Мініатюрна, струнка, в нарядній блузі і на підборах. Пройшла всю війну, розписалась в Берліні на Бранденбурзьких воротах. Її графік в ці дні розписаний погодинно, бо по кілька разів на день зустрічається з молоддю. Вона розповідає їм про війну і героїзм, про любов до Батьківщини і самопожертву.

Розвідниця Ася, а нині дев'яносторічна вінничанка Ольга Твердохлєбова, досі сідає у шпагат і знімається в телешоу, пам'ятає і артистично розповідає 500 анекдотів. Ольга Іванівна справжня вінницька знаменитість. Підрахувала: торік більше 150 зустрічей з молоддю провела, що називається «на ура»! Особливий захват у школярів та студенів викликає її телевізійна «кар'єра».

Під "наркомівські" сто грамів ветеран Великої Вітчизняної розповіла кореспондентові свою історію, якої вистачило б на сценарії для кількох блокбастерів.

- Дєточка, та ми з тобою за "чайком" до ранку проговорити можемо! У мене красива біографія, - каже Ольга Іванівна. - Я ж розвідниця, одинадцять бойових стрибків з парашутом у тил ворога! Та де б я не виступала, мене насамперед просять: розкажіть, як ви коміків смішили! А я кажу: коли я їх смішила - п'ять тисяч отримала. А чого ж вас "на халяву" смішити маю?

- Не страшно було йти на телебачення?

- Мені? Я ж війну пройшла, а тут - усього телешоу! Ой, це взагалі весела історія. Я дружу з молодими, то мене дівчата записали на відбір у "Розсміши коміка". Мені подзвонили звідти і спитали, чи прийду я на кастинг. Я собі подумала, що кастинг - це ж туди молоді довгоногі дівчатка ходять. Тому перепитала, що вони зі мною, кобєтою під 90, робити збираються. Кажуть, конкурс гумористів. Мені стало цікаво. Прийшла, а там чоловік з 50 молоді. Вони так мене поглядами зміряли, мов, що ти тут, бабо, робиш? Коли ж запросили заходити на відбір, всі забоялися, а я пішла. Розказала хлопцям кілька бувальщин, вони посміялися, дали заповнити анкету. Значить, в Київ поїду! Там розказала кілька анекдотів зі своїх п'ятиста коронних. Двічі розсмішила Володю Зеленського і Женечку Кошового. Вони мене питають, на що гроші потрачу? Я розповіла, що подрузі треба в будинку дах перекрити, бо валиться. Кажуть: Вам 5 тисяч вистачить? То я й зрозуміла, що час спинитися.

- То Вас тепер, напевне, у Вінниці всі впізнають?

- Вже рік на базарі не дають спокійно пройти. Усі кричать: ідіть до нас! Рибу важать - просять півціни. Я скоро на ринок взагалі без грошей ходитиму, - сміється жінка. Але я їм кажу: я - полковник, маю хорошу пенсію, єдина жінка на Вінниччині, хто отримує пожиттєву Президентську стипендію. Ви краще те, що маєте дати мені, дайте комусь зі бідних стареньких, які копійки отримують.

- Ольго Іванівно, рідко хто з Вашого покоління може похвалитись такою фізичною формою!

- Всі питають, - як я так збереглась? А їм я усе, тільки часто і потроху. І чарку п'ю: хорошого винця в міру, шампанського, наливочки з хорошими людьми - чому ні? Але горілки не люблю! І ніколи не палила. За всю війну - жодної цигарки не викурила. Кожнісінький день зарядку роблю - нехай там хоч "гром и молния"! І на шпагат сідаю, і танцюю. Я ж маю перший розряд з гімнастики, з легкої атлетики. Після війни навіть попадала в олімпійську збірну, ми в Австралію збиралися! Мала бігти в естафеті 4 по 100. Але тоді від нас тільки Маринка Гавриш поїхала, бо були важкі часи, голод, а ми знали, що вона покаже результати. І ще я просто оптимістка велика і нікому не заздрю. А взагалі-то в мене...

- Поділіться.

- Ех, не хотіла про горе. В мене зараз син, 55 років, лежить дома хворий, помирає. Старшого сина - капітан, майстер спорту з самбо - п'ятеро відморозків біля дому вбили, він помер на моїх руках. Одна невістка вже два роки у спецзакладі, іншу з 27-річним онуком також поховала. І тримісячна правнучка померла. Одного року було п'ять покійників...

- Як же ви все це витримуєте?

