Станіслав Мойсеєв - один з найяскравіших українських режисерів. Він є наступником Богдана Ступки на посаді художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка - театру, який називають першою сценою країни.
Розмова з режисером відбувалась на тлі кількох вагомих подій - Міжнародного дня театру, 95-ліття театру Франка, вручення щорічної премії «Київська пектораль». Франківці вибороли чотири «Пекторалі» з 14 номінацій, з нагоди ювілею їм вручав нагороди Президент. А проте, розмова вийшла не ювілейною, а доволі критичною і навіть драматичною.
Про вагу театральних премій, якість театральної освіти, рівень творчих експериментів, необхідність негайних реформ у театральній справі - розмова кореспондента Укрінформу з народним артистом України Станіславом Мойсеєвим.
«КИЇВСЬКА ПЕКТОРАЛЬ» ДЕГРАДУЄ - АНІ ГРОШЕЙ, АНІ СТАТУСУ
- Вітаю Вас з ювілеєм, Станіславе Анатолійовичу, і з «Київською пектораллю» - за кращу режисерську роботу, постановку «Така її доля...» за Шевченком. Те, що театр Франка зібрав чотири «Пекторалі» з 14-ти номінацій, насправді показово. І добре, що у нас є така премія. Чи потрібно їх більше - у Києві й Україні - «хороших і різних»?
- Премій має бути достатньо. Але, на жаль, «Київська пектораль» деградує і потребує серйозних змін. По-перше, вона стала занадто суб'єктивізована і більше схожа на «роздачу слоників», а не на професійну премію, по-друге, дуже заангажована і відчувається вплив Київської міської адміністрації та зацікавлених діячів. Я знаю її історію ще від початку, ідея її була трошки іншою... Те, що «Пектораль» необхідна, в мене жодних сумнівів немає, але вона потребує дуже серйозного переосмислення.
А взагалі в Києві має бути декілька фахових премій, в тому числі й незалежна, не заангажована, можливо, започаткована приватними особами. Так само має бути й більше театрів, що відповідало б європейським стандартам - щодо культурного середовища міста і тим більше столиці.
Важливо також, щоб премія мала якесь вагоме підгрунтя. Адже будь-яка відзнака спрямована не тільки на те, щоб увічнювати існуюче, а й на стимулювання творчого процесу. Тому її фінансова складова не може бути такою сміховинною, як нині, - причому я кажу це, абсолютно усвідомлюючи всі обставини життя нашої країни, - бо якщо ми створюємо премію, то вона має бути справді престижною і, відповідно, переможці мають щось та отримувати. А вже що вони робитимуть з грошима - чи відправлятимуть їх на АТО, чи на дитячі будинки, чи купуватимуть собі машини - це їхня власна справа. Так, принаймні, це робиться в світі. І якщо ми є країною, яка прагне вступити в Європейський Союз, то маємо застосовувати європейські стандарти.
ЗІРКУ МОЖНА НАДУТИ, МОВ КУЛЬКУ...
- Ви стверджуєте, що головне для театру - його невпинний розвиток і прем'єри. Чи багато прем'єр готуєте цього року і що це за вистави?
- Небагато, на жаль. В цьому році ми запланували чотири прем'єри для основної сцени і чотири - для камерної. Зараз на випуск іде вистава «Ерік XIV» Августа Стріндберга, яку ставлю я. Прем'єра відбудеться наприкінці квітня. Наступними стануть «12 стільців» - інсценізація роману Ільфа і Петрова, режисер Дмитро Черепюк. Далі, я думаю, на початку наступного сезону, ми покажемо «Ліс» за Островським у постановці Дмитра Богомазова.
У нас точаться дискусії з приводу того, що ще зможемо встигнути показати до кінця року. Зокрема, є творча заявка Анатолія Хостікоєва на реалізацію свого спектаклю «Люкс для іноземців», який він поставив для театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». Також у планах оновлення дитячого репертуару, хотілося б під Новий рік побачити нову казку. Це - щодо основної сцени.
- Торік Ви робили інноваційні проекти, починаючи з вистави «Квітка Будяк» Наталії Ворожбит за мотивами п'єси Миколи Куліша «Маклена Граса» і закінчуючи «Щоденниками Майдану»...
