Коли втомимося ненавидіти...
...Російські найманці фотографуються на фоні вбитих українських солдатів і викладають знімки в соцмережі. Навіщо? З ненависті. І... щоб викликати ненависть у нас...
Я не був на передовій. І не знаю, чи допомагає ненависть воювати. Але мені здається, що вона хороша тільки, коли йдеш у рукопашний бій. Снайперу ненависть заважає - засліплений нею він може схибити. Як і командирові взводу - він зі своєю ненавистю може покласти в непотрібній атаці весь свій взвод.
Ненависть дуже сильне почуття. Але вона позбавляє людину здатності реально оцінювати ситуацію, придушує моральні обмежувачі. Спопеляє зсередини. І, напевно, довго ненавидіти не можна, навіть якщо на твоїх очах вбивають людей.
А ця війна - надовго...
Запитаєте, а як же стріляти у ворога, якщо немає в душі ненависті?
А хіба щурів, які пролізли в твій будинок, ненавидять?
Від них позбавляються. Швидко і без емоцій.
Нам у тилу, на щастя, не доводиться вбивати. Ворог далеко. Але запалене ним полум'я ненависті пече наші серця. І ми швидко знаходимо, на кому її зігнати.
Біженці. Вони ж переселенці. Які не бажають працювати. Які не визнають українську мову. Які не засуджують сепаратистів.
Іноді ми їх ненавидимо, забуваючи, що біженці - це чинник кожної війни. Наш хрест. Компенсація за те, що не в нас ідуть бої і не наші будинки зруйновані.
Вони нас не люблять? Так. І не за те, що ми бандерівці. А за те, що можемо собі дозволити мирно жити, закохуватися, водити дітей в садочки, пити каву на літніх верандах у центрі міста, розмовляючи про приємні дрібнички...
А вони - ні.
Та все-таки вони шукають прихистку у нас, а не в Росії...
Так, можливо, нам варто ненавидіти тих, інших?
Одна московська блогерша, симпатик України, зібрала свідоцтва, залишені в соцмережах жителями Донбасу, які втікли до Росії. Звичайно, вони вірять, що Боїнг збили українські льотчики, що в наших танках сидять «американські негри», що у Гіркіна немає ніяких «Градів», а руйнує Донецьк і Луганськ українська армія. Ворог все зробив, щоб вони нас ненавиділи. Але, судячи із текстів, вони втомилися ненавидіти. Їм хочеться додому, в Україну. Пишуть: «Нехай хоч Нацгвардія там візьме владу, наведуть якийсь лад. Щоб можна було повернутися. А з «бандерівцями» якось уживемося - жили ж стільки років в одній країні...»
Чи так життєво необхідно нам відчувати до них ненависть?
В інтернеті дуже популярний пост під заголовком «Я-каратель» - своєрідна текстовка під знімком із переляканими літніми людьми та жінками, які ховаються від артобстрілів у підвалі. Що закінчується словами: «Будьте прокляті»! Так, вони бігали з прапорами ДНР і зустрічали квітами кадирівців. Але хіба вони варті ненависті? За свою дурість вони вже розплачуються.
Чи доречні необережні заяви відомого журналіста (якого я глибоко поважаю), про «зайвих» людей на Донбасі, від яких Україні жодної користі? І річ не в тому, що ці слова, підправивши, використали проти нас же наші вороги. Просто, людина з українським паспортом не може бути у нас зайвою. В жодному разі. Якщо вона скоїла злочин - судити і посадити. Але, і вийшовши із в'язниці, вона залишається громадянином України.
Мені скажуть: вони ж нас ненавидять. Так ми ж – не вони! Наша ненависть - це зброя наших ворогів.
Зазирнемо в себе. Війна змусила нас нетерпимо ставитися одне до одного. До солдатів, за те, що, вони, кинуті командирами під вогнем «Градів», не бажають помирати. До командирів - що не приносять нам щоденних вістей про перемоги. До уряду, за те, що він нам винен, а не виконує. Ненавидимо непатріотичних співачок у нічних клубах Одеси і готові за це проломити голову (хіба співачки варті того?). Ненавидимо один одного за різне розуміння свободи слова і долі нинішнього Майдану. Всі разом ненавидимо олігархів...
Важкі випробування вимагають сильних емоцій. Але це не обов'язково «ярость благородная». Є багато інших почуттів, відповідних за силою.
Читаю твітти з передової: «Позивний Трофим пішов у небо, пішов додому. Спи спокійно, брате. Ми більше нічого не зможемо зробити для тебе, але ми все зробимо для твоєї сім'ї... Спи, брате».
Ані слова про помсту. Тільки про вдячність і допомогу.
Вертолітник, майор Олександр Сабада, полковник СБУ Олександр Анищенко, комбат Нацгвардії Павло Сницар, офіцер Микола Куценко, екіпаж літака АН-26, який зробив все, щоб не впасти на Слов'янськ. Перелік - нескінченний. Усі вони закрили своїми тілами інших: хто - командира, хто - підлеглих, хто - бойового товариша, хто - мирних жителів. І - загинули.
Ними рухала не ненависть, а вірність. Товаришам, обов'язку, присязі.
А є ще любов - до рідної землі, до кожного колоска на ній, до кожної людини, яка обробляє її. Вона допоможе нам нічого не боятися.
А ще - віра. У нашу правоту, в нашу перемогу. В апостольську істину: «Якщо Бог з нами, хто проти нас?»
Колись ми поставимо пам'ятник усім українцям, які загинули на цій війні. Всім без винятку. Не зараз. Потім, коли втомимося ненавидіти. Можливо, тоді ми і станемо по-справжньому Європою.
...А з Путіним як? - запитаєте ви. - Невже і його пробачити?
Митрополит Антоній Сурозький якось у проповіді згадав про старця, який молився за душу Гітлера. «Як можна, після всього, що він зробив!» - запитав його Антоній. «На його душі стільки всього, що страшно навіть уявити, які страждання вона зазнає на самому дні пекла», - відповів старець.
Дасть Бог, і ми ще помолимося за душу Путіна, яка горить у пеклі.
Євген Якунов, Київ.
