На 4-му Пекінському міжнародному кінофестивалі, що тривав із 16 по 23 квітня, відбулися демонстрації 260 китайських та іноземних фільмів. Вперше на цьому молодому, але активно набираючому обертів святі для шанувальників і цінителів кіно були представлені й стрічки українських режисерів - трагікомедія Валентина Васяновича «Креденс» і психологічна драма «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко. На останньому з чотирьох показів «Братів» побувала і поспілкувалася з автором власний кореспондент Укрінформу в Китаї.

- Вікторіє, «Брати» - перша Ваша повнометражна картина?

- Так, фільм дебютний. Але фестиваль у Пекіні - другий, в якому він бере участь. В нас уже була Азіатська прем'єра. Ми були в конкурсній програмі в Індії (Індійський міжнародний кінофестиваль класу «А» проходив 20-30 листопада 2013 року на узбережжі Гоа - Авт.). Нас туди відразу ж відібрали. Це була гарантія з дебютом: якщо ти пройшов до групи «А», то це вже є визнанням фільму, визнанням того, що це якісний продукт, гарне авторське кіно. Так що ми поїхали, не стали гнівити Бога. Хоча, раз вже був прем'єрний показ, не можна, скажімо, брати участі в конкурсі, а інколи і в панорамі в багатьох фестивалях групи "А", в тих самих Каннах. 

- Представте стисло роботу, з якою Ви виступили як режисер і сценарист. 

- Це екранізація перекладеного 30-ма мовами світу роману «Джмелиний мед» Торгні Ліндгрена, номінанта на Нобелівську премію. Шведські події я адаптувала до українських реалій. Дія відбувається у Карпатах, головні персонажі - гуцули. Цей фільм забрав 5 років мого життя - від часу, коли я знайшла книгу, написала сценарій і до завершення. Безпосередньо знімальний період зайняв 2 роки, оскільки у нас і літній, і зимовий сезони. Ми самі будували на горі гуцульський хутір, прокладали дорогу. Надзвичайно тривалий процес.

Я дуже вдячна всій команді, всім людям, які взяли участь у створенні фільму. Це кращі люди в професії: оператори Ярослав Пілунський, художник-постановник Владлен Одуденко, композитор Святослав Луньов, режисер-монтажу - Тетяна Ходаківська і звісно продюсери, що зробили організаційно-адміністративно неможливе можливим...

Окрема подяка акторам, більшість із них - дебютанти, але першокласно зіграли, не було жодної випадкової людини. (У фільмі знялися Наталка Половинка, Роман Луцький, народний артист України Олег Мосейчук і заслужений артист Віктор Демерташ, Микола Береза, Вероніка Шостак - Авт.). На знімальному майданчику перебувало до 60 осіб, всі - профі.

- Який бюджет фільму?

- Два мільйони доларів.

- А на які касові збори розраховуєте?

- Ми розуміли, що касових зборів не буде, тому що це - авторський продукт. Але може так статися, що в Україні він заживе популярності. Ми робили закритий показ для тих, хто займається рекламою, вони дали дуже хороші відгуки, незважаючи на те, що ці люди, взагалі-то, не займаються саме авторським кіно. Від критиків також маємо дуже гарні відгуки. Фільм прийняли дуже добре. Одна з причин, чому я приїхала в Пекін, - намір зустрітися з дистриб'юторами.

- Коли «Брати» надійдуть у прокат в Україні?

- У вересні.

- Як Ви прийшли у велике кіно?

- Я закінчила Університет ім. Карпенка-Карого, режисерський факультет, майстерня Непиталюка Аркадія. Коли я вступала, це був свідомий вибір і важкий шлях. Це було дуже нелегко. Перша освіта в мене - менеджмент міжнародного туризму. Працювала на телебаченні, півроку була асистентом режисера у Великій Британії. Так що не так: спало на думку і стала. Це не удача. Це був шлях.

- Останнім часом на великі екрани виходило вкрай мало українських картин; відомі світові імена наших режисерів - ще з радянської епохи. Як Вам вдалося виконати задумане в умовах фінансового дефіциту. І взагалі, наскільки складно знімати в Україні сьогодні?

- Двадцять два роки українське кіно було в застої. Але потім настав період, і ми опинилися в ньому першими, хто знімав, коли розпочався процес підтримки кіно. Главою кінематографії тоді була Катерина Копилова, вона «звернула гору», і завдяки їй у нас з'явилися пітчінги - можливість подаватися на конкурс на отримання грошей у Мінкультури.

Вийшло так, що за 3 роки до того, як цей процес почався, я боролася за цей фільм самостійно: шукала фінансування, писала сценарій і самостійно його просувала, їздила по фестивалях. Зірки зійшлися так, що коли почали видавати гроші, у мене якраз був готовий проект, і я подала на пітчинг, до того моменту вже об'єднавшися з компанією ProntoFilm. І ми виграли серед 250 картин за результатами голосування експертів, ми були лідерами цього першого пітчингу із самого початку. Ми стали першопрохідцями, пробивали дорогу. Після нас було ще кілька пітчингів, деякі з тих фільмів вже вийшли в прокат.

- Дозвольте банальне запитання: Ваші творчі плани?

- Знаєте, я вже стільки говорила про свої плани, що вони почали «злітати», «накрилися мідним тазом». І я зрозуміла, що треба просто замовчати і зробити. А коли буде зроблено, тоді й буде про що говорити. Як каже сценарист Аліна Семерякова: "Тонкий світ не терпить балаканини". Знаю одне: я хочу продовжувати знімати кіно.

...Представляючи фільм китайської публіці, Надзвичайний і Повноважний Посол України в КНР Олег Дьомін зазначив, що український кінематограф відомий світові ще з «німих» часів, але сьогодні в ньому настала нова ера молодих творців. Дипломат висловив переконання в тому, що за умов, коли українці й китайці все більше виявляють інтерес один до одного, знайомство з кінематографічною творчістю зробить наші народи ще ближчими, і китайські глядачі краще зрозуміють українську душу. Глава нашої дипмісії в КНР сподівається й на те, що наступного року на Пекінському кінофестивалі буде представлено більше українських фільмів.

Публіка дійсно спробувала зрозуміти українську душу: після показу глядачі, які, за визначенням самої Вікторії, «більш спокійні, стримані, інтровертні» порівняно із західними, задавали чимало дуже професійних і філософських запитань.

Ольга Танасійчук, Укрінформ