Боєць найбільш відомого підрозділу батальйону «Айдар» Іван Яретик розповів про службу, полон та війну...
-Це був навіть не бій, а розстріл. Коли я зрозумів, що нас беруть у полон, що ноги пробиті, я дістав гранату. Не хотів здаватися живим. На хвилину помолився, аби по смерті залишитися таким, щоб моїй мамі було що ховати. Але потім побачив, що поруч двоє хлопців ще живі. Я не мав права вбивати всіх. Сепаратисти, росіяни та осетини були на відстані трьох метрів. Вони бігли до нас. У таких випадках противник біжить за трофеями, забрати у вбитого зброю чи щось там. Ми вже просто не встигали перезаряджатися. Потім як у фільмі побачив, що хтось з осетинів помітив свого вбитого. Обурився. Кинулися до мене, я ж стріляв, його хтось перехопив та показав на Сашу (Італійця), ротного. Мовляв: він - командир. По Саші, прямо по голові дали чергу. Командир відійшов на моїх очах. Мене потягнули в зеленку...
Таким був бій на дорозі смерті між 31-м та 32-м блокпостом. Так загинув командир Золотої роти «Айдару» Олександр Піскижов, якого називали Італієць. І так про це розповів Іван Яретик. Один з останніх живих бійців Золотої роти штурмового батальйону, який повернувся з полону сепаратистів.
Наша війна дасть матеріал для великих епохальних кінофільмів про мужність та бойову дружбу, пронизливих мелодрам про військово-польові романи, фільмів про силу материнської любові та молитви. І кожну з цих стрічок можна знімати по реальних подіях.
"Золота сотня" - підрозділ «Айдару», який мав бездоганну репутацію. Він ніби компенсував усі сумнівні епізоди айдарівської біографії. Людей туди командир Олександр (Італієць) добирав особисто. Бійці Золотої роти не пили, не зневажали полонених, вільний час проводили вправляючись у стрільбах. Вони брали участь у найризикованіших операціях батальйону. На сьогодні більшість бійців цього підрозділу загинули.
Ми говоримо з одним із останніх живих "золотих" Іваном Яретиком.
Про Айдар. Про війну. Про кохання.
Я РОЗУМІВ, ЩО ЧЕКАТИ ПОВІСТКУ ДОВГО, ТО ЗАПИСАВСЯ ДО «АЙДАРУ»
Сидимо у Білій Церкві, де винаймають квартиру Іван та Юлія. Вони живуть разом з Юліною (вже і Івановою дочкою Кірою). Крім них, на нашій розмові в домі ще мама Івана Ольга Михайлівна, сестра Тетяна.
-Він рвався на війну з перших днів, - розповідає Ольга Михайлівна, - пішов у військкомат, йому сказали проходити медкомісію та прийти, коли покличуть.
-Я зрозумів, що чекати повістку довго. Поїхав до Києва, записався в Українському домі у «Айдар». Там служив мій знайомий, чув відгуки про нього. О першій годині записався, о четвертій мені подзвонили, щоб я взяв форму. Наступного дня нас відправили в АТО. Приїхав туди, мій знайомий віддав мені свій бронежилет 5+. Міцний. Одна з причин, чому я залишився живий, був у броніку. У «Айдарі» спочатку до тебе приглядаються. Я ходив у наряди: стояв на посту, машини перевіряв. Потім на бойні у підвалі був карцер для сепарів, я їх сторжив, а ще дивився за одним снайпером у лікарні. Я над ними не знущався. Бо вважав так, якщо ви їх не вбили, то поводьтеся, як з людьми, готуйте до обміну. Після того, як я побув у нарядах, поїхав у відпустку. Я бачив, як безглуздо загинули двоє наших людей і хотів подумати, чи хочу я тут воювати. Поїхав на Полтавщину, а через кілька днів повернувся. І тоді мене взяв до себе Саша (Італієць) у "Золоту Роту".
-А чому ви називалися "Золота рота"?
-Я чув через те, що там, де ми стояли, на об'єкті "Висота" (елеваторі) були жовті надписи. Точно не знаю. Для мене це було найкраще братство.