- А так, піду на цвинтар, там тихенько поплачу. А потім - поміж людей, бо де люди - там жарти, сміх, там життя. Тримаюсь сама і людей стараюсь підтримувати. Я коли отримала першу Президентську стипендію, то усю до копієчки пороздавала - сусідам і навіть безхатькам, бо в кожного якась своя біда є.

Ой, щоб усе пережите розказати... Як на війні бувало страшно! Як ми плакали, як ми сміялись і раділи перемогам. І відступали, і наступали. Ви навіть не уявляєте, яка це страшна робота, війна. Але ми знали, що перемога буде за нами.

- Ви ж воювали з перших днів?

- Я сама корінна вінничанка. Батько в мене воронезький, росіянин. Мама - українка, вінничанка, але перед війною ми жили в Миколаївській області. Звідти я пішла у військкомат, була там вже 22 червня. Мене не взяли, бо коли закінчила школу не виповнилося й 16. То я в даті народження "підтерла" п'ятірку, зробила трійку - і добавила собі два роки.

- А де Ви воювали?

- Коли я закінчила Ленінградське військове училище розвідки, нас закидали у тил. В училищі було три взводи - польський, німецький і японський. Я була в польському, бо мені, як українці, було простіше вивчити споріднену мову. У кожного із нас була легенда. Коли перший раз закинули під Краків, я була Асею. Ми з дівчатами мали знайти завод, на якому робили фаустпатрони.

Мені треба було зустрітися з нашим підпільником. Я його мала впізнати за німецьким журналом у руках. Він мене - за різними бантиками у кісках. Знаєш, я і досі пам'ятаю, в якому я тоді була платтячку. Але ніхто на зустріч так і не прийшов. Сиджу на лавочці, хитаю ногами і раптом підходить німець, сідає коло мене. Думала, наш, але ж - без журналу! Закурив, дістав галети, а тоді каже мені: їж, кіндер. Я собі сміюся подумки: кіндер, фріце? Та я ж уже лейтенант! Але завжди виглядала молодше свого віку, та ще й маленька зростом, зрозуміла, що німці мене мають за дитину. Вирішила пройтись повз гестапо. Ніхто на мене не звернув увагу. Потім ходила, куди мені треба, не боячись, бо фашисти мене всерйоз не сприймали.

Ходила-ходила і "вичислила", що німці замаскували завод, який ми шукали, під госпіталь, розмістивши виробництво під землею. Видивилася, що машини заїжджали криті брезентом, завантажені, аж шини розплющуються! А виїздять ще важчі. То що, це поранених так возять?

- Дитяча зовнішність і потім допомагала?

- Завдяки їй врятувалася. Коли ми пересвідчились, що це саме той завод, треба було передати розвіддані нашим. Виїхала на велосипеді в лісок, відіслала радіограму - і миттю звідти, бо скрізь пеленгатори. Вже поверталася назад, а назустріч мені німці на мотоциклах, з собаками. Коли мене зупинили, ноги стали ватними, губи тремтять. Але вони не подумали, що ця дитина може бути радистом. В мене перевірили документи, що я до ксьондза продукти везу в костьол і відпустили, а самі рвонули до лісу.

Потім почалась облава, - мене цілу добу по усьому Ченстохову шукали, адже знали, як я виглядаю. Ксьондз, наш розвідник, нас з дівчатами закрив у костьолі, там і пересиділи. Потім ще не раз у тил закидали, але той раз - найпам'ятніший. Я тоді отримала першу свою нагороду, медаль "За відвагу". Правда, посмертно.

- Як це - посмертно?

- Ми передали розташування заводу і наші його розбомбили. Повертались з-за лінії фронту. Минули німецьку лінію окопів, до наших вже було рукою дістати. Повзли по пластунському, порізно, щоб в разі чого хоч хтось живий повернувся. І як почався артобстріл! Мої дівчата, Людочка з Лізою, загинули, а я - везуча. Я така везуча! Заповзала у воронку і там мене землею засипало. А знайшли мене після бою, випадково. Санітар побачив, що долоня з-під землі стирчить. З тяжкою контузією відправили у медсанбат. У мене тоді навіть усе волосся вилізло, зовсім лиса була. Навіть не знаю, скільки часу пройшло, поки слух і мова почали повертатися. Одного дня прийшла лікарка, і я попросила її повідомити в комендатуру, аби ті зв'язалися з моєю частиною. За мною приїхали через два дні. Там, в частині, мені сказали:а ми вас усіх «поховали» і посмертно нагородили медаллю "За відвагу"! Цю нагороду я отримала аж у 1946 році у Москві, в Верховній Раді Радянського Союзу.

