43-річний священик УГКЦ Тихон Кульбака 12 діб провів у полоні бойовиків "ДНР". За цей час його тричі виводили на розстріл. Хворого на цукровий діабет отця Тихона тримали без ліків, довівши до діабетичної коми. Та він вижив і тепер молиться за навернення своїх ворогів.
Тихон Кульбака, який наразі править у Львові і очолює громадську організацію «Спільнота переселенців із Донецька та Сходу України», розповів про це під час зустрічі з кореспондентом Укрінформу.
- Отче, як Ви – звичайний хлопець, донеччанин у шостому поколінні - в часи войовничого атеїзму вирішили присвятити своє життя служінню Богові і Церкві? Може, Ваші батьки були глибоко віруючими?
- Ні. У мене була «звичайна» радянська сім`я, радянська атмосфера вдома. Мати завідувала будинком культури. Батько - технар. Пізніше, коли я вже став на свою стезю, мама жартувала: «Я служитель культури, а ти - служитель культу». Віра була, напевно, в душах і генах. Але назовні її не виносили.
- І що, навіть куті не варили?
- Кутя була, але це і все. І це класичний приклад, як Бог кличе навіть із таких теренів, таких людей.
- А як Вас покликав? Був якийсь знак?
- Ні, я просто почув особистий потяг до всього, що стосувалось церкви, це почало мене дуже і дуже цікавити. Пригадую, у 1988 році вперше в СРСР відсвяткували Хрещення Русі. Вперше по телевізору я побачив священнослужителів. Це ще більше підсилило інтерес до релігії. Тоді у нас в сім`ї була гарна традиція: ми багато подорожували. Кожного року їздили до Києва, Ленінграда, Москви. А в Москві щоразу відвідували Новодівичий цвинтар і діючий храм на ньому. Пам`ятаю, як ми сиділи неподалік цього храму у парку. Там я побачив хлопців, мабуть семінаристів, бо були у підрясниках. Мама перехопила мій погляд і запитала: «Тобі це цікаво? То може, і ти хотів би так?». Це був перший і останній випадок, коли ми з батьками говорили на цю тему.
Фото: facebook.com/arkhimtikhon
- І не відмовляли Вас?
- Ні, я зі срібною медаллю закінчив у школу і вступив у Донецький медінститут. Провчився там аж півтора коридору, як казала мама. І хоч до того марив хірургією, мав велику бібліотеку медичної літератури, раптово відчув шалену відразу до медицини. Я не міг навіть наблизитись до нашого навчального корпусу: розвертався, прогулював лекції і йшов до церкви. Так і зробив свій вибір. Пішов у деканат забирати документи. Там запитують: «Куди?».
- В семінарію (а я був комсоргом, старостою курсу).
- Ти собі не уявляєш, що робиш...
А через три роки викладачі нашого інституту прийшли до церкви, де я служив, охреститися...
Батькам я довго нічого не казав, та підійшов час сесії і мусив зізнатися. Це було для них справжньою трагедією. Але через якийсь час мама сказала, що фактично я привів їх до церкви і зізналась, що вже не уявляє мене в іншій якості.
- Мабуть, це було найвище визнання?
- Мабуть. Батьків уже два роки немає. А ці слова у пам`яті, наче тільки сказані.
- Ви отримали свячення в Православній церкві Московського патріархату?
- Так, мене було посвячено в 19 років з умовою подальшого теологічного навчання. Спочатку я закінчив Київську духовну семінарію, потім Київську православну богословську академію та Івано-Франківську теологічну академію.
- А які шляхи Господні привели православного священика в уніатство, до якого у Московського патріархату ставлення вкрай негативне?
- Я шукав ідеальну церкву, де не буде поділів, не буде радикалізму і ворожого ставлення до інших конфесій. Такою для мене стала Вселенська церква і як її гілка - УГКЦ. Я не ідеалізую мій новий дім. Але він відкритий для міжконфесійного діалогу, а ще - дуже європейський і демократичний.
- Найкращим прикладом міжконфесійного діалогу став Молитовний майдан у Донецьку, у якому Ви брали активну участь протягом тривалого часу...
- Це був синтез міжконфесійної і водночас міжрелігійної ініціативи. Після першої смерті активіста у Донецьку представники УГКЦ, РКЦ і протестанти вирішили, що потрібно впливати на певні процеси, які вже вийшли з-під контролю і набирають жахаючих форм і змісту. Ми вирішили вийти зі своїм служінням за межі церков, щоб продемонструвати позицію, протилежну тій, яка домінувала у натовпі, - позицію віруючих. Кожного вечора ми збиралися на своєму Молитовному майдані і під державним прапором молилися за Україну.
