Героїчний Власов, винахідник царизму Невський і кмітливий борець за тверезість Горбачов
Продовжуємо наш щотижневий календарик «Вибраних дат» - авторський суб'єктивний погляд на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати наш календарик власними оцінками й інформацією на сторінках «Укрінформу» у соцмережах, висловлювати свою підтримку чи незгоду у коментарях до публікацій.
Вибрані дати. 12 травня - 17 травня
Колишній генерал-лейтенант Червоної армії Власов під час Другої світової війни, потрапивши в липні 1942 року в полон, вирішив у союзі з гітлерівською Німеччиною боротися проти сталінського комуністичного режиму. Для чого добивався у Гітлера згоди на формування так званої Російської визвольної армії. Ці спроби, за великим рахунком, не вдалися: по суті, РВА існувала лише номінально - так називали себе дрібні підрозділи, сформовані з радянських громадян (головним чином - з полонених червоноармійців), які діяли у складі різних частин вермахту. Ніякого окремого централізованого командування РВА, якому б безпосередньо підлягали військові частини, не існувало. Лише буквально за лічені місяці до кінця війни німці, нарешті, погодилися на створення так званого КОНР («Конгресс освобождения народов России»), який отримав можливість мати власні військові частини. Власов встиг сформувати лише дві дивізії, на радянсько-німецькому фронті вони так і не з'явилися. Зате 1-а дивізія під командуванням полковника Буняченка 6-7 травня 1945 року встигла повоювати з німцями, врятувавши повсталу проти німців чеську столицю Прагу. До речі, допомога пражанам спричинила і трагедію для власовців: втративши на Прагу два дні, дивізія Буняченка не встигла відійти в американську зону окупації.
Однак, головне, звісно, не в тому, наскільки реальною була РВА, а в тому, що у суспільній свідомості російського, та й українського теж, суспільства ім'я Власова міцно домінує як синонім ганебної зради і пособництва нацизму. Утім, не всі росіяни беззаперечно засуджують Власова та його соратників. Виправдовує їх та мізерна меншість росіян, які вважають, що для боротьби зі сталінізмом допустимо було об'єднуватися навіть з нацистами.
Зрештою, вирішувати, ким був Власов - зрадником батьківщини чи борцем з комуністичним режимом - належить насамперед самим росіянам. Це - їхня проблема.
Ми ж зазначимо, що Власов належав до тієї загалом нечисленної кількості ворогів більшовиків, котрих радянські комуністи і радянська держава прагнули не лише засудити, але й морально знищити. Проти них виливалися потужні потоки відвертої і брудної брехні. Простіше кажучи, більшовики прагнули настільки змішати імена цих людей із лайном, щоб ні в кого навіть не виникало бажання розбиратися у мотивах їхніх дій. До речі, саме такого роду пропаганда була застосована проти нашого Нестора Махна.
Власов був талановитим генералом, це вже настільки очевидно, що історики й не сперечаються, лише російський обиватель за інерцією з радянських часів вважає його нікчемою у військовому плані. Нам, українцям, не варто забувати, що у липні-вересні 1941 року Власов командував 37-ою армією, яка безпосередньо обороняла Київ і відбила всі лобові удари німців. Київ, як відомо, був атакований ударами з півночі і півдня. Власов зумів вийти з оточення, на відміну від багатьох генералів, починаючи з командувача фронтом Кирпоноса (от і перше питання, яке навіть не ставили радянські історики: чому ж такий боягуз і підлий зрадник не здався в полон ще у вересні 1941-го?). У радянських пропагандистів Власов - завжди тупий і жорстокий солдафон, котрий тільки заважав іншим добре воювати.