- Так до кінця війни і прослужили в розвідці?

- Коли звільнили Польщу, нас, дівчат-радисток, перекинули у 55-й окремий полк зв'язку. То по німецькій землі, до самого Берліну я вже пройшла у формі, старшим лейтенантом.

До речі, знаєш, що у Берліні був маленький парад Перемоги? Про це в радянські часи ніде не писали, навіть говорити про це не рекомендувалося. Він пройшов біля Бранденбурзьких воріт. Там була невелика трибуна, на якій стояли Жуков, Рокосовський, Конєв і союзники - Ейзенхауер, Монтгомері. А ми проходили перед ними - наші танки, піхота. Усі такі щасливі: кричимо, співаємо, плачемо і обіймаємося! Ми перемогли, ми фашизм розбили! Тоді такий випадок трапився цікавий! Ми веселі гуляли містом і раптом бачимо - величезний слон! Потім вже взнали, що там зоопарк розбомбили. А у нас цукор був, рафінад. Ми з дівчатами його погодували і після того він за нами, як песик ходив. Хлопці з комендатури його ланцюгом відтягти пробували, але він його розірвав. Ми вже й ховалися, але слон не відставав. Тільки увечері танком його затягли до зоосаду. Шкода було тварину.

А наступного дня, 10 травня, в Берліні загинув мій наречений, мій Саша. Він сибіряк, був перекладачем. Справжній красень. Казав, що написав мамі, що ми удвох приїдемо. Ми познайомилися ще в училищі розвідки, були на різних фронтах, усю війну зустрічались, переписувалися.

- То своє жіноче щастя знайшли після війни?

- Знайшла. Я повернулася до Вінниці з подвійним пораненням у ногу і треба було займатися спеціальними вправами. Приходжу у товариство "Спартак", а там сидить такий молодий чоловік! Питаю, чи є в них лікувальна гімнастика. А він: дівчино, це ж не лікарня! Він був тренером, то й записав мене в секцію гімнастики. Так тренувалися, що він став моїм чоловіком. Ми так дружно прожили з Кімочкою, були разом більше 50 років. Всі казали, Боже, такий красень, майстер спорту з гімнастики, а вона маленька, кирпата. Він відповідав: кожна жінка має свою родзинку, а моя Олечка - аж дві!

- Отже, все життя після війни ви прожили у Вінниці. Як Вас, фронтовичку, прийняла рідна земля?

- Я з війни повернулася в кінці 1946-го.Мені так образливо було Коли повернулися додому, ніхто й не здогадувався, хто я і що я. То мене тут ще й «німецькою вівчаркою» називали. Це так на дівчат казали, які в окупацію діло з німцями мали. Знаєте чому обзивали? Мені в Берліні хлопці-танкісти подарували туфельки з каблучком-«попелюшкою» на мій 33-й розмір ноги. Плаття трофейне до них вдягнула - іншого ж не мала, і пішла по хліб, тоді по карточках давали. Зайняла чергу, а мені й кидають - «вівчарка німецька», вони й сюди влізли! Я не розумію, чого мене собакою обзивають. Але повернулась і пішла, хліба того й не взяла. Аж удома мама та сусіди пояснили. Передяглась, як всі, в чуні...

Мене, як розвідника, після війни взяли на роботу в органи. Але не з моїм характером там працювати було, бо всіх жаліла. Не змогла там бути. Потім організувався політехнічний інститут, я його закінчила заочно, методистом там працювала.

Аж у 1965 році нас розсекретили, це була 20-та річниця Перемоги. І коли на 9 травня я вперше після війни одягла свої усі нагороди - друзі, родичі, знайомі ахнули. Бо крім мами і чоловіка ніхто не знав, що я була на фронті. Потім ввійшла до обласної спілки ветеранів, більше 20 років громадською роботою займаюся, часто зустрічаюся з молоддю.

- Які вони на вашу думку, нинішні хлопці й дівчата?

- Як будуть казати, що зараз наші діти не патріоти, що поняття героїзм, подвиг, Батьківщина для них нічого не значать - не вір. Це не правда, вони патріоти! Коли я кажу, що медаль «За відвагу» отримала посмертно, вони без усякої команди встають і так аплодують, що я стою і плачу.

Не дай, Боже, війни. Ти ж бачиш, що зараз що робиться! Вже є перші загиблі солдатики. А скільки пішли добровільно в Нацгвардію, в добровольчі загони, і ще йдуть! У нас чудові діти.

Розмову вела

Антоніна Мніх, Укрінформ

м.Вінниця.