Кожедуб і Покришкін, маріонетка Булганін і «ефективний менеджер» Петро І

Черговий випуск календарика «Вибраних дат» - авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати наш календарик власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках «Укрінформу» у соціальних мережах.

Вибрані дати. 8 червня - 14 червня.

8 червня 1920 року народився Іван Кожедуб.

Нинішня українська держава прийняла шанування Кожедуба як спадщину від СРСР. Різниця тільки в тому, що ми тепер наголошуємо на тому, що він «український льотчик-ас», а раніше він був «радянським льотчиком-асом». Пам'ятник Кожедубу став першим на Алеї Воїнської Слави у Парку Вічної Слави міста Києва.

Пам’ятник Івану Кожедубу  на Алеї Воїнської Слави у Парку Вічної Слави міста Києва

Нам чомусь досі дуже подобається відшукувати серед радянських героїв етнічних українців і пишатися ними. Але чому, власне, ми називаємо Кожедуба українським льотчиком? Тільки тому, що був етнічним українцем? Виходить, що так, бо в нічому іншому його «українство» не простежується. На жаль, Іван Микитович весь свій неординарний, справді винятковий, талант льотчика поклав на службу радянському режиму, і був вірним йому до останніх днів свого життя. Цей талант він проявив не лише у війні проти німецького нацизму, але й у корейській війні 1950-1953 років. Якщо раптом хтось не знає чи забув, то це була війна, розв'язана Північною Кореєю з допомогою СРСР і Китаю для того, щоб режим КНДР поширився на всю Корею. Страшно навіть прогнозувати, що сталося б, якби ця війна виявилася переможною для Кім Ір Сена, Сталіна і Мао Цзедуна, і сьогодні під владою Кім Чен Ина було на кілька десятків мільйонів людей більше.

І останнє. В Україні сьогодні Кожедуба часто називають найкращим радянським льотчиком у Другій світовій війні, посилаючись на те, що у нього найбільше офіційно визнаних збитих ворожих літаків. Тим самим  ставлячи його вище за  іншого тричі Героя Радянського Союзу - Олександра Покришкіна. Однак таке порівняння є абсолютно невиправданим. При всій повазі до військової майстерності Кожедуба-льотчика вони з Покришкіним у «різних вагових категоріях». Покришкін - не просто майстерний льотчик-винищувач (хоча і тут, як на мене, у Кожедуба не було переваги над Покришкіним), а - ні багато, ні мало - творець тактики повітряного бою винищувача у складі пари, ланки, ескадрильї. У цьому плані будь-хто з асів Другої світової - радянських, німецьких, англійських, американських - і близько не стоїть поряд із Покришкіним.

9 червня 1672 року народився Петро I.

Петро І. Художник П.Деларош. 1838 рік.

Ким був для України перший російський імператор - питання давно вже, слава Богу, не дискусійне. Для нас він завжди був і залишиться насамперед жорстоким імперським завойовником, який безжалісно нищив Україну. А от те, як сприймають Петра І у Росії - інтрига.

Для офіційної Росії Петро І завжди (у тому числі в період СРСР) був найвищою мірою позитивним героєм. Видатний історичний діяч, «Великий», полководець, найславетніший з російських монархів, великий реформатор, перший європеєць у Росії, «вікно в Європу», регулярна армія, сам будував кораблі, голив боярам бороди - перелік таких «титулів», якими нагородила Петра І офіційна історіографія, можна продовжувати майже до безкінечності. Завдяки багаторічній потужній державній пропаганді цей цар і імператор став у свідомості нинішнього пересічного росіянина справжньою культовою історичною постаттю. Однак, як це часто трапляється в Росії, історичний міф про Петра І разюче відрізняється від історичної правди. Аж до цілковитої протилежності. Правління монарха - діяльність завжди публічна, її результати відкриті для всього суспільства. Російським історикам або просто освіченим людям для заперечення Петра І як реформатора у справжньому значенні цього слова і для доведення, що діяльність Петра І насправді була вкрай згубною для самої Росії (такі твердження виникли практично відразу по смерті Петра І, вони не є продуктом новітніх історичних досліджень) потрібні були не стільки наукові знання, скільки громадянська мужність. Надто вже небезпечно в Росії руйнувати історичні міфи, якщо їх захищає вся міць російської держави.

Сьогодні кожен, хто захоче дізнатися альтернативну офіціозу оцінку «реформам» Петра І, може легко її знайти. У наш інформаційний вік це вже не проблема. Зроблю лише найзагальніший висновок із цієї оцінки: Петро І довів своїми «реформами» країну до повного зубожіння заради того, щоб мати сильну армію і багато зброї. Точнісінько як Сталін. Ці російські правителі схожі один на одного як дві краплі води. Петро І точно такий самий «реформатор», як і Йосип Сталін «ефективний менеджер». Недарма Петра І деякі історики називають першим російським більшовиком.

А як ставився до Петра І російський народ - не сучасний, а той, якому «повезло» жити за його «геніального» правління - переконливо говорить один цікавий історичний факт: в історії монархічної Росії не було жодного самозванця (а таких історики налічують кілька десятків), який би взяв собі ім'я Петра І. Ось така була «популярність» Петра Великого у народі, аж поки цим не зайнялася радянська пропаганда з використанням новітніх пропагандистських технологій.

