Мала кров. Горлівка, Донецьк...

«Якщо ви не припините обстріли, ми будемо ненавидіти вас ще більше», - пишуть з Горлівки.

Адресують ці слова нам, сюди, в Київ. І мені все одно: будуть вони нас ненавидіти більше чи менше. Тому що вони заручники, і від їхньої ненависті чи любові нічого не залежить. Що може заручник, окрім того, що вихваляти свого ката і ненавидіти можливість звільнення, тому що результат цього звільнення неясний і може бути летальним? Тим більше, якщо ти - заручник не бойовиків і їхнього ватажка Захарченка, а далекого московського Путіна з багатомільйонною ордою, що прагне війни. Війни не за Горлівку і навіть не за Україну, а атомної війнушки з усім світом.

Горлівчан шкода. І тих, хто за Україну, і тих, кому все одно. Тому що, сидячи у своїх квартирах, вони вимушені рахувати розриви мін і снарядів і затамовувати подих після кожного пострілу, чекаючи, що удар у відповідь влучить у їхнє вікно. Вони люблять своє місто. Називають його Горлицею. Вони намагаються влаштовувати фестивалі джазу і конкурси краси, аби показати всім: дивіться, які ми хороші, не віддавайте нас на поталу.

Вони категорично відмовляються вірити в те, що по житлових районах їхнього міста нерідко лупить артилерія захарченківских бойовиків. Вони урочисто посилаються на старий російський фейк про нібито знайдений планшет офіцера ЗСУ з картами Горлівки, де як цілі помічено дитячі садки і лікарні. Вони скрупульозно порівнюють кількість цивільних осіб і дітей, загиблих на «нашій» та «їхній» території, і доводять нам, що у Горлівці їх убито більше, ніж у Маріуполі...

Для чого вони все це роблять? Чого вони від нас хочуть? Це питання застає їх зненацька. І залишається без відповіді. Напевно, вони хотіли б, щоб ми не відповідали на артобстріли. Але ми не можемо, тому що лише після масованої відповіді ворог просить перемир'я, і є можливість перепочити. Вони хотіли б, аби ми відійшли від стін Горлівки, але ми не підемо, тому що на наше місце прийдуть екіпіровані Кремлем бандити і обстрілюватимуть те, до чого сьогодні не можуть дотягнутися. А там, куди вони дотягнуться, теж є будинки. І їх мешканці теж називають свої міста лагідними іменами і не хочуть ховатися в підвалах від подарунків, присланих російськими відпускниками.

«Але чому, стріляючи по танках, ви влучаєте в житлові райони?» - напосідають з докорами горлівчани. А тому, що танки і гармати бойовиків уписані в ландшафт дворів поряд із дитячими гойдалками. Гарно вписані. А влучити так, щоб підбити танк, але не зачепити гойдалки - важко. Адже гармати в нас старі. Якби американці дали високоточну зброю - били би більш прицільно. Але американці не дають...

Важко їм сказати щось заспокійливе. Як заспокоїти людей, які живуть на лінії фронту? Звичайно, вони не самі прийшли на фронт, а фронт заявився до них. Але що це змінює? Скоро тут буде велика заворуха. Адже Горлівка - зручний плацдарм для наступу на наші позиції. І люди, що маячать за спиною Захарченка, знають це і фарширують «Горлицю» безліччю того, що має здатність стріляти. По житлових будинках і дитячих садках зокрема.

Чому ж тоді вони звертаються за миром до нас?

А хіба ризикнуть просити про це Моторолу чи Захарченка?

До вождя ДНР намагалися достукатися минулого понеділка на мітингу в центрі Донецька. І він обізвав мітинг провокацією. Тому що на ньому «кілька разів різні люди говорили йому одні й ті ж слова». Які ж такі крамольні слова він почув від дончан? За його власним зізнанням, такі: «Давайте, - казали йому мітингарі, - сідати за переговори, давайте миритися». «Як можна миритися з убивцями!» - пашить гнівом Захарченко.