- Такої документальної драми, як «Щоденники Майдану», подібних стилей чи систем театру, ніколи не було на франківській сцені. І я весь час буду прагнути того, щоб зруйнувати якісь сталі уявлення - і глядачів, і нас самих - про театр. Бо це мистецтво, а мистецтво має розвиватися, має бути весь час у пошуку. І приємно, що на ці спектаклі іде молодий глядач.
- Так, у нас публіка ходить на яскраві вистави і на зірок. Не варто їх називати, аби просто когось не образити, бо, як каже Лесь Задніпровський, в цьому театрі на квадратний метр паркету стільки спресовано талантів.
Чи має театр свідомо і цілеспрямовано плекати зірок? Чи ми не говоримо про зірок?
- Чому не говоримо? Вони ж є, це реальність, у театрі сильні актори. Звичайно, можна і надути зірку, як кульку, й буде така надута зірка. А можна створити її по-справжньому. Але зірками стають там, де є висококласні спектаклі або дуже хороше кіно. Іншого шляху немає. Тому задачею має бути не створення зірок, а створення дуже якісних, цікавих вистав. Тоді вони і з'являться, зірки.
- Неможливо не згадати Богдана Ступку. Такого рівня зірки у нас нині немає. І в театрі й досі відчувається його відсутність - просто на рівні атмосфери...
- Ця плеяда від нас іде. Їх у нас дуже мало, практично не залишилось. Чи не одна Ада Миколаївна Роговцева з цієї плеяди великих, видатних акторів, ще з часів Радянського Союзу... Але я не вважаю, що треба говорити, що от таких немає. Ясно, що немає, вже тому, що кожен актор - індивідуальність. І інший час, й інші обставини, все інше.
Дасть Бог, ми побачимо, що собою являтимуть через десять-п'ятнадцять років ті, які зараз є зірками. Вони теж стануть кимось із нової плеяди. А потім, всі ж займають якісь свої ніші...
МИ НЕ ВЗЯЛИ ДО ТРУПИ ЖОДНОГО МОЛОДОГО АКТОРА
- Щодо гастролей у цьому сезоні. Вони потрібні і для іміджу театру, і для іміджу країни. Наскільки реально, що франківці поїдуть у якесь турне, хоча б по Україні?
-Я думаю, що жодних гастролей у тому сенсі, як ми це мали в минулому, за Радянського Союзу, не буде. Тому що держава на це грошей не дасть. Це буде можливо лише в тому разі, якщо знайдуться спонсори, які будуть готові підтримати якийсь виїзд театру, кудись...
Ми зараз активізували таку важливу діяльність, як участь у міжнародних театральних фестивалях. Але фестивалі теж потребують грошей. Якщо нас запрошують кудись, це означає, що треба, принаймні, знайти кошти хоча б на дорогу. Тож поки що ми возимо маленьку виставу і топ-тему - майданівську, її легше вивезти і це недорого коштує для організаторів. Тому їздять і будуть їздити «Щоденники Майдану». Вони були вже цього року в Гамбурзі, зараз поїдуть у Відень на фестиваль, вже є запрошення в Братиславу.
Ідуть також інтенсивні перемовини з польською стороною. Мене запросили бути куратором Тижня української культури, який пройде віссю Краків - Варшав - Гданськ і включатиме, принаймні, пару наших найактуальніших вистав.
- Богдан Сильвестрович намагався створити експериментальний курс, щоб готувати для театру Франка творчу молодь. Нині ви готуєте зміну?
-Я вважаю, що наша фахова освіта є частиною театральної кризи. Все, що відбувається в українському театрі в цілому, породжується ще на рівні театральної школи. І це дуже важлива і складна проблема. Театральна освіта потребує дуже серйозних змін. Як викладач Національного університету, що випускає акторів (я веду акторський курс) - я не задоволений багатьма речами.
