Кримські події для багатьох розділили життя на до і після, змусивши робити вибір між особистими вигодами та вірністю Україні. Серед ти, хто не зрадив, - курсанти-нахімовці. Хлопці вразили своєю мужністю всю країну, заспівавши гімн, коли окупанти спускали з флагштока Академії державний прапор. З дня на день їх повернення чекають на материковій Україні. Звісно, найбільше хвилюються матері наших хлопців. Але й пишаються ними.
Чекає додому сина-курсанта і вінничанка Олена Кучер. Сподіваннями і тривогами вона поділилася з кореспондентом Укрінформу.
- Наш Андрій навчався в Академії військово-морських сил імені Нахімова вже на останньому курсі. Написав диплом, мріяв про захист, а тут таке...
- Він був серед тих, хто співали гімн України, коли російські загарбники спускали в академії державний прапор?
- Ні, він не був тоді з хлопцями, бо саме хворів, лежав у санчастині. Дуже болісно переживав усі ці події. Він один із тих, хто вирішив зберегти вірність Україні і повернутися додому. Зараз разом із хлопцями збирають речі. Сподіваються у п'ятницю повернутися на материк. Їх обіцяють перевести до Одеської військової академії. Але до кінця нам іще нічого не відомо. Все вирішиться, коли вони туди прибудуть.
- Багато друзів-однокашників Вашого сина залишилося в окупованому Криму?
- Багато. Точно не скажу, але зі слів сина тільки 72 курсанти повертаються в Україну... Цих дітей можна зрозуміти, бо в багатьох батьки служать у Чорноморському флоті, живуть у Севастополі. Вони вирішили залишитися там, і не я їм суддя...
- Але Андрій повертається. Що справило вирішальний вплив на його рішення?
- Думаю, патріотизм і позиція нашої родини. Я сама була на Майдані, тому інакше він вчинити просто не міг. Мій дідусь воював, а батько сам пішов у ліквідатори аварії на ЧАЕС. В нашій родині прийнято бути справжнім чоловіком.
Та й як інакше? Тут батьки, могили дідів. Тут його родина і його країна. Він тут виріс, то чому там має залишатися?
- У Вашій родині є військові традиції?
- Ні, наш син перший. Якщо, звісно, не рахувати дідуся, який пройшов усю війну. Ми з чоловіком абсолютно мирні люди. Я - інженер електронної техніки, чоловік - викладач вишу. А піти до військової академії Андрій вирішив у старших класах. Його факультет випускає фахівців з озброєння і боєприпасів. Хоча, у нас з батьком були зовсім інші плани, де він мав вчитись.
- Син не розповідав - на них дуже тиснули брати-росіяни?
- Звичайно, на них тиснули. Коли закрутились усі ці події, вони чекали найгіршого, рили окопи, готувались захищатися. Потім їм пропонували квартири, по дві тисячі доларів зарплати... Аби тільки переманити хлопчиків на бік Росії. Але вони молодці, не здалися.
- Розумію, що лічите до повернення сина дні і години. А як їм там зараз?
- Недавно розмовляла з ним по телефону, то син каже, що ніби усе спокійно. Він із друзями винаймає квартиру. А в академії... Останні дні їм дозволяли користуватися їдальнею, а лікуватися у санчастині - вже ні. Хто якісь дисципліни не здав - доздають.
Але серце все одно не на місці, бо мій син, коли там щось і не так, нізащо не розповість. Знає, що я вже б їхала туди... Чесно кажучи, я і збиралась, коли сталися всі ці події. Але Андрій заборонив, мовляв, переживатиму ще й за тебе.
- Він вже будує якісь плани? Що робитиме після повернення?
- Каже, що дуже хоче захистити диплом, отримати лейтенантські погони і служити Україні. І вчитись далі також хоче, будувати кар'єру. Йому 24 роки, він у нас сучасний хлопець і дуже цілеспрямований.
- Одружений?
- Так, і вже навіть має дворічну донечку, яка разом з нашою невісткою виглядає його у Вінниці. Дружина його також студентка, майбутній педагог. Вона на нього чекає і дуже переживає. Заходила до них, то вона дуже плаче. Чекає, чекає... Весь час питаю: ну що там? Не каже. Може, їй син розповідав більше, ніж нам, але діти не хочуть хвилювати.
Поїдемо з батьком і молодшою донькою зустрічати нашого Андрійка. Cподіваюся, їх за день-два виведуть із Криму і ми всі разом зустрінемося в Одесі.
Антоніна Мніх. ВІННИЦЯ. 4 квітня 2014 року.