Навчання у війську: практика по 10-12 годин і без вихідних

Рік тому 169-й навчальний центр "Десна" Сухопутних військ Збройних Сил України, що дислокується на Чернігівщині, готували до розформування. Забили дошками вікна й двері казарм, відключили електроенергію й опалення. На щастя, здійснити задум "реформатори" не встигли. І тому сьогодні там кипить робота – триває навчання майже 5 тисяч мобілізованих до війська. Чому та як їх навчають бачила й кореспондент Укрінформу. І не тільки бачила, а й відчувала – серцем, на дотик і смак...

80% інструкторів пройшли через зону АТО

Навчальний центр "Десна" розташований у великому хвойному лісі з корабельними соснами. Завдяки цьому тут, порівняно з підмоченими відлигою містами, стоїть справжня зима. Вкриті снігом "лапи" молодняка радують око, насичене озоном повітря дає змогу дихати на повні груди.

На навчально-тактичному полі, куди спочатку привезли журналістів, із самого ранку почалися тренування. Довкола – вогонь, чорний, білий і жовтий дим, запах гару та стрілянина. Поміж усім цим зі зброєю бігають солдати. "Екскурсію" проводить заступник начальника навчального центру – начальник навчального відділу, полковник Едуард Москальов.

- Майже на кожному практичному занятті ми відпрацьовуємо те, що наші військовослужбовці бачили в зоні АТО. Все це було враховано при складанні навчальних програм. Вже є зміни до курсу стрільб, більше уваги приділяється психологічній підготовці. Тільки це не якісь там лекції, а обкатка танками і використання засобів імітації, які ви бачите. Кожен солдат мусить бути готовим до того, що в бою буде не солодко, – розповідає офіцер.

Передавати бойовий досвід у "Десні" є кому. Адже через війну на сході пройшло вже майже 80% постійного складу навчального центру. На підмогу їм прислали офіцерів з усіх округів, оперативних командувань, Генштабу Сухопутних військ і курсантів вищих військових навчальних закладів.

Підготовка мобілізованих у четверту хвилю проводиться за двома програмами – 26-ти і 40-денною. Перша розрахована на тих, хто відновлює здобуту колись військову спеціальність. За другою навчаються солдати, які опановують фах із нуля або взагалі ніколи не служили у війську. Наявна у центрі база дозволяє готувати військових майже за 135-ма спеціальностями.

Обкатка танками обов’язкова для всіх

Спостерігаємо, як на тактичному полі займається автомобільний батальйон. Його бійці уважні та зосереджені. На різних ділянках вони виконують вправи: долають смугу перешкод, стріляють, повзають по-пластунськи, надають першу медичну допомогу, проходять обкатку танками.

Остання вправа – обов’язкова для всіх. Бо вчить сміливості й витримки. Адже лежати у маленькому, глибиною до півметра, як не менше, окопчику, коли над тобою пропливає багатотонна махіна танка – психологічно непросто. Утім, бійці страху не виказують. Посміхаються і сміливо лягають під танк. По всьому кидають йому навздогін муляж гранати.

Подібні тренування тривають з ранку до вечора. До кінця навчального курсу кожен боєць мусить навчитися стріляти зі стрілецької зброї та гранатомета, метати бойову й протитанкову гранати і, звичайно, опанувати якийсь військовий фах. Тому в навчальних класах чи казармах мобілізованих удень побачиш не часто.

- Зараз ми їм даємо якомога більше практики. Практика, практика, практика! По 10-12 годин на добу сім днів на тиждень, – наголошує полковник Москальов.

Важко в навчанні - легко в бою

Спілкування з солдатами показує: хлопчиків тут немає. Середній вік мобілізованих – 35-45 років. З їхнього настрою видно, що військова служба їм подобається. Для багатьох це – повернення у молодість, що завжди приємно. Для декого – можливість порухатися на свіжому повітрі, внести різноманіття у монотонні будні життя. Серед мобілізованих – багато вихідців із сільської місцевості. Тож до праці на свіжому повітрі їм не звикати.

