14 жовтня. Цей день в історії
Православне свято Покрова Пресвятої Богородиці. На відміну від православних християн інших країн, в Україні свято Покрови є одним із найвідоміших і найшанованіших. Історія улюбленого в народі свята третьої Пречистої (як часом називають Покрову), розпочалася з прояву покровительства Божої Матері грецьким християнам. На початку Х століття Цареград (Константинополь) оточили сарацини (араби), за іншою версією – руси-язичники. Під час спільної молитви мешканців у Влахернському храмі, де зберігалася риза Пресвятої Богородиці, блаженний Андрій Юродивий побачив у видінні Богоматір із сонмом святих, яка молилася разом з усіма, а потім покрила всіх християн своїм омофором. Чутка про видіння підбадьорила захисників міста, котрі почали вже втрачати віру в спасіння, а вороги одразу ж відступили. Матір Божу – Покрову - особливо шанували козаки, як заступницю у боротьбі за православну віру. В народному календарі свято було межею між літом та зимою. На цей час всі птахи відлітали у вирій. Ті, хто будував хату, поспішав увійти до неї на свято, щоб завжди бути під покровом Божої Матері. Від Покрови розпочиналася весільна пора, і дівчата, які прагнули побратися цього року, поспішали вранці на свято до церкви, щоб покрити образ Богородиці рушником і попросити у неї судженого. «Покрова накриває траву листком, землю – сніжком, воду - льодком, а дівку – вінчальним вінком!» – казали в народі. Сучасні козацькі об’єднання на свято посвячують у козаки новобранців та варять козацький куліш.
День українського козацтва. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента № 966/99 від 7 серпня 1999 року, щорічно в цей день.
Всесвітній день стандартизації (Всесвітній день стандартів). В цей день у 1946 році було ухвалено рішення про створення Міжнародної організації зі стандартизації (ISO).
Мусульманське свято – День Арафат. День стояння на горі Арафат.
Події дня:
205 років тому (1809) між Австрією і Францією підписано Віденський мирний договір, який підбив підсумки австро-французької війни.
95 років тому (1919) у Кам’янці-Подільському відбулась урочиста присяга Директорії, уряду та армії на вірність УНР. Увечері в місцевому театрі з приводу урочистостей показували виставу «Наталка–Полтавка».
95 років тому (1919) відбулась спроба захоплення Києва Червоною армією. 14 жовтня 58-а дивізія і 1-а Богунська бригада 44-ї дивізії під загальним керівництвом І. Федька з району Ірпеня підійшли до Києва і захопили його західні околиці. Білогвардійці відійшли на лівий берег Дніпра, проте утримували Печерські висоти та мости. Близько трьох днів у Києві панувало безвладдя. Але червоні війська не мали достатньо сил щоб оволодіти Києвом, тому 17 жовтня залишили місто.
70 років тому (1944) Президія Верховної Ради УРСР, Рада народних комісарів УРСР і ЦК КП(б)У привітали український народ із завершенням визволення України від гітлерівських загарбників.
70 років тому (1944) відновило діяльність Дунайське державне пароплавство.
55 років тому (1959) на херсонському консервному заводі ім. Сталіна вперше в Україні освоєно випуск нової продукції – сухих порошків з яблук, моркви, зеленого шпинату, томатів. Пущено спеціальний цех по виробництву порошків. Херсонський консервний завод, заснований ще у березні 1929 року (у 70-х роках перейменований на «Херсонський дослідний консервний завод ім. 8 Березня»), свого часу був одним із найпотужніших консервних заводів на території СРСР. Підприємство працює й нині. Тепер це ВАТ «Південний консервний завод дитячого харчування».
50 років тому (1964) відбувся пленум ЦК КПРС, який задовольнив прохання Микити Хрущова про його звільнення з посади першого секретаря ЦК КПРС, члена президії ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР «у зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я». Першим секретарем ЦК КПРС обрано Леоніда Брежнєва.