10 червня 1964 року у Москві відкрито пам'ятник Тарасові Шевченку.

Пам'ятник Тарасові Шевченку

Автори пам'ятника - Юлій Синькевич, Анатолій Фуженко і Михайло Грицюк. Існує така версія-легенда його появи в Москві. У 60-ті роки минулого століття українська діаспора в США почала збирати кошти на встановлення пам'ятника Кобзарю у Вашингтоні, столиці США, до 150-ліття Шевченка. Буцімто, Микита Хрущов, дізнавшись про майбутній пам'ятник у Вашингтоні, раптом занепокоївся, що такого нема у Москві. Тому терміново було оголошено конкурс, і пам'ятник у радянській столиці був відкритий на 8 днів раніше, ніж у Вашингтоні. Тобто, тут Хрущову вдалося «наздогнати і перегнати» американців.

Легенда, звичайно, цікава, але то вже далека історія, а сьогодні з'явилася нова зовні непомітна обставина навколо пам'яті Шевченка. Нині, коли між Україною і Росією йде війна, а в Україні нарешті взялися за повалення пам'ятників комуністичним діячам російсько-радянської імперії, перед російськими «патріотами» раптом постало питання: що робити з пам'ятниками Шевченку в Росії? Їх там шість - у Москві, Санкт-Петербурзі, Краснодарі, Орську, Шахтах, Астрахані. А тепер ще додалося три кримських - у Сімферополі, Севастополі, Євпаторії. Анонімні «патріоти» в Інтернеті не церемоняться: знести «хохла і русофоба»!!! Офіційна влада, звісно, на це не зважиться. Навіть при тому рівні ненависті до «бандерівців», який панує сьогодні в російських офіційних і неофіційних ЗМІ, чіпати Кобзаря, пам'ятники якому стоять по всьому світу, якось боязно. Як прореагує світ? Як прореагують в Україні і по всьому світу українці, для яких Шевченко - святий? Шевченко - це не якийсь там Ленін чи Катерина ІІ.

Тож змушені будуть російські шовіністи терпіти Тараса у своїх містах, не по зубах він їм.

11 червня 1895 року народився Микола Булганін.

Ось деякі з найвищих офіційних посад, які займав у радянський час цей чоловік: голова Ради Народних комісарів РРСФР, заступник наркома оборони СРСР, член Державного комітету оборони СРСР, член Ставки Верховного Головнокомандування, перший заступник міністра Збройних Сил СРСР, міністр Збройних Сил і заступник голови Ради Міністрів СРСР, перший заступник голови Ради Міністрів СРСР, міністр оборони СРСР, голова Ради Міністрів СРСР. З 1948 по 1958 рік був членом політбюро КПРС, мав звання Маршала Радянського Союзу.

Микола Булганін

Вражає, правда? І на фото - солідна, прямо таки класична «професорська» зовнішність (хоча, між іншим, Булганін мав лише незакінчену середню освіту). Тим часом, важко знайти більш сіру й нікчемну постать серед радянського керівництва, ніж Микола Булганін. Ось приклад. Коли Сталін поїхав у чергову відпустку в Піцунду, то в Москві замість себе залишив в.о. голови Ради міністрів Булганіна - свого заступника. І стався анекдотичний скандал. Булганін як глава уряду не підписував жодних документів. Оскільки він не розумівся на будь-якій серйозній справі, то просто боявся, що партайгеноссе підсунуть йому на підпис якусь дурничку, щоб таким чином скомпрометувати перед Сталіним. Берія, який у той час відповідав за програму створення атомної бомби, не міг добитися від в.о. глави уряду необхідного підпису під важливими документами, без чого зупинялася вся робота. Булганін тупо, без пояснень, не підписував і все! Берія мусив телефонувати Сталіну. Той Булганіна не вилаяв, не усунув від обов'язків глави уряду, але дозволив Берії у справах, що стосувалися атомної бомби, обходитися без підпису Булганіна.

Булганін, як і переважна більшість його колег, став жертвою боротьби за владу. У 1958 році за підтримку «антипартійної» групи Молотова Хрущов вигнав його з посади голови уряду, з політбюро, відправивши керувати Ощадбанком, а в 1960 році - взагалі на пенсію. І що характерно, Булганін був настільки нікчемним, що навіть пенсіонером він був по-своєму особливим. Усіх відставників з найвищих посад, котрих після смерті Сталіна вже не розстрілювали, а лише відправляли на пенсію, контролювали про всяк випадок, аби ті раптом не спробували повернутися до влади. Так було з Молотовим, Маленковим, Жуковим, Хрущовим, Шелепіним. Але не з Булганіним. Його ніхто не боявся.