- Як це сприймалося?
- Не раз нас вітали водії автобусів, які проїжджали мимо, траплялось, махали прапорцями з автівок. Щоправда, це було рідко, адже використання синьо-жовтої символіки у місті, де вимахували триколорами, було вкрай небезпечним.
- Які ще конфесії приєднались до Молитовного майдану?
- Долучився особисто шейх Саід Ісмагілов - муфтій Духовного управління мусульман України (саме шейх Саід виручив пізніше отця із полону - ред.). Разом із ним прийшли його вірні. Згодом долучилися буддисти. Шейх молився арабською мовою. Він проказував молитву, наближену до нашої «Отче наш». І вся спільнота по її завершенні промовляла «Амінь!». А найпромовистішою ілюстрацією стала фотографія, яку я розмістив на своїй сторінці у Фейсбуці. На ній мусульманин на ім`я Ісса (Ісус) в центрі Донецька під українським прапором молиться за Україну. Сам він палестинець, який народився у Єрусалимі, навчався у нашій державі та залишився тут жити...
- Хто з рідних у Вас там залишився?
- Залишились брат, племінник. Вони зараз живуть на українській території, що межує із зоною АТО. За 500 метрів від нашої хати стоять військові. Район дуже непростий - це місто Дзержинськ.
- Російська пропаганда не поділила вас, як тисячі інших сімей?
- Мій брат сказав: «Якби я не знав тебе, не знав твоєї історії і тиждень подивився телебачення, то став би такою ватою, що просто жах». Тому у мене, як у громадянина, одне запитання до влади: «Чому ми настільки програємо інформаційну війну?» Я знаю, що технічно можливо припинити цей потік брехні, відрубати «вещание». Можна вздовж кордону поставити ретранслятори нашого телебачення.
- І Ви впевнені, що нашій правді повірять?
- Десять не повірять, один повірить. Нехай буде хоч якась альтернатива. Якщо хтось повірить, це спрацює як геометрична прогресія. А ми нічого не робимо і програємо.
- Якщо можна, розкажіть, за яких обставин Ви потрапили у полон?
- Вже можна, бо був момент, коли я не міг про це говорити. Три місці мовчав, ховався від журналістів. І не тому, що ігнорую вас. Могли постраждати мої прихожани, про яких бойовики знали і під час допитів називали їх імена і адреси. Коли мене звільнили, отримав СМС, що маю мовчати, бо ці люди у них у заручниках. Коли я вже знав, що мої парафіяни виїхали з окупованої території і перебувають у безпеці, тоді вже мав можливість розповідати.
 |
| Фото: facebook.com/arkhimtikhon |
- З чого почалися переслідування?
- Після Молитовного майдану, де ми щовечора під синьо-жовтими прапорами молилися за Україну, почалося стеження. На моїй машині червоною фарбою написали «Смерть бандеровцам!». А четвертого липня я, як завжди, їхав на ранішню службу до своєї каплички. Зупинився біля супермаркету, щоб купити щось до чаю для прихожан. Поряд припаркувалася інша машина. З авто вийшли четверо в камуфляжі і балаклавах, посадили в моє ж авто, зав`язали очі, на обличчя - ганчірку з ефіром... До тями вже прийшов у кімнатці, де й пробув 12 діб.
- Хто із Вами там був?
- Нікого, був сам. Не знаю, погано це чи добре. Бо іноді сусід може впадати у такий розпач, що і тебе у нього затягне.
- Як Ви розцінюєте свій полон і розстріли, що під час нього над вами здійснювали. Чи не вважаєте, що це було карою Божою за якість гріхи?
- Я часто розмовляв зі своїми парафіянами на подібні теми і часто їм повторював, що християнин - це людина, яка має наслідувати все те, що робив Ісус Христос, і пройти його шлях. Звичайно, не стовідсотково. Але якусь маленьку частинку. Все, що було у нього, маємо і ми: у нього були зрадники, є вони і в нас. Його переслідували за правду - нас так само. Його ні за що утискали, нас утискають...
- Ви свою Голгофу, можна сказати, тричі проходили...
- Ну, що зробиш? Ніколи дорікнути в цьому Богові і на думці не було. Були дуже важкі моменти. Нестерпно було і морально, і фізично. Були навіть моменти, коли я просив Бога про смерть. Під час першого розстрілу я так злякався, що знепритомнів. Коли прийшов до тями, перше, що почув - сміх цих людей. А на другий день знову ведуть кудись із зав`язаними очима. Єдине, що зрозумів: виводять надвір, - почув запах лісу, прілого листя. Липень у нас тоді був вологим. Значить, будуть розстрілювати. І почав просити Бога, щоб уже вбили і все.