45 років тому (1969) в Радянському Союзі було проведено запуск штучного супутника Землі «Інтеркосмос-1».
40 років тому (1974) у Києві відкрито республіканський Будинок кіно.
Ювілеї дня:
370 років від дня народження Вільяма Пенна (1644–1718), англійського політичного діяча. У 1681 році отримав від короля Карла ІІ Стюарта хартію на право феодального володіння значними територіями в Північній Америці, де він заснував колонію, відому під назвою «Пенсільванія» (нині штат). У США Вільяма Пенна вважають одним із батьків-засновників держави та її першої столиці – Філадельфії.
150 років від дня народження Стефана Жеромського (1864-1925), польського письменника. Утвердив у польській літературі художній стиль, що поєднував ліричну піднесеність з точністю реалістичних деталей і психологічною проникливістю. Автор історичного роману «Попіл», романів «Історія гріха», «Провесна». Перекладав вірші Т.Г. Шевченка, листувався з Іваном Франком.
130 років від дня народження Андрія Юхимовича Ратмирова (справж. прізв. – Тимківський; 1884–1967), українського актора і режисера, заслуженого артиста УРСР. Працював в театрах Одеси, Києва, Вінниці, Кіровограда. У 1949-1959 рр. – в Закарпатському українському музично-драматичному театрі (Ужгород).
90 років від дня народження Оксани Олександрівни Супрун (1924–1990), українського скульптора.
80 років від дня народження Михайла Михайловича Козакова (1934–2011), російського артиста театру і кіно, режисера, педагога, народного артиста Російської Федерації.
60 років від дня народження Олександра Олеговича Коркушка (1954), відомого українського медика, академіка АМН України та члена-кореспондента НАН України. Фахівець у галузі акупунктури та лазерної терапії. Автор понад 400 наукових праць, в т.ч. 10 монографій. Лауреат Державної премії України (1984, 1997, 2003).
55 років від дня народження Олексія Вікторовича Касатонова (1959), видатного російського хокеїста, захисника, олімпійського чемпіона (1984, 1988). Чемпіон світу (1981–1983, 1986, 1989), Європи (1981–1983, 1985–1987, 1989, 1991), СРСР (1981–1989). Володар Кубка Канади (1981). У 1980-х роках грав у знаменитій п’ятірці збірної СРСР і ЦСКА разом із Макаровим, Ларіоновим, Фетисовим і Крутовим.
Роковини смерті:
80 років з дня смерті Леоніда Віталійовича Собінова (1872–1934), видатного російського співака (ліричний тенор). Слава і популярність Собінова в 1900-1910 рр. ХХ ст. була майже легендарною. І не лише на батьківщині, але й за кордоном, де він за короткий термін після перших виступів у міланському театрі La Scala зайняв місце поряд із співаками, котрі мали світове визнання. А розпочинав Собінов з виступів у трупі Заньковецької і Садовського – хористом. «Помню, что начал тогда говорить с хохлацким акцентом, вяло; привились даже некоторые внешние манеры», - згадував згодом співак. У 1926-1927 роках, вже будучи солістом Большого театру, Собінов виступав з гастролями в Україні (Харків, Одеса, Київ). Деякі партії виконував українською мовою (Лоенгрін в однойменній опері Вагнера, Ленського в «Євгенії Онєгіні» Чайковського, Левка в «Майській ночі» Римського-Корсакова). Митець ретельно готувався до «Українських сезонів»; вивчав українську мову. «…В час был на репетиции. Туда для проверки «вимови» явился главлит Вороний. Вот он-то наговорил мне комплиментов и явно всех обидел, поставив меня в пример. Он сказал, что я говорю, не только правильно, но и красиво. Говорят, вечером при рассказах о моем произношении и вообще об отношении к делу кой-кто прослезился…», - писав дружині Леонід Собінов із Харкова. До речі, партію Ортруди