У популярній в радянські часи «художньо-документальній» повісті російського радянського письменника Аркадія Васильєва «В час дня, ваше превосходительство», написаній явно на замовлення КДБ, про Власова брехали, що він, нібито, попросив німців розстріляти свою охорону і свою коханку - жінку-повара штабної їдальні - як небажаних свідків своєї добровільної здачі в полон, що Власов завжди, і особливо в кінці війни, безпробудно пиячив, заглушаючи алкоголем страх перед неминучою розплатою. Ось і про момент захоплення Власова радянськими військами (з дозволу американців) 12 травня 1945 постійно брехали: мовляв, Власов боягузливо ховався в авто, загорнувшись у килим, і його звідти витягали за ноги.
Тим часом правда зовсім інша. Власов був не лише талановитим військовим, але й особисто порядною людиною. Він відмовився від евакуації з оточення літаком, щоб не залишати бійців своєї 2-ої ударної армії в 1942 році, в 1945 році він відмовився, знову ж таки, щоб не залишати своїх солдат, вилетіти літаком до Іспанії (диктатор Франко особисто давав йому політичний притулок).
Правда про Андрія Власова, звільнена від комуністичної брехні, має допомогти об'єктивній оцінці діяльності цієї людини - кого і що він зрадив, за кого і за що поплатився життям.
 |
| Фрагмент триптиху. Художник П.Д. Корін. 1942-1943 рр. |
13 травня 1221 року народився Олександр Невський - князь новгородський, великий князь київський, великий князь володимирський.
Цей князь прославляється православною російською церквою та офіційною російською історіографією вже років п'ятсот, причому чим далі від ХІІІ століття, коли жив і діяв Олександр, тим більше і гучніше. Добільшовицька, більшовицька і післябільшовицька Росія однаково возвеличують Невського. Він - найбільша і найвеличніша для офіційної російської історії історична постать. Міф про непереможного полководця і мудрого державного діяча Олександра Невського видається непохитним серед росіян. Недарма ж вони назвали його «Ім'ям Росії». Тим часом сьогодні серед українців, під впливом бурхливого процесу нашого відмежування від суто російського погляду на історію Київської Русі, дедалі більше утверджується інша, протилежна оцінка Олександра Невського: що був він зрадником Русі, бо вислужувався перед Золотою Ордою, проводив на руських землях її політику, зокрема - силою придушував повстання проти монголо-татар. Навіть назвався сином Батия. А перемоги Олександра над шведами на Неві та над німецькими рицарями на Чудському озері - фейкові, вигадані пізнішою пропагандою.
Зі згаданими перемогами і справді не все чисто. Історики, а не пропагандисти, їх не підтверджують, принаймні, розмах і значення цих битв. Однак, зараз це вже не так важливо - якими насправді були успіхи Олександра-полководця.
Як на мене, головне що російський міф і «український» антиміф - однаково не відповідають історичній правді. Олександр Невський не був мужнім захисником Русі від навали зовнішніх ворогів із Заходу (просто не було тоді цієї навали), але й прислужником Золотої Орди, тобто зрадником, теж не був. Історична значущість його діяльності лежить зовсім в іншій площині.
Київська Русь була типовою для тодішньої Європи феодальною імперією, де не існувало деспотичної влади великого князя. Його влада обмежувалася правами феодалів (бояр) і вічовими традиціями. На північно-східних землях Київської імперії в силу певних об'єктивних причин поступово почала формуватися інша, не київська, модель влади. Тамтешні князі, насамперед - володимирські та суздальські, не тільки прагнули до централізації своєї влади за рахунок зменшення влади боярської (вічових традицій на тих землях, окрім Новгорода і Пскова, взагалі не було), але й досягали цього - звісно, силою. Першим відомим князем, який спробував встановити свою абсолютну владу, був Андрій Боголюбський, однак невдало - загинув якраз внаслідок заколоту бояр. Його двоюрідний онук Олександр Невський виявився на цьому шляху набагато успішнішим. І хоча йому за життя не вдалося остаточно утвердити новий тип влади (як виявилося, така справа потребувала зусиль кількох поколінь великих князів), саме він поклав цьому початок. І саме прямі нащадки Олександра Невського здобули, зрештою, абсолютну владу на усією північно-східною Руссю, яку пізніше стали називати Московією. Тож, Олександр Невський - такий собі «хрещений батько» усіх правителів московського Кремля аж до наших часів, адже і сьогодні в Росії процвітає саме той тип влади, до якого все своє князівське життя наполегливо прагнув Олександр Невський. За це й славлять його небожителі Кремля вже п'ятсот років.