І це питання на ціле інтерв'ю - найперше про те, що у нас роздано права і ліцензії на отримання фахових дипломів будь-кому. І в багатьох університетах є якісь акторські факультети. Дітей дурять ні за що ні про що, вони не отримують адекватної освіти, а у них - сертифіковані дипломи. Потім жоден театр їх не бере, і вони не розуміють, чому...
- А в театрі Франка оновлюється трупа? Взагалі вона потребує оновлення?
- Обов'язково. Взагалі кожна трупа потребує оновлення. Кожній трупі фактично кожен рік потрібен прихід молодих акторів. Але я, по суті, взяв на оці три роки тайм-аут. Прийшла лише пара людей, але з інших мотивів і з інших причин.
А щодо поповнення молодими акторами, минулого року ми проводили такий попередній перегляд, і хоча було дуже багато претендентів, жодного ми не запросили.
Не можна запрошувати в трупу, яка складалася на час мого приходу зі ста акторів - а з цієї сотні акторів грають 30 - ще когось. Куди запрошувати?
- Тоді давайте повернемося до розмови про Ступку. Чомусь же він хотів саме Вас бачити своїм наступником. Зрозуміло, він цінував Ваші професійні якості - як режисера, шанував Вас як людину... Він, можливо, просив Вас зберегти трупу? Чи розумів, що хтось має здійснити якусь трансформацію?
- Ви знаєте, це питання, вочевидь, не до мене... Ступка сам не був спокійною людиною в цьому сенсі. Просто чи вистачало йому часу й наснаги на все це...
Але за природою своєю він був експериментатор. І тому так багато з'являлося у театрі хай не дуже вдалих, але експериментальних вистав. За що я особисто його дуже цінував і поважав. Тому що, будучи таким великим актором, можна спокійно спочивати на лаврах, а він нічим не задовольнявся, не був заспокоєною людиною. Це дуже важлива риса для творчості.
- Чи плануєте запрошувати на перспективу ще якихось цікавих режисерів? Це Ступка, здається, ще запрошував на постановку «Живого трупа», прем'єра якого відбулася торік, Романа Мархоліа.
- В перспективі це планується. Але для цього треба мати можливості, і фінансові, зокрема. А ми не дуже спроможні запросити і забезпечити гонорари і постановочні витрати. Взагалі тут багато складних моментів і якихось технічних питань, не пов'язаних з творчою концепцією, крім того, у нас є і свої режисери.
Справа в тому, що в Європі все це - вільні професії, і режисери, театральні художники, композитори працюють на запрошення. І це дозволяє дуже урізноманітнити палітру театру, його вистави, а потім - ти залучаєш різних людей, які впливають свіжі ідеї, нові концепції, ставлять вистави, не характерні для цього простору. Це спрямоване на розбурхування ситуації, на її пожвавлення, підвищує конкурентність середовища.
ТЕАТРАЛЬНА РЕФОРМА: НЕГАЙНО, СИСТЕМНО, ПО-ЄВРОПЕЙСЬКИ
- Отож все упирається в необхідність реформ, зокрема театральної реформи. Якою вона має бути?
- Мене взагалі хвилюють умови і правила гри на тому полі, яке ми називаємо «Українська культура». Оцих правил гри, нормальних, нових, зараз, по суті, не існує. Їх треба створювати.
Я двадцять років говорю про необхідність театральної реформи. Я вважаю: якщо ми хочемо, щоб український театр зберігся, щоб він розвивався і став фактором європейського культурного життя, то необхідно його реформувати - негайно і структурно. І потрібні зміни до законів, потрібні нові закони. По суті, треба міняти майже все - від системи оплати праці до системи управління театром.
Власне, реформа покликана переглянути всю систему театрального простору, провести свого роду ревізію чи атестацію. Тоді, вочевидь, ми чогось доб'ємося, принаймні, для майбутніх поколінь.
-В контексті питання про реформи. Чи мають бути на утриманні держави національні театри?
-Ні, не мають бути. Це наш український нонсенс - та кількість національних театрів, які зараз існують в Україні. В жодній розвинутій європейській країні немає такої кількості національних закладів. У Польщі їх два, у Франції - три. Там чомусь ніхто не розкидається національними званнями.
