"Батьківські" пікети: щирість чи технологія?
Жіночі сльози - всепроникна зброя. Чи можливо придумати бронежилет, який захистить від... сліз матері? Навряд чи. Це прекрасно знають ті, хто підступно використовує подібну маніпулятивну силу у війні. Пригадаймо одну з недавніх кримських «операцій», коли сепаратисти укупі з «зеленими чоловічками» захопили військову частину, привівши до її воріт універсальний щит - батьків військовослужбовців-кримчан.
Якщо проглянути повідомлення про блокування доріг упродовж останнього тижня ріднею українських військовослужбовців на Закарпатті, Буковині, Львівщині та Миколаївщині, важко не помітити аналогію зі зведеннями з зони конфлікту. Немало спільного - й у колективному «виплеску» природного батьківського хвилювання за долю молодих бійців Збройних сил України. Схожі, наприклад, збурювальні, організаційні дії, певна їхня синхронність, підготовлені заздалегідь блокувальні засоби...
З чого почалася остання блок-хвиля? Діями дружин та матерів десантників відомої подальшим «дезертирським інцидентом» миколаївської 79-ї окремої аеромобільної бригади. Рідня десантників 25 липня перекрила Варварівський міст у Миколаєві, через який проходить траса міжнародного значення Відень-Будапешт-Одеса-Мелітополь, з вимогою повернути їх рідних з зони проведення АТО, де «їх покинули».
Блокування ключової автотраси повторилося й наступного дня, а на третій - набуло вже дещо іншого аргументаційного забарвлення. Солдатські дружини й матері стали відкрито закликати своїх синів та чоловіків «переходити на бік Росії». «Краще бути живим зрадником, аніж мертвим патріотом. Хай ідуть в Росію і розповідають, як до них ставляться», - «аргументували» жінки.
Як пам'ятаємо, надалі події набули ширшого розмаху вже на Закарпатті, Львівщині й особливо - Чернівеччині. Акції перекриття основних (а для «підстрахування» - й об'їзних) трас унеможливлювали рух по них упродовж кількох діб. Траса Чоп - Київ - Чоп виявилася перекритою і на Закарпатті, й на Львівщині. У Чернівецькій же області були перекриті ключові автомагістралі водночас у районі чотирьох сіл Новоселицького району, двох сіл - Герцаївського та двох - Глибоцького районів. Сумарно - понад десяток блок-акцій...
Хоча, зрештою, підстав для «панікування», погодьтеся, обмаль. В країні війна, руйнування, жертви. «Антимобілізаційний рух» на цьому «тлі» - крапля в морі. Так, це можна назвати занадто егоїстичним бажанням рідні військовослужбовців убезпечити своїх близьких від загроз масштабного збройного протистояння. Максимум - це один із незначних проявів дестабілізації в Україні. Навіть з урахуванням того, що «серферами» на подібній хвилі намагалися стати провокатори з сепаратистського табору.
Так, як йшлося в заяві Чернівецької обласної організації партії «Громадянська позиція», у Новоселицькому районі, зокрема в селі Боянах «перекриття супроводжувались закликами до сепаратизму, призивами не пропускати через територію села українців та прямими погрозами громадянам України».
Зрештою, чимало свідків подій, ЗМІ припускали, що велася підбурювальна робота серед батьків військовослужбовців окремими проросійськи налаштованими громадянами - такими собі «партизанками» ДНР-ЛНР, «маріями ципко».
Голова ЧОО ВО "Батьківщина" Іван Мунтян, який вів активні перемовини з дорожніми блокувальниками, розповів, наприклад, про виявлених провокаторів, які підбурювали людей перекривати міжнародну трасу на Порубне в районі села Коровія. «На дороги принесли заздалегідь підготовлені блоки і перекрили рух. Коли я розмовляв з жінками, які протестували проти мобілізації, їх переконував і вони погоджувалися зі мною. Але залишалися чоловіки-провокатори, які на розмови не йшли і продовжували стояти на дорогах».
Однак це важко назвати однією з «воєн». Блокувальні виступи солдатської рідні виплеснулися на тлі тривалих хвилювань і серйозного занепокоєння долею країни та долею найближчих людей, на тлі недостатньої поінформованості, на тлі істеричної дезінформації, яка так чи інакше отруює свідомість зболених тривожними очікуваннями людей.
Сепаратистська, проросійська хвиля істерики й погроз, яка лине й через мережу Інтернет, ті ж самі перебріхування з боку терористів про нібито багатосотенні жертви серед вояків ЗСУ та Нацгвардії, про начебто сотні полонених українських військовослужбовців - прямо чи опосередковано таки зробили свою чорну справу.
Однак... За словами того ж І.Мунтяна, «людей треба вислуховувати і давати відповіді на їхні запитання. Якби влада вчасно до них приїхала і все пояснила, то блокування доріг тривало б не п'ять днів, а кілька годин».
Зрештою, неозброєним оком помітно: чаша хвилювання, неспокою наповнена вщерть. Але помітно й інше: основа її - не руйнівна. Дозволю собі висловити думку, що подібні хвилювання, якщо вони щирі й націлені на убезпечення життя наших вояків на передовій - вони хоч і антивоєнні, та державотворчі, проукраїнські. Зрештою, хіба всі ми не хочемо, щоб у нашій країни був мир? Тим більше, що ми помічаємо, "батьківські" пікети аж ніяк не спонукають українських військовослужбовців до дезертирства й боягузства. Вже неодноразово військовослужбовці, начебто заблоковані своєю ріднею на території частин, різними способами й шляхами оминали родинні «блок-пости» та без зволікань прибували до місць виконання найважливішого обов'язку воїна-захисника.
Не можна не помічати й іншого: активність родичів таки змушує високе армійське начальство більше дбати про те, щоб у солдата був надійний бронежилет і каска, щоб військовослужбовця годували й вдягали, щоб через ротацію особового складу давали можливість перепочити.
Віктор Жованик, Київ