Не мені, атеїсту, розмірковувати, чому церква вирішила проголосити святими князів Бориса і Гліба - синів Володимира Великого, і як саме вони потерпіли за віру. Мені цікаво зазначити, що загальноприйняте переконання про вбивство Бориса і Гліба (і ще одного їхнього брата Святослава) їхнім старшим братом Святополком піддається деякими істориками обрунтованому сумніву.
Очевидно, що Борис і Гліб стали жертвами боротьби за владу. Володимир мав багато синів від різних жінок, і після його смерті неминуче мали виникнути конфлікти за великокняжий стіл. Власне, так і сталося. Зчепилися між собою Святополк і Ярослав (той, кого ми сьогодні звемо Мудрий і портрет якого друкуємо на двогривневій купюрі) - старші сини Володимира. Спочатку великим князем став Святополк, потім Ярослав, найнявши варягів, прогнав його з Києва, потім Святополк повернувся з польським військом і прогнав Ярослава, потім Ярослав, найнявши ще більше варягів, вже остаточно переміг Святополка. Тривало все це чотири роки. Та й після цього Ярослав довгі роки воював за одноосібну владу на Русі ще з одним братом - Мстиславом, князем чернігівським.
Ярослав, син Рогніди, почав боротися за владу в Києві ще за життя батька Володимира, з яким у нього були, м'яко кажучи, непрості стосунки. Нагадаю, що Рогніда свого часу вчинила замах на життя Володимира, вдаривши його ножем, за що була разом з дітьми вислана з Києва. За життя батька Ярослав отримав княжіння у Новгороді лише після смерті найстаршого сина Володимира Вишеслава, і тоді ж відмовився сплачувати Києву данину. Володимир помер в розпал підготовки військового походу на бунтівного сина. Саме Ярослав, якого його не було в Києві в час смерті батька і який не міг мати, як вигнанець, серйозної підтримки серед київської знаті, був найбільше зацікавлений у простому фізичному усуненні інших претендентів-братів. У Святополка такої потреби не було, він і без убивства братів посів батьків престол.
У боротьбі за владу Ярослав спирався на найману дружину варягів, яку почав збирати ще за життя Володимира, готуючись до війни з ним. З огляду на це, а також досліджуючи нечисленні відомі фактичні обставини, деякі історики й припускають, як на мене - досить переконливо, що смерть Бориса і Гліба - справа рук Ярослава, а не Святополка. Що ж, Ярослав і справді проявив неабияку наполегливість і нерозбірливість у боротьбі за київський престол. Повторивши, до речі, майже один в один, шлях батька: Володимир теж прийшов у Київ з дружиною варягів виганяти брата Ярополка, якого при цьому було вбито.
На жаль, у нас досі немає якісного популярного викладу історії Київського Русі. Все, що пересічний українець знає про київських князів від Олега до Володимира Мономаха обмежується в кращому випадку кількома загальними реченнями зі шкільного підручника. Немає ні художніх серіалів, ні масових накладів літератури, де б історія подавалася для масового читача. Як наслідок - бурхлива і дуже цікава вітчизняна історія періоду Київської Русі перетворилася в уяві нинішніх українців на набір офіціозних і нудних загальних фраз. Раніше, в часи царської Росії та СРСР, Москва із зрозумілих причин не була зацікавлена в тому, щоб українці цікавилися деталями своєї стародавньої історії, тому поява такої літератури та кіно свідомо гальмувалася. Така ситуація за інерцією продовжується і досі. Тим часом без якісної масової історичної літератури, зусиллями лише академічних істориків, нам не подолати російських міфів про нашу українську історію.