- Чи не важко тренуватися по 10-12 годин на добу?

- Та ні, все, як на роботі. Там же теж весь день чимось займаєшся, – ділиться відчуттями рядовий Микола з Хмельниччини.

- Що для вас зараз головне?

- Згадати все, чому вчився під час строкової служби.

- Ким ви тоді були?

- Водієм. Але тоді керував звичайною вантажівкою, а зараз учитимусь водити броньовану техніку, – говорить Микола.

- З якими почуттями йшли у військкомат?

- З патріотичними, – відповідає без найменшого пафосу.

- А родина як поставилась до повістки?

- Ну, родина як родина – переживає. Але в нашій сім’ї всі розуміють, що нам треба захищати нашу Батьківщину.

Підходжу до підрозділу, що вишикувався на обкатку танками. Всі бійці – жваві, настрій, зізнаються, мають бойовий.

- Під танк лягати не страшно?

- Та ми якось не задумуємось над цим. Відчуття нормальні, – відповідають. Жодної скарги чи невдоволення.

Коментуючи якість мобілізованого ресурсу, полковник Москальов зазначає, що вона краща, ніж очікувалось.

- Ми чекали гіршого. Однак військовозобов’язані виконують усі поставлені командирами задачі та виявляють інтерес до навчання військовій справі. У тих, хто був призваний у першу хвилю мобілізації, не було такого бажання вчитися, як у цих, хто прийшов зараз. Тоді були факти вживання спиртних напоїв. Ці ж трохи старші за віком і більш відповідальні, – розповідає офіцер.

За його словами, набагато кращим стало і матеріальне забезпечення навчального центру.

Канадська форма гріє добре

Усі солдати під час навчань одягнені у нещодавно прислану канадську форму. По заяложених у декого комірцях видно, що видали її не спеціально до приїзду журналістів. У "Десні" канадський одяг використовують як підмінний варіант. Плямисте обмундирування ЗСУ бійцям видадуть по закінченні навчання – перед відправкою у військові частини.

- Як вам канадська форма, гріє?

- Добре гріє. Пробіжиш полосу – і треба роздягатися, бо жарко.

- Але ж вона легка, – прошу дозволу помацати куртку і знаходжу всередині тоненький шар утеплювача.

- Дарма! Ми в ній не мерзли і в 10-градусний мороз, – задоволено посміхаються бійці.

- Коли її привезли, то казали, що це – п’ятий шар. Тобто, під цей одяг, аби не змерзнути, треба ще багато чого піддягати.

- Та ні. Під ним у нас всього лише одна тонка куртка і білизна.

- Великих кишень, бачу, чимало. Не заважають?

- Нормально. Тільки довго в них шукати – сміються чоловіки.

90 км на БМП – і ти фахівець

Наступні об’єкти, показані журналістам – танкодроми. На першому відпрацьовується водіння БМП (бойової машини піхоти). Військовослужбовців навчають практичному керуванню, усуненню неполадок, які можуть виникнути, та подоланню перешкод. Половина бійців уже мають відповідний досвід, решта – вчиться з нуля. Вік водіїв – 25-55 років.

- Перш ніж посадити людину на бойову машину, її вчать на кінодинамічних і механічних тренажерах. На танкодромі ж відпрацьовується водіння, вогнева і тактична підготовка, – розповідає командир занять, майор Олександр Калюта.

За його словами, для отримання фаху потрібно відкатати на БМП 90 км.

- Часу достатньо. Програма розроблена таким чином, щоб навчити новачка з нуля. Заняття на танкодромі тривають з ранку до вечора. На відміну від мирного часу, коли викладається багато теорії, зараз усе переведено в практичну площину", – пояснює майор.

На іншому танкодромі проходять стрільби. Від потужних пострілів танків під ногами дрижить земля. Офіцери з вишки спостерігають за стрільбами у біноклі. А ми, журналісти, маємо змогу поговорити з танкістами.