в «Лоенгріні» виконувала видатна українська співачка Марія Литвиненко-Вольгемут («Ортруда – Литвиненко, - чудесный голос; очень музыкальна. Ты помнишь, в 1915 году мы слушали ее в Музыкальной драме: она пела Лизу в «Пиковой даме»? Сейчас это большая бабелина и большая по Украине артистка», - з листа до дружини). Сама Литвиненко-Вольгемут теж згодом згадувала той легендарний виступ. У рецензії газети «Харьковский пролетарий» (від 24 листопада 1926 року) зазначалося, що «…Певец прекрасно овладел украинским текстом партии, дает отчетливую дикцию и пленяет одухотворенностью украинской певучей речи». По закінченню гастролей Собінов писав у листі до Олександра Головіна (російський художник, сценограф): «Почти весь сезон пропел в Украине и пел по-украински. Представьте: звучит поэтично, красиво и легко…»
70 років тому наклав на себе руки Ервін Роммель (1891–1944), німецький воєначальник часів Третього Рейху, генерал-фельдмаршал, командувач військами Осі в Північній Африці; у 1944 очолював німецькі збройні сили на Західному фронті, що протистояли військам союзників під час їхнього вторгнення в Нормандію. Прославленим воєначальником Роммель став під час Північно-Африканської кампанії, де він виявив непересічний талант полководця та блискучі здібності ведення воєнних дій в умовах пустелі, за що й отримав прізвисько «Лис пустелі». Воєначальник змушений був накласти на себе руки (отруїтися ціаністим калієм) після провалу заколоту проти Гітлера 20 липня 1944 року. Сталося так, що один із учасників змови серед інших назвав й ім’я Роммеля. І хоча безпосередньої участі у заколоті генерал не брав, але Гітлеру й цього було достатньо (до того ж фюрер просто не міг не скористатися чудовою нагодою позбутися надзвичайно популярного серед німців воєначальника), а тому він поставив Роммеля перед вибором: або той тихо й мирно накладе на себе руки, забезпечивши собі посмертну повагу й шану, а власній сім’ї статки й безпеку, або обирає народний трибунал – тобто, допити, тортури, довгу й мученицьку смерть, а родині – гоніння, цькування й поневіряння. Роммель після недовгих роздумів обрав перше. Але по суті це було вбивство, гарно спланована холоднокровна акція, на яку були здатні лише есесівці. 14 жовтня до Роммеля приїхали два генерали, зачитали наказ Гітлера. Один із них завбачливо прихопив з собою капсулу з ціаністим калієм. Будинок фельдмаршала й усі в’їзди-виїзди з Херлінга (село поблизу Ульма де разом із сім’єю мешкав генерал) були перекриті есесівцями – боялися, аби Роммель не втік. Але фельдмаршал покірливо сів в авто й у супроводі генералів покинув домівку. Невдовзі (хвилин за 20) прийшло повідомлення, що дорогою йому стало зле й він помер. Тіло фельдмаршала направили до резервного шпиталю «Вагнершулє» де причиною смерті було названо крововилив у мозок. Зробити розтин тіла не дозволили, натомість швидко піддали кремації. За наказом Гітлера Ервін Роммель був оголошений героєм Третього Рейху, а день його похорон – 18 жовтня 1944 року оголосили днем національної жалоби. Правда про насильницьку смерть генерала спливла лише після війни. Свідки трагедії – дружина й син Роммеля, а також його ад’ютант змушені були мовчати, ставши по суті заручниками ситуації, в яку їх поставив «любий фюрер».
15 років з дня смерті Джуліуса Ньєрере (1922–1999), одного з найвизначніших політичних діячів Африки ХХ ст., першого президента незалежної Танзанії (1962–1985), одного з засновників Організації африканської єдності. В Танзанії його часто називають «батьком нації».
В матеріалі використані фото: photo.ukrinform.ua, wikipedia.org