- Натомість, Господь дав Вам силу пережити всі жахіття - і розстріли, і кому. Який тоді був у Вас показник цукру в крові?
- Коли мене перевезли до Києва - 34 (нормальний від 3 до 6 - ред.). Адже на третю добу перебування в полоні мене позбавили діабетичних ліків. Потім лікарі казали, що в такому стані можна прожити не більше 5 діб. Я протримався 10.
- Ви були без свідомості?
- Це було якесь марення - не марення. А на третю добу, коли я уже більш-менш почав усвідомлювати, що на свободі, мука не припинилася, бо наступив інший стан: ненависть, страх і бажання помсти. Якщо порівняти з перебуванням у полоні, цей стан абсолютно не кращий. Він позначався і на моєму фізіологічному рівні. Лікарі намагалися мене стабілізувати, а в них нічого не виходило, бо я наступні три доби не міг заснути, попри те, що приймав транквілізатори...
- Такі почуття Вам не належаться за саном.
- Це правда, але я нічого не міг удіяти. В душі відбувалось одне, а в голові інше. А потім голова сказала: «Ти священик, християнин, треба щось робити». Технічно я знав, що: молитися. Є така заповідь: молитися за ворога, благословляти його, добро чинити, любити. Саме в такій послідовності. Але пройшло ще дві доби, поки розум примушував душу до цієї молитви. Я слова промовляю, а душа кричить: «Ні!». Я всі пальці до крові собі покусав, примушуючи себе молитися за ворогів. Бо знав, якщо не переламаю цього стану, то він фізично уб`є мене. Якщо там не вбили, то я сам уб`ю себе. І ось через дві доби такої муки, неначе хтось клацнув вимикачем. Це Господь доторкнувся до серця, це була ласка Божа, якої ніякими психологічними методами досягти не можна. І я вдячний за неї Всевишньому. Тепер я відчуваю до цих людей абсолютний спокій. Мені їх жаль, бо я знаю, що вони знаходяться у такому ж стані, в якому був я.
- Але це їх не вбиває...
- Думаю, вбиває. Знаю зі свого особистого досвіду. Але в мене були якісь засади, був моральний стрижень, який, можливо, дав мені Господь. У них такого стрижня немає, вони не мають на що опертися. І насправді їхня ненависть їх убиває. Тому зараз, як ніколи, розумію слова Матінки Божої із Фатіми: «Моліться за навернення Росії». Я вже казав і ще раз скажу: ми можемо перемогти цю війну без жодного пострілу, лише молитвою. Але, на жаль, мікробом ненависті заражені не тільки бойовики. Нещодавно на прохання волонтерів-психологів я спілкувався із нашими хлопцями, які лікуються від поранень, отриманих у зоні бойових дій. І побачив, що вони знаходяться у такому ж стані. Якщо ми ненавистю відповідаємо на ненависть, то чим тоді кращі?
- Але в них ненависть не тільки до ворогів, але й до своїх земляків, усіх і вся...
- Я розумію, але ми християни і маємо бути іншими. Кожної неділі я кажу це своїм парафіянам: подивіться на мене. Я перед вами сиджу і це найкращий доказ, що молитва має силу і може переломити, перемінити ситуацію, в якій ми знаходимося. Тому маємо побороти ненависть. Ми маємо зло перемогти тільки добром, тільки молитвою, тільки любов`ю, тільки благословенням. Щоб Бог перемінив їх розум, як це сталося зі мною. Таке може відбутися і з Путіним, і іже з ним.
- Може, їм так довго дозволяються безчинства, бо вони є інструментом Божої кари для нас?
- Правда, як не прикро це усвідомлювати. Нинішня ситуація є лакмусовим папірцем для нас.
- Що ми повинні зрозуміти, чого Бог хоче від нас?
- В першу чергу, переміни власного серця.
 |
| Фото: facebook.com/arkhimtikhon |
- У якому плані?
- У ставленні один до одного, до держави, в якій живемо, до самих себе. Бо знову ж спостерігаю: деякі люди побожні, гарні, кожну неділю ходять до церкви, але коли питаю для чого вони ідуть до храму, не мають відповіді. Хтось каже, що так навчила мама, інші, що так треба, така традиція. Але ніхто не скаже, що сюди нас кличе Господь. Що насправді йдемо на Літургію, щоб зустріти Христа, який дає силу переламати, перебороти, покращити. І це світла правда, це важливо. Бо Господь діє в комплексі, все має на увазі (сміється). Якщо навернемось, буде мир і спокій. Якщо ні - буде війна і смерті.
