4 грудня. Цей день в історії

Православне свято - Введення в храм Пресвятої Богородиці. Третя Пречиста. В народі існувала ще й інша назва цього свята – Видення. Наші пращури вважали, що в цей день Бог відпускає праведні душі подивитися на своє тіло, а тому свято й називали «Виденням». На Закарпатті на третю Пречисту ніхто не ходив у гості. Якщо помічали, що до хати йшов односелець, то намагались примкнути двері. Особливо боялися жіночих навідин, бо вірили, що «обов’язково принесуть нещастя». Існує чимало прислів’їв та прикмет, пов’язаних з цим грудневим святом. «Як на Введення буде вода, то вліті буде молоко», «Як Введення мостить мостки, а Микола (19 грудня) забиває гвіздки, то люта зима буде», «Введенські морози ще зими не роблять» та ін. Церква ж вбачає у цьому святі передусім глибокий християнський смисл: «…дивлячись на маленьку Марію і її старих батьків, ми, попри свою лінь і неміч, попри страшне земне тяжіння, яке силує нас жити тільки земним і служити тільки земному, повинні підійматися своїм кволим розумом і душею щодня східцями вгору, прагнучи увійти до храму небесного…» (З проповіді О. Меня на свято Введеня у храм Пресвятої Богородиці).

Події дня:

95 років тому (1919) уряд ЗУНР визнав угоду А. Лівицького з поляками «грубою національною зрадою» і односторонньо розірвав Акт про злуку. Про це офіційно заявила посольству УНР у Варшаві й уряду Польщі дипломатична місія ЗУНР у складі С. Витвицького, А. Горбачевського і М. Новаковського.

90 років тому (1924) було налагоджено телефонний зв’язок між містами Краснодар-Артемівськ-Катеринослав-Харків.

75 років тому (1939) у складі Української РСР була утворена Івано-Франківська область.

10 років тому (2004) адміністрація США схвалила рішення Верховного Суду України анулювати результати голосування другого туру виборів Президента України через численні фальсифікації.

Ювілеї дня:

130 років від дня народження Їржі Горака (1884–1975), чеського фольклориста, етнографа, літературознавця. У 1945-1948 роках був послом Чехословаччини в СРСР. Популяризував українську культуру, досліджував чесько-українські та словацько-українські літературні зв’язки. Наукову діяльність почав 1908 року рецензією на працю Івана Франка «Студії над українськими народними піснями»; також опублікував некролог про І. Франка. Був знайомий з Ольгою Кобилянською, писав про неї (1928), зустрічався і листувався з Володимиром Гнатюком. Організатор багатьох шевченківських вечорів.

120 років від дня народження Володимира Олексійовича Енгельгардта (1894-1984), російського біохіміка, академіка АН СРСР і АМН СРСР. Заклав основи сучасної біоенергетики, відкрив механізм реакції м’язових білків. Лауреат Державної премії СРСР (1943, 1979).

110 років від дня народження Орлина Василева (справж. – Христо Петков Василев; 1904-1977), болгарського письменника. Автор романів «Біла стежка», «Гайдук матір не нагодує», повістей «Вогняний обруч 1923», «Дикий ліс», збірок оповідань, кіносценаріїв, творів для дітей, драматичних творів.

95 років від дня народження Індера Кумара Гуджрала (1919–2012), державного і політичного діяча Індії, дипломата. Автор так званої «доктрини Гуджрала», що визначила основи міжнародних взаємин Індії з її сусідами.

Роковини смерті:

335 років з дня смерті Томаса Гоббса (1588-1679), англійського філософа, політичного мислителя, одного з основоположників механістичного матеріалізму. Систематизуючи і розвиваючи матеріалізм Френсіса Бекона, Гоббс звільнив його від поступок теології, водночас надавши йому завершеної механістичної форми. В теорії пізнання розвивав беконівський емпіризм, намагаючись поєднати його з ученням про аксіоматичний метод геометрії як нібито універсальний метод пізнання. Гоббс був атеїстом, ототожнював релігію з марновірством, а її коріння вбачав у страхові, породженому неуцтвом. Проте вважав можливим для держави використовувати релігію для утримання народних мас у покорі. Розглядаючи людину як природженого індивідуаліста та егоїста, Гоббс робив висновок, що «природним станом» людства є «війна всіх проти всіх», і вимагав беззастережного підкорення громадян державі, яку визнавав абсолютним сувереном. Головною й найвідомішою працею в науковому доробку вченого є «Левіафан» (1651). У цьому трактаті він лаконічно і гостро сформулював власні погляди на людину і державу (левіафан – морське чудовисько, описане в Книзі Йова). Бертран Рассел у своїй «Історії західної філософії» пише наступне: «Заслуги Гоббса найбільш ясно виступають при порівнянні його з більш ранніми політичними теоретиками. Він є абсолютно вільним від марновірства і забобонів; він не сперечається про те, що сталося з Адамом і Євою під час гріхопадіння. Він ясний і логічний; його етика, правильна вона чи неправильна, цілком зрозуміла й не послуговується якимись сумнівними концепціями. За винятком Макіавеллі, котрий більш обмежений, він є першим дійсно сучасним письменником з політичної теорії. Там, де він не має рації, він її не має через надмірну спрощеність, а не тому, що основа його думок нереалістична і фантастична. Через те він все ще вартий спростування».