- Як давно ви служили у війську і чи важко відновлювати призабуті знання? – запитую у командира танка солідного віку.

- Від часу моєї служби минуло майже 25 років. Трішки призабув, але все, що знав, згадується швидко, – каже він.

Звати співрозмовника Миколою. Уродженець Житомирщини, він з родиною живе у Києві. До війська пішов добровольцем. Відповідну заяву подавав ще у вересні минулого року, призвали ж тільки тепер.

- Українська земля – це ж як рідний дім. Я не хочу, щоб мої й чиїсь діти, матері й батьки страждали, – пояснює свою мотивацію чоловік.

У його родині – два сини (25 і 32 років) і 19-річна донька. Хлопці в армії не служили, і їх поки що не призвали. Та коли батько йшов, казали: "Візьми нас, тату, з собою". Тож, якщо повістки прийдуть – підуть боронити державу без роздумів.

Танк – машина дуже важка, і керувати ним нелегко. А враховуючи, що в танкісти підбирають чоловіків не надто кремезних, можна уявити, які навантаження вони витримують. Сучасні машини, кажуть бійці, вже оснащені електронним управлінням. Керувати ними – не важелі тиснути. Такий танк – мрія кожного солдата, однак у навчальному центрі їх поки що одиниці. Киянин Микола сподівається, що можливість покерувати модернізованою технікою у нього буде.

Шануємо своїх героїв

Наближався час обіду, і журналістів запросили до солдатської їдальні. Того дня давали смачний рисовий суп, морквяний салат, гречану кашу з котлетою і узвар із сухофруктів. Якби в котлеті було м’ясо, а в салаті – олія, я б за обід поставила відмінно. Генерал, який обідав за сусіднім столом, нестачі м’яса не помітив. Що значить – людина військова – невибаглива і до всього звична. Так само ні на що не скаржаться мобілізовані. Кожен, кого питала про харчування, казав: "Годують добре, меню різноманітне". Їдалень у "Десні" – дві. Та, в якій обідали, розрахована на 900 осіб. На полігони їжу возить польова кухня.

І останній пункт нашої "екскурсії" – казарма. Повели, звісно, в найкращу, відремонтовану й затишну. Інші, зізнаються офіцери центру, не в такому гарному стані, але всьому – свій час. Адже й так, у стислі строки, для відновлення роботи центру й забезпечення нормальних умов для проживання, керівництву довелося зробити можливе й неможливе.

У відвідуваній казармі проживає 85 бійців танкового батальйону. В приміщенні чисто і тепло. Увагу привертає ліжко під №1, що стоїть осторонь. Це – символічне місце Героя Радянського Союзу, танкіста Михайла Волкова, зарахованого ще в 1998 році почесним солдатом особового складу навчального центру. Над ліжком – стенд з інформацією про нього і його подвиг, здійснений у далекому 1944 році.

- Свого часу Михайло Волков проходив службу в повітрянодесантній дивізії, на базі якої було створено 169 навчальний центр. Він приїздив до нас, бував на полігонах, на стрільбах. Зараз його вже немає серед нас, та його мужність – приклад для наших бійців, – зазначив командир батальйону, підполковник Сергій Солодкий.

Дивлячись на почесне місце Героя Великої Вітчизняної війни, згадала про актрису Чернігівського обласного драмтеатру ім. Т.Шевченка, яка нещодавно виїхала жити до Росії й там заявила про неможливість у Чернігові відзначати День Перемоги. І це тоді, коли в останні роки це свято в місті стало на диво велелюдним. Бог суддя цій актрисі. Бо ми, українці, як шанували, так і будемо шанувати своїх захисників і героїв. І хай ті, що зараз тільки вчаться військовій справі, в цьому не сумніваються. Хай ворожі кулі і снаряди обминають їх до самої перемоги над ворогом!

Наталія Потапчук, Чернігів.