Любити й не питати, за що...
Він написав: "Люди тут не розуміють: чому треба любити Україну лише за те, що вона є?". Блогер з окупованої Горлівки, який назвався Єгором і попередив, що ім'я вигадане.
Судячи з усього, він (або вони) не ідейний ватник. Але й не патріот-укроп. Це доводи інтелігента, який намагається змиритися із перспективою жити у володіннях Бєса і обгрунтувати своє рішення. Образа найлегше виправдовує зраду.
Він звинувачує нас багато в чому, часом, справедливо, частіше ні. Але річ не в ньому, а в запитанні. "Чи можна любити Україну лише за те, що вона є?".
А якщо цього замало, то за що тоді варто любити Батьківщину?
Дитяче запитання. І воно застало зненацька.
Любов до Батьківщини феромонами не поясниш. І покликом крові теж.
Якщо ти не етнічний українець, не народився тут і не носиш вишиванку, то чим пояснити той біль, яким відлунюється кожен крок окупанта по українській землі? І кожен найвіддаленіший і непотрібний блок-пост, залишений нашими десантниками? І аеропорт, який вже і не аеропорт навіть, а каменоломня, - але щемливо "свій", як попелище рідного будинку?
Що це за відчуття таке?
Якимось шостим відчуттям, навіть не зрозуміло яким, Україна відчувається як жива істота. Чиє тіло - земля, а душа - люди.
І коли Путін пропонує нам "не чіплятися за якесь там село, розумієте, це безглуздо", хіба це не тесаме, що запропонувати рубати пальці: "чого за них чіплятися"?
Чи боляче, коли рубають пальці? Спитайте наших волонтерок, які пройшли в бандитському полоні пекло цих тортур. Боляче. І коли душу її - людей наших мучать і страчують - теж боляче. Всім нам.
Напевно, любов без болю неможлива?
І найважче: захищаючи землю, втрачаємо людей, а намагаючись зберегти людей - віддаємо на поталу землю. За тіло - душу, за душу - тіло. Це як резекція серця. Як лоботомія сенсу.
Коли включаєш мізки, зрозуміло: потрібен мир. Хоч якийсь. Потрібна гарантія від розповзання гангрени на захід. Тож треба провести лінію, побудувати стіну, оточити дротом, обкопати окопами... І викинути з голови? Змиритися? "За що любити Донецьк? Лише за те, що він є?" Та він не "наш"? На цю зиму, принаймні.
"Я з'їздила на Донбас і ще раз пересвідчилася, що Донбас - український! - пише у ФБ відома волонтерка Варя з Москви (яка побувала нещодавно і в Донецьку, і в Луганську, і в Горлівці).- Це ваша, українці, земля, і ваші люди на ній живуть... А серед них за Україну виявилося значно більше, ніж я думала досі. Більшість! Тільки вони зараз в окупації, і їм рота заткнули. Чого їм не вистачає - це визнання українцями їх СВОЇМИ..."
Села, квартали, вулиці, будинки, міста. Старі дідусі та бабусі, ті, що сердиті на нас і ті, які чекають нас, як янгелів, там, за "горизонтом подій" чорної путінської діри. І навіть ті, хто хоч і сумнівається, але їх серця та аорти ще не зашлаковані ватою... І "партизани Донбасу", які не обіцяють окупантам легкого життя. І "кіборги". Волонтери. Патріоти, які розфарбовують ночами місто. Все це - частина України, яка бореться і страждає.
Зойк душі. Звідти. "У мене єдине прохання: будь ласка, пришліть на Донбас пару мільйонів доз цианістого калію. Для всіх, хто втомився сподіватися на визволення і на допомогу від своєї держави. Все одно ви нас позбулися, то ж проявіть милосердя і позбавте нас від мук", - хлопець з Донецька. Чорний гумор.
Його вмовляють виїхати з міста, продовжувати боротьбу "ззовні". Він відмовляється: "Донецьк - моя остання і єдина любов. Звучить пафосно, але це так. Як можна жити, знаючи, що з улюбленим містом сталася така біда? Як можна його покинути?"
Чи справді цього хлопця звуть Данило? Чи журналіст він, як пише? Не знаю. Але слова його хвилюють: "Я вірю, що рано чи пізно (найімовірніше, рано) Донецьк знову стане українським. Я вірю, що ви, дорогі друзі, зможете його відбудувати. Але мене, на жаль, не залишає відчуття, що я приречений. Або до мене все-таки доберуться виродки - або я зроблю це сам. Тому, якщо одного дня раптом я зникну на кілька днів - значить, прийшов час. Поставте, будь ласка, свічку".
Може їх там меншість. Тих, хто не питає, чому він має любити Україну. Тому, що незбагненно і беззавітно любиш тоді, коли відчуваєш, що можеш втратити. Можливо, таких там мізерна меншість. Але вони плоть від плоті та кров від крові України. І доки вони є, ми не можемо не обіцяти їм повернутися. Правда ж?
"Чи варто любити Донбас лише за те, що він частина України?"
Ми знаємо відповідь.
Євген Якунов. Київ.