- Чого ж так довго?
- Ми ще не дійшли до того дна, не розуміємо, що насправді відбувається. Що війна - у нашому серці. Згадайте Достоєвського - там диявол із Богом бореться, а битва проходить у серцях людей. Ось де лінія фронту.
- Чому Бог обрав для кари саме Україну?
- Мабуть тому, що любить нас. І не карає, а наказує. А це - процес навчання, пізнання себе і Бога. Кого люблю, тому даю в такий спосіб учитися.
- Дай, Боже, вижити після такої науки.
- Ми виживемо, обов`язково виживемо, але ще не наступив переломний момент, ми не відчули, що знаходимося у стані війни. Коли відчуємо, будемо по-іншому ставитися до того, що відбувається.
- Вірні УГКЦ на Донеччині - це вихідці із Західної України?
- Зовсім не так. Майже половина моїх прихожан - чистокровні росіяни.
- Доводилось чути від переселенців, що у Вашому краї діє багато тоталітарних сект, які зомбують своїх членів, і що не відстає від них і російське православ`я.
- Я був у полоні у «Русской православной армии». Це одне із бандформувань на території Донеччини. Коли мене шукали мої друзі по різних ватажках, їм одразу сказали: "Як батюшка там - це біда. Вони безбашенні".
Я спілкувався із цими людьми, і розумів, що це наші донеччани, з якими ще три місяці тому ми жили в одному місті, і в нас не виникало бажання один одного вбивати тільки за те, що ми маємо різні погляди. Не було цього. Пройшло три місяці такої шаленої пропаганди, якоїсь обробки, і ці прості дядьки особисто до мене відчули звірячу злобу. Я питав у них: чому? Відповідали: «Тому що ти наш ворог. Ти ж уніат. А патріарх сказав, що це уніати усе це затіяли. Через вас усе почалось і на Майдані, і в країні».
Ось вам і приклад зомбування, коли люди власні мізки виключили. Дійсно маємо такий страшний експеримент.
- Чи залишились вірні УГКЦ на Донеччині?
- Особисто з моєї парафії частина прихожан залишилась на окупованій території. Здебільшого це люди похилого віку, які психологічно не готові змінити місце проживання. Ми намагаємось дуже обережно опікуватись людьми, які залишаються вірними Україні. Бо там можна купити їжу, ліки, але немає готівки. Люди по 5-6 місяців не отримували грошей. Ми їм допомагаємо невеликими сумами. При цьому змушені застосовувати тактику і практику партизанської війни: паролі, явки.
- Де берете гроші?
- Волонтери дають. Ось і сьогодні прийшла СМС-ка: хтось кинув на карточку 1600 гривень. На жаль, держава тут залишається осторонь.
- Значна частина суспільства теж проти допомоги тим, хто не покинув Донбас: мовляв, вони бігали з триколорами, голосувли на «референдумах», зустрічали з трояндами російські танки...
- Хтось бігав, хтось не бігав. У нас було досить часу, щоб відділити овець від кіз. Проте СБУ до цього часу нічого не зробила. Я знаю, що навіть у Львові лише зараз ця служба почала цікавитись переселенцями. Тільки зараз, коли нас тут уже 10 тисяч. І можуть бути й сепаратисти. Навіть зараз можна визначити «своїх» і «чужих» на підконтрольній бойовикам території і адресно допомагати їм. Було б бажання, а воно, на жаль, відсутнє.
- Можливо, держава не може і воювати, і допомагати?
- Так, це важко. Але зоставити напризволяще людей, які залишаються їй вірними, як мінімум, несправедливо.
Фото: 62.ua
- З якою проповіддю Ви звернетесь до своїх прихожан, якщо вдасться повернутись у Донбас?
- Мабуть, нічого не буду казати. У мене є нестримне бажання обняти їх усіх і, може, навіть поплакати один в одного на плечі, відчути, що ми разом. Оце найголовніше. Цього словами не скажеш.
- Всі, хто приїжджає до Львова, приростають до нього серцем. Багато переселенців планують осісти тут назавжди. А Ви марите поверненням...
- Я уперше приїхав до Львова у 1996-му році. Приїхав з комплексом донеччанина, бо ж навкруги одні бандерівці. Але закохався у нього з першого погляду. Почуваюся тут дуже комфортно. Але тілом. А душа там. Парафія - моя сім`я. Ми разом будували такі стосунки: відзначали іменини один одного, збирались попити кави чи чаю, їздили на шашлики. Я батько, а це мої діти, хоч там є люди, вдвічі старші від мене. Мій телефон ніколи не виключається. Його номер є у кожного прихожанина. І всі знають, що я працюю в режимі швидкої допомоги. Навіть звідси.