Є різні способи існування театрів. У нас заборонено фінансування з різних рівнів бюджету, і цю ситуацію треба змінити. Має бути, як в Європі, де театри можуть фінансуватися і з державного бюджету, і з місцевого, і з приватного капіталу. Треба змінювати закон про меценатство і спонсорство.
МИТЦЕВІ НЕ ВАРТО ДРУЖИТИ З ВЛАДОЮ
- Скажіть, Ви маєте друзів у владі?
- У мене особистих друзів не так багато, справжніх, двоє-троє. Щодо знайомих чи приятелів, то ясно, що дуже багато. А от щоб ще й у владі були друзі, я не можу сказати.
Я взагалі думаю, що митцям не треба дружити з владою, тому що тоді вони самі себе позбавляють права говорити їй правду. Митець має бути в опозиції до влади, чи, скоріше, до тих порушень, дій, що поза мораллю, до чого вдаються багато людей, що опиняються у владі.
А наше середовище, на жаль, дуже заангажоване і дуже конформістично налаштоване. Треба, щоб люди, які займаються мистецтвом, більше дбали про власну свободу і про власне право на висловлювання.
- Станіславе Анатолійовичу, що Вас радує сьогодні в житті?
- Я дуже гордий, що я українець. Тому що я гордий за свій народ, - я без жодного пафосу про це кажу, - що мій народ, незважаючи на все моє критичне ставлення до нього, показав себе справжнім народом, справжньою європейською нацією. Це для мене неймовірно! Я не очікував, що щось подібне побачу і доживу до таких зрушень у нашому житті, в нашому суспільстві.
Щодо театру, я стараюся не проводити в ньому багато часу. Бо вважаю, що в театрі починаєш ізольовуватися від життя, а це не добре для людини, яка щось продукує в мистецтві. Тому я йду на вулицю, мені там цікавіше, я там набираюся вражень, які потім можна реалізувати в театрі.
- Театр не може жити рівно і благополучно. Тим більше такий тривалий період - 95 років. Який, на Вашу думку, період нині переживає театр Франка?
- Мені важко це оцінювати, бо я в середині нього. Я хотів би, щоб це оцінили інші люди. Але думаю, що це все-таки перехідний період, тому що багато що змінюється і в той же час багато що залишається незмінним - те, що мені хотілося б змінити. І тому це не той час, коли я можу сказати, що відповідаю за творчий стан театру.
Але я вже беру на себе відповідальність за достатньо велику кількість процесів, які тут відбуваються. А це вже нові процеси. Їх зустрічають, можливо, не завжди радісно і з приємністю, але вважаю, що така наша доля, треба чимось жертвувати, треба більше спілкуватися, щось доводити.
МРІЇ - ЦЕ ЩОСЬ ЕФЕМЕРНЕ. Я ЗНАЮ, ЩО ХОЧУ ПОСТАВИТИ НА СЦЕНІ
- Давайте поговоримо про мрію, про те, що Ви хотіли б поставити в майбутньому. Може, наступного року.
-У мене немає мрії, але є список із п'яти назв - це тексти, частину яких я, мабуть, повинен був би поставити, а частину - я хотів би.
Я можу сказати про ту частину, яку хотів би. У мене виникають дуже великі бажання, пов'язані з п'єсою визначного бродвейського автора Трейсі Леттса, яка називається «Серпень. Графство Осейдж». У мене виникають певні бажання, пов'язані з «Бісами» Федора Достоєвського, з п'єсою Януша Гловацького «Фортінбрас забухав». Ми з Гловацьким давно пов'язані добрими стосунками, і зараз він мені передав цей свій оновлений текст, дуже цікавий.
- Прем'єра в Молодому театрі «Четвертої сестри» Гловацького у Вашій постановці мала великий успіх. Нині Гловацький чекає на нову постановку, в театрі Франка, Ви можете йому щось конкретне пообіцяти?
- Я не можу, бо мені бракує часу. А ці складні проекти залежать і від часу, вони також потребують відповідного фінансового рівня. Але це перспектива, яка може бути досить близькою.
Валентина Пащенко. Київ.
Фото надане прес-службою театру. Автори: Сергій Українець, Валерія Ландар, Олександр Хітров