Так, одного імені і прізвища замало. Більшості українців треба довго розповідати, хто такий Петро Вершигора. Сухі рядки інтернетівської Вікіпедії інформують, що Петро Вершигора - український радянський партизан, генерал-майор, колишній командир 1-ї Української партизанської дивізії імені Ковпака, а до цього - воював з Ковпаком у його партизанському з'єднанні начальником розвідки. Також читаємо, що після війни Вершигора викладав тактику і стратегію партизанської війни в Академії Генерального штабу. А ще - він написав першу книгу про партизанів Ковпака, «Люди з чистою совістю». Оце, власне, і все. Загалом, нічого неординарного.
І все-таки, на мою думку, Петро Вершигора заслуговує на більшу нашу увагу. Його «Люди з чистою совістю», хоч і написані в далекому 1946 році, залишаються найближчою до правди книгою з усіх написаних про ковпаківців, принаймні, за радянських часів. І це при тому, що Вершигорі довелося її погіршувати у наступних виданнях - на вимогу комуністичних критиків. Те, що книгу критикували, хоч вона й була удостоєна Сталінської премії, - нічого дивного. Тоді критикували все - і «В окопах Сталінграда» Віктора Некрасова, і «Прапороносців» Олеся Гончара. Хоча й ці книги відзначені Сталінською премією. Тут незвичним є інший момент, а саме: у той самий час, коли Олександра Фадєєва критикували за недостатнє висвітлення керівної ролі компартії у діяльності краснодонського підпілля («Молода гвардія»), Вершигору критикували за (увага!) перебільшення ролі партійного комісара Руднєва у з'єднанні Ковпака. Одна тільки ця незвичайна обставина змушує уважніше ставитися і до традиційного радянського погляду на історію цього партизанського загону, і до книги «Люди з чистою совістю».
А на закінчення ще один незвичний штрих до особистості Вершигори: він мав сувору партійну догану за те, що жбурнув чорнильницю в генерала Сєрова - тодішнього голову КДБ, причому у того в кабінеті. Крута у них була розмова.
 |
| Портрет із замку Мнишков у Вишнівці |
17 травня 1606 року в Москві вбито царя Дмитрія, якого інакше не називають, як Лжедмитрій І.
Навряд чи в російській історії є більш загадкова особа, ніж цей Лжедмитрій, котрий рік царював на московському престолі. Питання, був він самозванцем чи справжнім сином Івана Грозного - так і залишиться назавжди нез'ясованим. Єдине, що можна сьогодні більш-менш упевнено твердити, це те, що монах Гришка Отреп'єв, якого вже триста років офіційна російська історія називає Лжедмитрієм, не має до нього ніякого відношення.
Зате історикам достеменно відомо, яку саме політику проводив Лжедмитрій на троні. Якщо зовсім коротко, це була політика, яку б сьогодні ми назвали проєвропейською. Лжедмитрій явно намагався повернути Московію до тих правил організації верховної політичної влади, яка була тоді притаманна Західній Європі. Це й зумовило його падіння. Боярська еліта (тодішні «олігархи») вчинили збройний заколот, і Лжедмитрія І було вбито. До речі, російська офіційна історія і досі називає цей заколот повстанням москвичів.
Якби новий цар правив так, як усі попередні московські царі до нього, то цілком можливо, що царював би довго і помер би природною смертю. В історії Росії було кілька випадків, коли самодержець намагався всупереч владній еліті докорінно змінити країну, і всі вони закінчувалися наглою смертю цього самодержця. Лжедмитрій І був, здається, першим з них. Потім були царівна Софія, Петро ІІІ, Павло І. Причому, їх не просто усували від влади, а ще й потім, по смерті, оббріхували. Так, із Петра ІІІ ліпили недоумка, з Павла І - психопата і самодура, з Софії - вульгарну бабу. Парадокс: московські бояри терпіли деспотів Івана Грозного і Петра І, зате без вагань скидали з трону реформаторів. Це правило російського політичного буття проявлялося і в радянський період: Сталіна, котрий страчував свої кадри не гірше за Івана Грозного, терпіли, а ліберальних Хрущова і Горбачова від влади усували. Отакі вони особливості кремлівської політики.