А ще, виявляється, пропозиції про мир із «хунтою» надходили йому від однієї «подруги» з соцмережі з російським прізвищем та ім'ям Анна. «Наші «пробили», і виявилось, це - афроамериканський капрал з-за океану», - тріумфує вождь, натякаючи, що мітингом теж керували «афроамериканці». Це ж треба, як навчають російської мови й правопису «афроамериканських капралів»! Сам Захарченко прийняв одного такого за російську жінку!

У відповідь на заклики «помиритися» він пообіцяв розширити свій Лугандон до кордонів області. І неважливо, «шляхом переговорів чи зброєю».

Ви, ті, що в Горлівці, теж вважаєте мітинг провокацією?

А нам їх, тих, що в Донецьку, шкода. Хоча багато з них і кричали: «Путін прийди!», і поглядали неприязно на українських активістів, прикутих у центрі їхнього міста до стовпів ганьби. Але «попали» як курка в борщ.

Може «там» хочуть, аби ми тут, за вододілом, відчули провину? Ми її відчуваємо. За те, що не надавали по мордах бандитам, коли для цього вистачало лише одного взводу спецназу. За те, що наші командири боялися першими пролити кров. Усі ми боялися. Хоча мала кров тоді могла застерегти від великої сьогодні.

Якщо охопити поглядом майже два роки, що минули, то, де б не локалізувався конфлікт, ми не проливали кров першими. Жодного разу.

Коли російський спецназ «безкровно» захоплював Крим, першими вбили двох наших воїнів - майора Карачевського і прапорщика Кокуріна. Коли починалося в Горлівці, Гіркін з Бісом убили Володимира Рибака (до речі, у Горлівці досі вважають це справою рук «Правого сектора»). А під Слов'янськом та ж компанія розстріляла впритул парламентера з «Альфи», капітана Біліченка. І навіть та трагедія, яку російський пропагандистський шабаш іменує «одеською Хатинню», почалася зі смерті активіста «Правого сектора» з російським прізвищем Ігор Іванов, одесита, застреленого ватажком бойовиків «Куликового поля» Боцманом.

Що вже говорити про Майдан, де перша смерть з «того» боку навіть російською Вікіпедією датується аж 18-м лютого - до того часу були розстріляні і замучені на смерть уже 10 активістів Майдану. І жодного «живцем спаленого беркутівця».

А якби тоді, у Криму «наші» вдарили по російському спецназу зі всіх калібрів! Кров би пролилася, і зовсім не «мала». Крим все одно втратили б, але до війни на Донбасі справа могла не дійти. І якби Ярема зі спецназом не тягнув час у Донецьку, поки Ахметов з Тарутою «умовляли» бандитів, що засіли в ОДА... І якби, поки ще літала авіація, кілька ракет випустили по Луганському УСБУ... Все було б інакше.

Тільки лінивий сьогодні не звинувачує наших генералів і головнокомандувачів у боягузтві та зраді.

Але минуле не повернеш. А те, що ми ніколи не починали смертовбивство першими, можливо, зовсім не наша слабкість. А етична кітва, яка не дає нам віддалитися від людських цінностей у бурхливому океані брехні, що супроводжує війну. Коли чи не кожному спадає на думку: «А раптом у всій цій ворожій пропаганді є частка правди?»

Але ми не проливали кров першими. І тому віримо, що по Горлівці, і по Донецьку наші солдати першими не стріляють. Віримо їхнім скаргам, що вони вимушені, втиснувшись у землю, чекати, інколи годинами, щоб отримати «добро» на відповідь, страждати, вмирати, проклинати начальство, але не порушувати наказу.

Може, в цьому і є висміяна Путіним і випробувана на міцність Гітлером європейськість? Може, в цьому і криється наше християнське єство?

Євген Якунов, Київ.