130 років з дня смерті Дмитра Олександровича Алексідзе (1910-1984), грузинського режисера, народного артиста СРСР. Працював у тбіліських театрах ім. Ш. Руставелі, ім. К. Марджанішвілі. У 1964-1970 роках – в театрах Києва, де поставив «Антігону» Софокла (1965), «Пам’ять серця» О. Корнійчука (1969) – в українському драматичному театрі ім. І. Франка; «Шлюб за конкурсом» К. Гольдоні (1967) – в російському драматичному театрі ім. Лесі Українки; «Отелло» Дж. Верді (1968) – у театрі опери та балету. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка.

5 років з дня смерті В’ячеслава Васильовича Тихонова (1928-2009), російського радянського кіноактора. Зіграв у таких відомих кінофільмах як «Оптимістична трагедія», «Мічман Панін», «Війна і мир», «Доживемо до понеділка» (Державна премія СРСР, 1970), «Білий Бім Чорне вухо» (Ленінська премія, 1980), «Сімнадцять миттєвостей весни» (Державна премія РРСФР, 1976)). «Тихонов у першому культовому радянському серіалі зіграв людину мислячу, бентежну, шляхетну. Він продемонстрував, що думці може протистояти думка, що немає нічого захопливішого, ніж це протистояння, що насправді це і є справжня боротьба добра і зла, а зовсім не те змагання грубої сили, до якого всі ми звикли. Він грав скупо, можливо, навіть і неемоційно. Чи можна взагалі зіграти думку емоційно, тим більше, думку розвідника, вимушеного приховувати свої справжні почуття? Зате глядач привчався розуміти перебіг його міркувань з ледь помітної зміни виразів обличчя, із занурення в себе, з пильного погляду… Щоб грати так тоді, необхідно було мати рідкісну самоповагу. Я бачив Тихонова в зеніті його тодішньої слави, спілкувався з ним. І в мене залишилося відчуття, що він занадто підходив на роль Ісаєва-Штірлиця, що він зіграв майже самого себе: рухи були вивірені, інтонація – точною. Не так уже й важливо було, що він казав – ти просто стежив за віддзеркаленням думки на його обличчі та відчував себе наче в кадрі. Проте з часом я зрозумів, що помилявся. Тихонов не був схожий на Штірлиця. Він просто вжився в запропоновані обставини, як і годиться великому акторові. Однак обставини ці йому як особистості явно не імпонували. Тихонов був глибшим, аніж його персонаж. Добрішим, сумліннішим, людянішим, природнішим? Простіше кажучи, він був актором, а не розвідником, жив зовсім іншим життям, мислив іншими категоріями. Коли я познайомився з В’ячеславом Тихоновим, він не здався мені глибокою людиною, але я і не вимагав від нього глибини – просто був радий, що спілкуюся з чудовим артистом, у якого багато чого навчився. З роками я побачив, що вчився все ж у Штірлиця, а не в Тихонова. Що таким, як Максим Ісаєв, я ще можу стати, а таким, як В’ячеслав Тихонов – навряд чи. Мені просто не вистачить мудрості, яка в ньому завжди була і проявилась останніми роками – і у грі, і в житті. Для мудрості потрібне щось зовсім відмінне від простого вміння міркувати. Мудрість – це вміння співчувати, талант, із яким треба народитися, як з хистом актора. І те, що оприявнюється цей талант не відразу, теж не дивно і не пов’язане з життєвим досвідом: замолоду людина настільки беззахисна перед несподівано жорстоким життям, що не хоче проявляти своєї мудрості, яка здається слабкістю. І тільки коли життя добігає кінця, коли тебе все частіше сприймають як пам’ятник, а ти чимраз більше сприймаєш себе як людину, ти вже можеш не соромитися й не боятися своєї мудрості. Минулого разу я побачив В’ячеслава Тихонова вже не в житті, а на екрані. Він грав Бога у фільмі Ельдара Рязанова про Андерсена. Тільки в нього вийшов якийсь дуже людський Бог…» (Віталій Портников, «Тюрма для ангелів»).

В матеріалі використані фото: wikipedia.org