…Дивлюся фотографії, серед яких багато світлин вже покійного ротного Олександра Піскожова.
-Саша, ротний, десять років жив в Італії. Він на війну 30 тисяч доларів потратив, всі заощадження. Наша рота все мала, від наколінників до оптики найкращої. Бо його в Італії знали і йому привозили гуманітарну допомогу. У всіх патрони пораховані, а у наших по два цинки (цинкових ящики). Всі йдуть в наряди, а ми на стрільби - тренуємося. Він би міг весь батальйон підняти. В «Айдарі» спочатку я супроводжував вантажі, гуманітарну допомогу. Ходив у розвідку. А біля Дмитровки потрапив під перший обстріл.
Я КАЖУ: "ВИГЛЯДАЄ, ЩО НАС НЕ ВБ'ЮТЬ. А Я ВЖЕ НАСТРОЇВСЯ"
Іван замовкає, вибачається, виходить палити. Мама пошепки розповідає, що Іван деколи, згадуючи ротного, просто плаче.
Іван повертається, і ми продовжуємо розмову про бій між 31-м та 32-м блокпостом та полон.
-Побратими переконані, що на 32 блокпост нас відправили, тому що хотіли винищити нашу роту, - продовжує Іван, - Нам дали наказ, що їдемо, бо треба вивезти наших та деяких цивільних з 32-го. Нібито сепари дали дві години перемір'я. Потім вже у полоні нам казали, що цей блок-пост вже два дні, як був не наш. З нами був комбат Євген Пташник, він також не знав про засідку. Приїхали на 31 пост, вирушаємо на 32-ий. Коли ми під'їжджали на 31-ий, вже васильок (міномет) по нас працював та путь назад одрізав. Ми дали газу. По нас почали лупити з усіх сторін. Дивимося: сепаратисти в зеленці окопані. Підлітаємо там два українських прапори. Ми кричимо: "Слава Україні!" А це така замануха була. Нас чекали, це були росіяни. "Зачем вы приперлись? Вы что не знали, что мы здесь?" - запитували нас пізніше. "Ні, - кажу, - не знали". "Как не знали, ваш беспилотник целый день летал над посадкою?". Казали, що їм подзвонили, як тільки ми виїхали та сказали приймати нас, вони знали, що ми на білому фольксвагені. Ми потрапили до рук російських фахівців, кадрових військових. Але спочатку нас постягували на бліндаж. Підійшов до мене осетин приставив ножа до серця. "Сука, обирай, що тобі відрізати: яйця, серця чи вухо?" Я обрав вухо.
"Я був готовий, що помру, - продовжує Іван, - коли осетин запитував: чому прийшов на мою землю, я нагадував, що це моя земля. Він приходив та пояснював, що їм так сподобався Донбас, що це вже їхня земля. Макс казав мені: "Полтава (позивний Івана) - тихіше".
Іван не чекає на запитання. Просто розповідає.
"Цього ж дня нас відвезли в Луганськ, до нас підійшла військовий лікар Тигра Львовна (так себе називала). Каже росіянам та осетинам, віддайте мені, я їх витягну. Гадаю, що нас врятувало те, що наших фото не було у соцмережах, наші ж люблять свої фото біля БТРу викласти. Вони одразу дивляться, чи є фото полоненого в мережі. Ми казали, що ми ремонтники та із супроводу, і вони не знали, що ми бойовий підрозділ. Нас забрали до реанімації, розташованої чи у мед- чи у педучилищі Луганська. Там нами займалися у тому числі військові лікарі з Росії. Готували до обміну. Я Максу кажу: "Слухай, виглядає, що нас не вб'ють. А я вже настроївся". Він мені каже: "Ти що дурний?" Тому і зараз я молодим хлопцям кажу: не поспішайте помирати. Якщо ви вижили, то для чогось ви тут потрібні. Наш обмін зривався, спочатку казали, що нас ніби нема на кого обмінювати. Так нам переказували сепари. Потім вони вирішили, що оскільки нас витягнули з важкого стану, то дешевше нас буде віддати так ну нібито для покращення іміджу та як жест доброї волі".
