного звання. Простіше кажучи, Сталіна підозрюють в елементарному приписуванні собі чужих заслуг, яке підвищувало його «імідж» безстрашного революціонера. А те, що він тоді входив до керівництва тифліських більшовиків нічого насправді не доводить. Пограбування інкасаторів в усі часи вимагало суворої конспірації. Тому більш логічним було б припустити, що саме задля успіху акції про ідею та її план мала б знати якомога менша кількість людей.
25 червня 1953 року був арештований Лаврентій Берія.
Більшовицькі лідери у бійках за владу часто заарештовували і стріляли один одного, але це був єдиний випадок, коли арешт стався прямо на засіданні політбюро і, відповідно, цілком несподівано для жертви. Яким страшним негідником був потім представлений Берія країні – відомо. Можливо, лише Троцького критикували не менше, ніж Берію. Утім, є різниця: Троцького критикували, а Берію – обливали лайном.
На момент смерті Сталіна давні його соратники – Молотов, Каганович, Ворошилов – уже втратили реальні шанси поборотися за його місце. Їх давно відсунули на другі ролі молодші члени політбюро – Берія, Маленков, Хрущов. Саме ця трійка зуміла в останні роки правління Сталіна розставити у вищих ешелонах влади найбільше своїх кадрів і тому мала «розіграти» між собою місце лідера країни. Переміг, зрештою, як відомо, Хрущов.
У сходженні Хрущова до найвищої влади, яке почалася з арешту Берії, є одна цікава і не зовсім зрозуміла обставина, яку професійні історики практично не досліджують. Чомусь після смерті Сталіна серед його соратників раптом запанувало переконання, що тепер центр влади буде зміщено з партійних на державні органи. Тобто, головною тепер буде посада не генерального секретаря ЦК, а глави уряду. Оце і є незрозумілим - звідки виникло таке переконання? І випадковим його не назвеш, бо в історії СРСР було певне повторення такої ситуації: у 1989 – 1990 роках Михайло Горбачов задумав і запровадив посаду президента країни з явним наміром поступово перенести центр влади на неї, зробивши посаду генерального секретаря ЦК другорядною. Фактично, він намагався усунути КПРС від керівництва державою, навіть пішов на вилучення статті Конституції про керівну роль КПРС.
Ось і після смерті Сталіна Маленков і Берія кинулися насамперед займати урядові посади: Маленков став главою уряду, а Берія – його першим заступником і водночас міністром внутрішніх справ, - до складу цього міністерства повернули органи державної безпеки (раніше держбезпека становила окреме міністерство). А Хрущову залишилась посада секретаря ЦК, причому не генерального (таку посаду ліквідували), а просто секретаря. Маленков став фактичним керівником СРСР, це зазначено в усіх його біографіях. І був він ним до вересня 1953 року, коли на пленумі ЦК ввели посаду першого секретаря ЦК, і її зайняв Хрущов. Центр влади так і не був забраний з КПРС, і перший секретар її ЦК знову, як колись Сталін, закономірно став реальним лідером країни. Виявилося, що Берія і Маленков програли Хрущову владу тому, що легковажно поставилися до партійної посади.
Горбачов помилки Берії та Маленкова не повторив, і, ставши президентом СРСР, залишив за собою і посаду генерального секретаря. Хоча йому довелося у цьому зв’язку витримати сильних тиск з двох сторін: за те, щоб президент СРСР не міг одночасно бути керівником КПРС виступили його суперники всередині партії а також радикальні демократи, котрі вважали це найкоротшим шляхом до повалення монополії КПРС на владу. Тодішня дискусія щодо того, як обирати президента – всенародно чи на з’їзді народних депутатів – відображення згаданого тиску. Усю напругу цієї ситуації добре описав у спогадах Анатолій Собчак.
Має бути щось спільне у мотивах, які спонукали Берію-Маленкова у 1953-му і Горбачова у 1990-му вважати, що КПРС – це вже «вчорашній день». Те, що за півтора року після того, як Горбачов став президентом, СРСР розвалився (і КПРС, відповідно), нічого тут не пояснює. Розвалу СРСР ні Горбачов, ні будь-хто інший не міг передбачити до останнього дня. Та й «скидав» він КПРС, а не СРСР. А чому «скидали» КПРС Берія і Маленков? Чому Маленков у травні 1953 року постановою уряду скасував додаткову неформальну зарплату (так звані «конверти») партійним чиновникам? (Що, до речі, дозволило Хрущову згуртувати проти Маленкова партійний апарат усіх рівнів і з його допомогою усунути Маленкова від реальної влади.) Можна, звісно, пофантазувати на цю тему, але потрібні серйозні зусилля професійних істориків, щоб чітко пояснити цей не зовсім зрозумілий, але, як на мене, дуже цікавий нюанс радянської історії.
26 червня 1940 року указом Президії Верховної Ради СРСР запроваджено 8-годинний робочий день, 7-денний робочий тиждень і кримінальна відповідальність за запізнення на роботу більше, ніж на 21 хвилину.