- Я заздрю Вашим прихожанам...
- Вони зараз найбільше жалкують, що зникла наша спільнота. Раніше її існування здавалося логічним і сприймалося як належне. Зараз ця родина роз`їхалась по всій Україні. Для мене ця втрата найважча. Я не можу повернутись навіть на територію, підконтрольну Україні, бо мій шлях відстежують. Регулярно отримую СМС із «привітаннями» від моїх «друзів»... Думав перенести парафію до Слов`янська, куди виїхала частина моєї пастви, чи до Краматорська, але боюся «засвітити» вірних.
- Тут у Вас прихожани виключно з числа переселенців, чи є і львів`яни?
- Я живу при монастирі святого Альфонса. Він має уЛьвові три парафії. Щовечора ігумен дає всім священникам «рознарядку», кому де правити. Останні чотири дні, наприклад, я проводив реколекції у церкві Марії Сніжної (середмістя Львова - ред.). Де, можна сказати, моляться корінні львів`яни. А загалом, наших «східняків» серед прихожан небагато. У нас із ними недільні зустрічі, на які я отримав благословення від владики Возняка. Ми створили громадську організацію «Спільнота переселенців з Донбасу», щоб підтримувати, допомагати один одному. Моя мрія - збудуватии тут містечко для переселенців, які я бачив у Грузії.
- Чи вдалося вже зробити щось реально?
- Потрошку починає викристалізовуватись спільнота. Її члени виступили з ідеєю зробити для львів`ян донбаський вертеп. Серед переселенців є поет, який написав для цього чудовий сценарій зі специфічним колоритом, наприклад, сепаратисти - це бісенята.
- Де будете виступати?
- Обов`язково в центрі міста. Маємо кілька запрошень, зокрема, із монастиря. Ми зробили в центрі міста фотовиставку, показали львів`янам Донецьк український. Бо місцеві люди, дізнавшись, що я греко-католицький священик з Донецька, нерідко не можуть повірити, що там були такі церкви, що там взагалі було щось українське. Та було. Ще й як було! Села й досі залишаються україномовними. В одному з таких я народився і виріс.
- А Ви не відчуваєте серед земляків, які приїхали сюди, озлобленості чи навіть ненависті до «бандерівців»?
- Я чув про такі речі, але вони перекреслюють тисячі історій абсолютно нормальних, адекватних людей. Тому мета нашої діяльності показати, що дещо інший менталітет «донецьких» не є перепоною для спілкування. Наші прихожани запропонували здати кров на львівській станції переливання. І цей проект хочемо назвати: «Ми з тобою однієї крові», як у Кіплінга, пам`ятаєте? Мусимо довести львів`янам, що нас об`єднує значно більше, ніж роз`єднує. Тому треба працювати. У найближчій перспективі хочу просити у міста якийсь недобуд чи довгобуд, щоб зробити містечко для переселенців.
Але коли ти втрачаєш все, дуже важлива допомога добрих людей. Для прикладу, все, що є зараз на мені, - це допомога. Бо коли мене вивезли, на мені були легенькі джинси і літня сорочка. Оце і все. Все, що було, - квартира, бібліотека на 3 тисячі томів, усе залишилося там. У більшості переселенців - та ж ситуація. Психологи порівнюють утрату житла і майна із втратою близької людини. Це діє на рівні підсвідомості і вбиває, як куля.
Загалом, досвід Грузії у вирішенні проблем переселенців для нас надзвичайно доречний. У них для цього є міністерство, яке узгоджує рішення різних відомств і не допускає плутанини, що буває у нас. У них можна запозичити дорожню карту в цьому напрямку. Звичайно, її не треба сліпо переписувати. Але ж не треба й винаходити велосипед. Потрібна лише воля. Тому ми як громадська організація хочемо просити президента, уряд і Верховну Раду створити аналогічне міністерство в Україні, щоб виробити єдину державну політику в цьому питанні і не давати спокою чиновникам. Адже переселенців вже більше ніж півмільйона. Є багато міжнародних структур, готових співпрацювати і фінансувати програми щодо допомоги переселенцям. Але немає механізму, держава не готова прийняти ці гроші, забезпечити прозорість їх витрачання. То ми будемо просити, стукати, рухати кого треба, нагадувати...
Від автора.
Після полону у отця Тихона відкрилася виразка, яку лікарям не вдається «затягнути». Його чекає складна операція. Погіршилися онкологічні маркери. То ж допоможемо цій світлій людині молитвою, яка, як відомо, і з дна моря витягає...
Нінель Кисілевська, Львів.