ПІСЛЯ ПОЛОНУ СКАЗАВ: "Я ДО КИЄВА БЕЗ ЮЛІ ТА КІРИ НЕ ПОЇДУ"
-Розкажіть про госпіталь в полоні...
-В госпіталі лежали серед сепаратистів. З мене осетин з самого початку зрізав хрестика. Коли мене запитали там, що мені потрібно, я сказав: нехай повернуть хрестика. Після однієї процедури, коли повернувся в палату, побачив на подушці хреста. Мені подарували. Деколи згадував Юлю і дуже рвався додому.
-Ви на базі познайомилися? - розпитую у симпатичної дружини Івана, коли її маленька донька обнімає свого нового татка.
-Так. Я ж місцева, ми познайомилися на базі. Коли взнала, що він у полоні, то шукала його. Пам'ятаю, як побачила його. У формі у шльопках. Там же гаряче у нас, вони берці не вдягали.
-У нас таке кохання, місяць зустрічалися, місяць вона мене з полону чекала, а потім два місяці з під-мене судна витягала, - жартує він. - Але коли я приїхав у Половинкине, я сказав, що без Юлі до госпіталю у Київ не поїду. Сказав їй забирати дитину, ми разом і вирушили.
-Ми щасливі, що він Юлечку знайшов. Вона спокійна, надійна, - розповідає мама Івана, - А він у мене гарячий. У мене вся рідня гаряча. Знаєте, Іван руками міг на спор машину за бампера підняти. Коли я просила його не йти на війну, він каже: всі твої брати служили, я служив, на кого я пацанів молодих там кину.
-А ще я не поїхав до Києва, не побачивши рідних Юрка (Оки), - розповідає Іван, - Він з нашої роти, сам з Луганщини з Шульгінки. Його вбили зразу у тому бою. Причому батьки небідні, могли відкупити його від армії, але він твердо вирішив воювати. Його тато плаче, а я хочу сказати: Бог прибрав його, але росіяни та сепари місцевих не відпускають. Їх не обмінюють, над ними знущаються, мало не на шматки шкіру зрізають. Луганчанам вони участь не прощають.
-Знаєте, що пише про "Айдар" електронна енциклопедія? Що він уславився військовими злочинами.
-«Айдар» різний. Бували випадки, коли наші підрозділи давали підстави для звинувачень. Але не забувайте, що на «Айдар» намагалися повісити безліч інцидентів, до яких ми не мали жодного стосунку. Наприклад, дзвонить мені дівчина з дуже недешевого ресторану у Старобельську, каже прийшли тут айдарівці, вимагають бенкету. Ми піднялися, приїхали. Ніякі не айдарівці, військові підрозділу ЗСУ, ми відвезли їх здали в карцер. Далі, дзвонить мені хлопчина. Він на своєму старому БМВ нам допомогу возив. З дороги дзвонить, каже «Айдар» машину віджав. Ми за півгодини були там, знайшли. Ніякий не «Айдар». Хочу вірити, що порядку буде більше. Але "віджимщики" на війні, це не проблема «Айдару», це не проблема збройних сил, це - проблема війни.
- Ви не шкодуєте, що не дочекалися повістки до військомату? - обережно цікавлюся, - А пішли саме до «Айдару»?
-Можна запитати, чи я жалію, що воював? Я побачив на війні "барижництво" та "крисаків". Я знаю, що був час, коли ми не погоджували операції зі штабом. Не тому, що анархія, а тому що боялися, що нас зіллють. У нас були ситуації, коли ми з ризиком здобували зброю, а від нас вимагали віддати армії цю зброю. Хоча чому віддавати: вони її кинули, а ми з ризиком здобули. Саша Італієць через це з Мельничуком посварився. Я не знаю, чи все налагоджується. Але хочу в це вірити. А що пішов в «Айдар»... Наслідки того, що допомоги від держави ми отримали ноль. Але тоді я не міг вчинити інакше. Я ще хочу про «Айдар» додати. Якби не ми, то може й міста цього - Щастя вже в Україні не було б. Ми ж ТЕС тримали. І ці рубежі тримали. І ніколи б їх не віддали. Нікому.
Лана Самохвалова. Київ.