17 травня 1985 року в СРСР ухвалено постанову ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про заходи з подолання пияцтва й алкоголізму та викорінення самогоноваріння».
Добре відомо, чим все це закінчилося - повним крахом. Нема сенсу детально описувати жахливі черги за горілкою і вином, вирубані столітні виноградники, вирізані зі старих фільмів сцени, де герої мирно п'ють сто грам, блискавичне створення по всій країні осередків нової всесоюзної громадської організації «Тверезість», куди записували всіх підряд, навіть алкоголіків. Інколи і справді доходило до відвертого маразму. Приміром, у «Правді» фото Гагаріна, де на прийомі в Кремлі він тримає келих, відретушували так, що космонавт простягав вперед пусту руку.
Причини всієї цієї вакханалії обивателі звично зводять до короткого: бо телепні (ідіоти, дебіли, тощо). Над цією кампанією прийнято сміятися.
Така оцінка, звісно ж, поверхова і неправильна. Але ж і справді, чим керувалися Горбачов із компанією, коли затіяли таку явно безнадійну справу?
Насамперед, не будемо вважати їх ідіотами. Логічніше припустити, що була якась інша, прихована, мета антиалкогольної кампанії, і цілком можливо, що вона була досягнута. Звернемо увагу на дві важливі обставини.
По-перше. Лише два місяці минуло, як Михайло Горбачов став Генсеком. Його влада ще нестійка, конкуренти, які програли йому в боротьбі за верховний пост, все ще при своїх посадах, мають вплив і в будь-який момент можуть затіяти реванш. Навіщо Горбачову починати таку програшну справу, як боротьба з пияцтвом у Росії? (До речі, рівно 13 років тому, 16 травня 1972 року, теж ухвалювали постанову ЦК КПРС і уряду «Про заходи з посилення боротьби з пияцтвом і алкоголізмом». Неважко здогадатися про плачевні підсумки дії цієї постанови, інакше навіщо приймати ще одну в 1985-му?)
То чому Горбачов ризикував? Такий ризик міг бути виправданий лише питаннями боротьби за владу, тільки така мета завжди стояла на першому місці у будь-якого радянського лідера. Зауважте, що прихильниками «боротьби з пияцтвом» були молоді члени політбюро, тоді як старі, ще брежнєвські, були категорично проти. У цьому розгадка. Молодому поколінню потрібно було провести по всій країні «чистку» старих партійних кадрів і змінити їх на своїх висуванців. У СРСР подібні «чистки» завжди проводилися під прикриттям масштабних, на всю країну, кампаній - «боротьба з троцькістами та іншими ворогами народу», «боротьба з космополітами», «боротьба з наслідками культу особи», «боротьба з волюнтаризмом», «боротьба за зміцнення дисципліни» (це головні, а були ще й менш масові). Антиалкогольна кампанія мала стати прикриттям масової заміни брежнєвських кадрів у райкомах і обкомах. Усувати їх із посад було зручно, звинувачуючи в неефективності «боротьби з пияцтвом» на підвладній їм території. Став на захист виноградників - виступив проти лінії партії; мало людей записалося у товариство «Тверезість» - погано поставлена агітаційна робота; не зменшилася, або мало зменшилася кількість злочинів, пов'язаних із пияцтвом - погана профілактична робота. Ну, і так далі. Розплата завжди одна - звільнення партійного секретаря на пенсію або переведення його кудись подалі від реальної влади, приміром - на профспілкову роботу.
Зараз важко визначити, наскільки успішною була ця антиалкогольна кампанія для Горбачова і його команди в плані зміцнення своєї влади. Можливо, не зовсім (бо довелося незабаром починати нову кампанію - «перестройка и гласность»), але тільки такою «кадровою» метою можна логічно, без того, щоб вважати Горбачова чи Лигачова ідіотами, пояснити «боротьбу з пияцтвом» зразка 1985-1986 років.
Юрій Сандул, Віктор Мішковський, Київ.