На питання, чому такі діячі як Булганін досягали таких кар'єрних висот, є проста відповідь: при тій системі влади, яку вибудував Сталін, завжди були потрібні люди, які самі не мали владних амбіцій, не були самостійними, а лише знаряддям інших у боротьбі за владу. Маріонетки. Сталін присвоїв Булганіну звання маршала, хоча той ніколи не командував ніякими військами, і поставив міністром Збройних Сил для того, щоб Булганін і решта маршалів, котрі, природно, його ненавиділи, але змушені були коритися йому як своєму безпосередньому начальнику, постійно конфліктували між собою, гарантуючи тим самим Сталіну безпеку його влади від можливих зазіхань з боку військових. І Хрущов тримав Булганіна в політбюро з тією ж метою - як свою маріонетку проти конкурентів у боротьбі за владу. І як тільки Булганін «втратив нюх» і чомусь вирішив стати маріонеткою не в його, Хрущова, руках, а в руках Молотова - негайно його вигнав.

Сталінська система організації влади живе й досі, тому булганіни були колись і є зараз. І не лише в Росії. У новітній історії України теж можна, при бажанні, розгледіти з півдесятка людей, які займали високі державні посади і при цьому були лише чиїмись маріонетками.

12 червня 1943 року почався Карпатський рейд партизанських загонів Сидора Ковпака.

12 червня від села Мілошевичі на українсько-білоруському кордоні (північ Житомирщини) до Карпат вирушили 1517 бійців. Із важкої зброї мали дві 76-ти та п'ять 45-міліметрових гармат, кільканадцять мінометів різного калібру. Вози були перевантажені вибухівкою і боєприпасами.

Обійшовши Рівне із заходу, ковпаківці різко повернули на південь, пройшовши усю Тернопільщину. У ніч на 16 липня партизани подолали Дністер по мосту північніше Галича й увійшли в гори. Ще через три тижні з'єднання, після майже щоденних запеклих боїв з гітлерівцями, перестало існувати як єдина бойова одиниця. З Карпат партизани вже виходили окремими групами. Знову разом збиралися біля хутірця Конотоп на півночі Рівненщини.

Група командирів Сумського партизанського з'єднання  з секретарем ЦК КП(б)У Дем'яном Коротченком  перед виходом у Карпатський рейд

Як на мене, найбільшою білою плямою в історії Карпатського рейду залишається його мета, а зовсім не стосунки ковпаківців із загонами УПА, про що так нині багато пишуть і говорять. І хоча й справді ці стосунки ще дуже багато в чому залишаються нез'ясованими, вони все-таки аж ніяк не вплинули на головне - на бої партизанів з гітлерівцями в самих Карпатах. Головне, повторю, це питання, чому ковпаківці протрималися там, куди йшли мало не тисячу кілометрів, всього неповних три тижні. І вибили їх із Карпат німці, а не УПА.

Після війни спогади писали й Ковпак, і начальник штабу з'єднання Григорій Базима. Уцілів щоденник загиблого в Карпатах комісара з'єднання Семена Руднєва. Грунтовні спогади написав помічник Ковпака з розвідки Петро Вершигора. Детальні мемуари у формі щоденника залишив Василь Войцехович - заступник Базими з оперативної частини. Нарешті, мемуари написав генерал Строкач - начальник УШПР. Але в жодній із цих книг немає чіткого пояснення завдання рейду в Карпати, поставленого УШПР і ЦК КП(б)У, а фактично - Сталіним. Історики теж не знайшли (або не відтворили з інших джерел) документ, який можна було б вважати конкретним наказом на проведення бойової операції - рейду в Карпати.

Але яким би конкретно не було це завдання абсолютно очевидно, що воно виконане не було. Три тижні безперервних боїв у Карпатах - це явно не те, заради чого ковпаківці туди йшли. І всі подальші розмови істориків про підірвані нафтопромисли і демонстрацію галичанам радянської військової потуги - лише розмови. Які можуть бути ефективні диверсії на нафтопромислах, коли партизани в постійному оточенні? Яка демонстрація сили, коли голодні партизани розрізненими групами пробиваються, за можливістю - без бою, з Карпат і Галичини назад на Полісся? У суто військовому відношенні партизани зазнали поразки, бо були змушені розділитися (тобто, допустили знищення з'єднання як єдиної бойової одиниці) і відступили з поля бою. Інша справа, що справді висока військова майстерність партизан і їх мужність врятувала з'єднання від цілковитого розгрому, а німці, маючи таку беззастережну перевагу, так і не змогли повністю знищити партизан.

Олександр Морозов

14 червня 1979 року помер Олександр Морозов - конструктор танків.

Кошкін, Морозов, Кучеренко - відома трійка конструкторів, яка створила Т-34 - найкращий танк Другої світової війни. Але сьогодні добрим словом згадати Олександра Морозова хочеться з іншого приводу. З 1940 по 1972 рік він був головним конструктором усіх танків, створених у Харкові. І танк Т-64, на модифікаціях якого сьогодні українська армія воює з російсько-сепаратистськими військами на Донбасі, - його творіння. Т-64 зразка 1963 року - це базовий танк, усі наступні танки серії «Т», включно з нашим найновішим «Оплотом», розроблялися на основі концепцій, спочатку впроваджених у конструкцію танка Т-64. Через це всі вони - прямі нащадки Т-64.

Юрій Сандул, Віктор Мішковський, Київ.