Які б не були причини цього нововведення, виходить, що за цілий рік до нападу Німеччини (навіть наказу на розробку плану «Барбароса» Гітлер тоді ще не віддав) радянську промисловість уже перевели на роботу в режимі воєнного часу. Коли війна почалася, то жодних нових жорстких норм у трудове законодавство не ввели. Які ще причини, окрім наміру найближчим часом вести повноцінну тотальну війну, могли призвести до появи подібного указу? Очевидно, що в мирний час такий робочий режим (додайте ще заборону робітникам самовільно звільнятися з роботи) неможливо утримувати протягом тривалого – більше року-двох - часу, навіть в умовах тодішніх репресій. Табірний строк за 20-хвилинне спізнення – це вже реальна (буквально щоденна, без вихідних!) загроза десяткам мільйонів людей, це вже не арешти якихось окремих «ворогів народу» числом у сотню-другу тисяч, та ще й розтягнуті у часі на кілька років. Якщо мільйони людей щоденно ризикують потрапити до ГУЛАГу тільки тому, що затримався трамвай чи не спрацював будильник, то раніше чи пізніше неконтрольований вибух обов’язково станеться. Будь-яке «закручування гайок» має свою межу, і цю просту істину сталінське керівництво чудово розуміло. І якщо воно наважилося «закрутити» так жорстко, тобто наважилося на такий ризикований для стабільності усієї тодішньої влади крок, то це могло бути зроблене лише для реалізації справді масштабної і давно бажаної мети. Тобто – війни на підкорення Європи.
27 червня 1945 року Йосипу Сталіну присвоїли звання "генералісимус Радянського Союзу" – єдиному в історії СРСР.
Якщо хтось думає, що це сталося через бажання самого Сталіна мати таке звання – то це не так. Рішення про запровадження звання «генералісимус» (ухвалене за день до цього, 26 червня) і присвоєння його Сталіну приймалося політбюро самостійно, без Сталіна. Як не дивно це звучатиме для декого, але це безсумнівний історичний факт. Сталін формально погодився (як він міг не погодитися з одностайним – без нього - рішенням політбюро?), але жодного ентузіазму до нового свого звання не виявив. Навіть більше: він потім не затвердив (як нарком оборони) жодного з підготовлених зразків форми і погон генералісимуса і, таким чином, жодного разу таку форму не одягав.
Чому Сталін не хотів собі генералісимуса? По-перше, він справді був байдужим до усіх цих пишних титулів і прикрас. По-друге – і це, мабуть, важливіше – не був задоволений результатами війни, оскільки не вдалося завоювати в ній все, що хотів і планував, а саме – усю Західну Європу. Іншими словами, війна не принесла йому відчуття повної перемоги. У такій ситуації «генералісимус» тільки дратував Сталіна, нагадував про так і не здійснену свою головну мрію.
28 червня 1919 року підписано Версальський мирний договір, який завершив Першу світову війну.
Переможці «обчухрали» Німеччину кардинально: забрали 14% території, всі заморські колонії, сильно скоротили німецьку армію, заборонили мати танки, авіацію і флот, наклали велику контрибуцію (132 млрд золотих марок). Вважається, що національне приниження, якого зазнали німці за Версальським договором, стало основною причиною того, що через двадцять років німці пішли за Гітлером війною майже на увесь світ. Мовляв, захотіли реваншу. Безумовно, цей фактор, як то кажуть, мав місце. Однак, як на мене, вирішальне значення мало дещо інше. Думаю, німці легко пережили б втрату заморських колоній чи Судетів з Гданськом, якби мали, грубо кажучи, що їсти. Світова економічна криза кінця 20-х – початку 30-х років особливо сильно вдарила по Німеччині. Змушена платити репарації, вона ніяк не могла піднятися на ноги. Німці страшенно бідували, і саме пустий шлунок штовхав їх голосувати на виборах за нацистів та комуністів – відверто радикальні лівацькі партії, які обіцяли нагодувати їх швидко і надовго – за рахунок «міжнародної буржуазії» (нацисти ще додавали – «єврейської міжнародної буржуазії»). Голод – найкращий мотиватор агресії. Комуністична і войовнича демагогія нацистів Гітлера і комуністів Тельмана не була б сприйнята практичними німецькими бюргерами, якби союзники-переможці, насамперед Англія і Франція, вчасно зрозуміли, що небезпечно і для Німеччини, і для них самих доводити німців до таких злиднів.
Лідери Франції, США, Англії - Жорж Бенжамен Клемансо, Вудро Вільсон, Девід Ллойд Джордж. Версаль, 1919 рік
Все-таки англійці, французи й «інші американці» тоді вкрай погано вивчили причини і наслідки успішного більшовицького перевороту в Росії. Вони надто пізно зрозуміли, що то за новий, досі небачений в історії, тип держави з’явився в Росії та Німеччині. За таке нерозуміння світ заплатив новою світовою війною. А після неї, після другої світової, Захід, нарешті,зробив те, що мав зробити ще після першої світової: «план Маршалла» для переможеної Німеччини, допомога у піднятті мирної економіки.
Юрій Сандул, Київ.
