Вони знаходили вибухівку у відрах, пластикових пляшках і під залишеними противником ящиками з боєприпасами. Діставали її з-під мостів, шукали на дні річки. Копали підземні схованки для людей і військової техніки у місцях дислокації підрозділів Збройних Сил. Ці та багато інших завдань у зоні проведення АТО виконували й досі виконують частини Державної спеціальної служби транспорту Міністерства інфраструктури України. Про особливості роботи її фахівців у "гарячих точках" кореспондентові Укрінформу розповів начальник 8-го Чернігівського навчального центру ДССТ, полковник Степан Гута, який теж неодноразово туди виїздив.

– Очолюваний вами підрозділ Держспецтрансслужби – навчальний центр, основна функція якого, мабуть, – вчити новобранців. Однак ваші фахівці не залишаються осторонь подій на сході України. Кого ви туди відряджаєте?

– Виконувати завдання в зоні АТО ми почали з травня минулого року. А їздять туди включно військовослужбовці-контрактники, які служать в навчальному центрі. Жоден строковик за цей час у зону АТО не відряджався. Контрактниками центр укомплектований на 67%, і цифра ця – не мала. Решта – строковики, яких ми вчимо за 28 спеціальностями. З них 13 – ліцензовані, тобто, такі, що можуть пригодитися і в цивільному житті (монтери колії, такелажники, машиністи кранів, бульдозера, екскаватора, водії всіх категорій тощо), а 15 – наші специфічні: сапери, водолази, охоронці та інші.

- Чи внесла війна якісь корективи у навчальний процес?

- Через велику потребу Держспецтрансслужби в саперах за останній рік ми підготували їх кілька груп. Також проводили перепідготовку раніше навчених фахівців з урахуванням особливостей роботи в зоні АТО. Зокрема, вчили знешкоджувати сучасні реактивні снаряди залпового вогню, безліч різноманітних мін-пасток, у тому числі, й незаводського виготовлення.

– Останні – то була справа рук прихильників сепаратистів?

– Так, умільців з так званих "ДНР" і "ЛНР". Бойовики використовували ті "пастки", переважно, в місцях великого скупчення людей. Зокрема, в школах. Ховали вибухівку в пластикових пляшках з-під води, відрах... Відступаючи, підкладали її під ящики з боєприпасами чи зброєю, які залишали. Знали, що хтось їх візьме у руки. Дякуючи Богові, ніхто з наших саперів серйозно не постраждав. Подряпини, поранення, звісно, були, але загиблих у нас нема.

– А як сапери дізнаються про наявність вибухонебезпечних предметів, замаскованої вибухівки?

– Один із основних етапів початку роботи сапера – це інженерна розвідка. Ми значно розширили діапазон матеріально-технічного забезпечення цієї категорії військових. Закупили сучасні прилади, які відключають всі радіосигнали і фіксують дистанційно керовані міни, різні саморобні вибухонебезпечні предмети і "розтяжки".

Деякими приладами нас забезпечили волонтери. До речі, співпраця з ними зав’язалась після зустрічі в Попасній, коли вона ще була під контролем українських військ. Волонтери прийшли до наших саперів і попросили їх попрацювати на території елеваторної станції – об’єкта, за який ми не відповідаємо. Туди під час обстрілу впали, не розірвавшись, три реактивні снаряди – "смерчівські" й "ураганівські". Наші вийшли і знешкодили їх. Відтоді волонтери почали з нами взаємодіяти. За весь період нашої участі в АТО вони допомогли нам на суму 150 тис. грн.

Однак, основною роботою наших саперів було, безумовно, розмінування автошляхів і мостів. Такі випадки, зокрема, мали місце на дорозі Артемівськ-Дебальцеве, де бойовики підготували до підриву два мости. Силами нашого особового складу цю загрозу було ліквідовано. Хоча отримати доступ до вибухівки було надзвичайно важко. З мосту вниз опускали одного з найдосвідченіших саперів, якому нагору довелося витягувати 40 кг вибухової речовини.

– Проте розмінування – лише один із напрямків роботи ваших фахівців.

– Так, і це був перший етап нашої роботи в зоні АТО. На другому етапі висувається наша землерийна техніка – для інженерного облаштування території, де стоятимуть підрозділи Збройних Сил. Ми – виїжджаємо, війська – чекають. Спочатку ідуть сапери, які перевіряють територію. Після того починається риття укриттів. У першу чергу, для особового складу, потім – для військової техніки. Будувалися також окопи, заглиблені командні пункти, інші необхідні споруди. Цю роботу ми виконували під постійними обстрілами. Спочатку снайперськими, а коли бойовики засікали екскаватор, то відкривали мінометний вогонь.

– Тобто, ви йшли, можна сказати, попереду армії?

– Фактично так. Велика взаємодія у нас була з усіма силовими підрозділами – ЗСУ, Нацгвардії, з добровольчими батальйонами. Тому що головним нашим завданням було збереження життя військових.

– Чи влучали міни в ті місця, де працювали ваші люди і техніка?

– Прямим попаданням двох мін у нас був знищений екскаватор. Машиніста, на щастя, в ньому вже не було. Це тому, що ми проводили спеціальне тренування і навчали особовий склад швидкому реагуванню на команду "Повітря!" Ми вже відрізняли, коли летить міна, а коли – реактивний снаряд. Останній давав більше часу на те, щоб сховатися – від 15 секунд, а міна – не більше 3 секунд.

– Які завдання, пов’язані з функціонуванням транспортної інфраструктури, виконували фахівці навчального центру?

– Відновлення доріг і мостів – це була одна з наших основних задач. Так, наприклад, коли у звільненому Слов’янську виявились зруйнованими кілька мостів, особовий склад нашого центру, у взаємодії з 194-м понтонно-мостовим загоном, навів дві наплавні переправи завдовжки 70-75 метрів у напрямку Артемівська. Це дозволило відновити рух не тільки військових колон, а й громадського транспорту. Додам, що наведення поромних переправ – складний процес із залученням великої кількості різної техніки.

– А ваші водолази якось там були залучені?

– Водолази під Слов’янськом, безумовно, проводили розвідку водної перешкоди. Причому водолази-сапери. Тому що мости – дуже дороге майно і кидати його так, без розвідки, не можна.

– Знаєте, коли з’являлися повідомлення про знищення бойовиками мостів, чимало людей дивувалося й обурювалось: як так, стільки місяців іде війна, а мости й досі не охороняються?! Чому вони не охоронялися? Наказу відповідного не було?

– Особовий склад нашого навчального центру виконує завдання з охорони мостів, у тому числі, залізничних, упродовж останніх трьох з половиною місяців. За цей час спроб замінувати їх було чимало. Однак жодна з них не закінчилася вдало. Нашими охоронцями було затримано близько 30 підозрілих людей. Щодо них зараз ведуться слідчі дії. Загалом Держспецтрансслужба тривалий час охороняє понад 40 об’єктів у всіх секторах зони АТО. До цієї роботи залучено, орієнтовно, 800 чоловік.

А що стосується організації охорони інфраструктурних об’єктів на місцях, то те ж керівництво Чернігівщини неодноразово зверталося до нас із таким проханням. Ми казали: пишіть нашому міністру і просіть поставити перед нами таку задачу. Однак чомусь далі розмов справа не пішла. На місцевому рівні ніяких рішень прийнято не було.

– Що ще, окрім обстрілів, ускладнювало перебування і роботу ваших фахівців у зоні АТО?

– Проблем вистачало, бо сама обстановка на Донбасі, особливо в початковий період війни, потребувала морально-психологічної підготовки особового складу. Її ми налагодили тут і проводили ще до від’їзду людей на схід. Для цього розширили штат і ввели в нього кілька психологів.

Справа в тому, що перебування в зоні АТО і спілкування з місцевим населенням змусило нас дійти висновку, що воно має зовсім іншу думку про те, що відбувається на їхній території і в країні в цілому. Причому, це в більшості. Ми стикалися з різною поведінкою людей. Один із випадків запам’ятався мені особливо. Коли ми вперше в’їхали в Попасну і трохи заблукали, мусили звернутися до перехожих. Назустріч ішла пристойна на вигляд жінка старшого віку. Я з нею привітався – вона не відповіла. Запитав, як нам виїхати на потрібну дорогу – не відреагувала. Лише подивилася таким ворожим, недобрим поглядом, що він у мене й досі спливає перед очима.

Було кілька випадків, коли люди, з якими ми взаємодіяли, виявлялися інформаторами диверсійних груп. Спочатку все нібито добре, доброзичливо, а потім дізнаємося, що вони передають дані про кількість наших військових, поставлені перед ними завдання тощо. Після того, звісно, з ними починали працювати відповідні органи.

– А серед ваших військовослужбовців є вихідці з Донецької і Луганської областей?

– В останньому призові у нас служило 70 чоловік із Донецької і Луганської областей. Зараз залишилося 12. Для себе ми вважаємо їх групою ризику, тому що вони можуть змінити погляди. У когось рідня – в Росії, в когось – на окупованій території. Вплив на них, звісно, йде. Цим людям дуже важко. Ми проводимо з ними відповідну роботу, бо вони є фахівцями, яких не хочеться просто так комусь віддавати.

– Який із моментів перебування в зоні АТО вам особливо запам’ятався, можливо, викликав гордість за своїх підлеглих?

– Був такий випадок, коли ми співпрацювали з підрозділами Збройних Сил. Під час виконання надзвичайно важливого завдання у них не спрацювала система "Ураган". Ми підготували для неї позицію, техніка заїхала. Запуск – і не пішло. Якась проблема в електросистемі. Часу мало, з хвилини на хвилину може початися обстріл. Екіпаж розгубився, військові фахівці теж. Зі мною на тому об’єкті якраз були наші зв’язківці й електронники. Вони за 12-15 хвилин знайшли причину несправності й усунули її. "Ураган" спрацював, і задача з прикриття переміщення серйозних підрозділів була виконана. Я, безумовно, доповів голові Адміністрації ДССТ, дізнались про це і в Міноборони, і наші хлопці були заохочені.

– Зараз ваші військовослужбовці ще залишаються на сході?

– Так, наші військові охороняють низку об’єктів. І не тільки інфраструктури. От, наприклад, у Слов’янську ми охороняємо водоочисну станцію. До нас цього ніхто не робив. Щодо будівництва інженерних споруд, то з приходом весни ми отримали нові завдання і вже почали їх виконувати.

– Чи дійсно там останнім часом поменшало обстрілів?

– Ну, там, де наші хлопці стоять, їх на 20-30% стало менше.

– А чим ваші військовослужбовці займаються тут, у мирному Чернігові? Чергову казарму, бачу, реконструюють під житло...

– Це не казарма, а колишній клуб, приміщення якого було в аварійному стані. Тривалий час ми чекали бюджетних коштів на його реконструкцію, а коли не дочекалися, голова нашої Адміністрації прийняв рішення реконструювати будівлю власними силами. Отож, до літа, сподіваюся, 48 нових квартир в експлуатацію ми здамо. Майже половину з них отримають учасники АТО. Офіційно їх у нас уже майже 100 чоловік.

Наталія Потапчук, Чернігів.