Нещодавно відомий чернігівський мандрівник-автостопник і журналіст Олександр Волощук повернувся зі своєї найтриваолішої подорожі тривалістю 9 місяців. За цей час він відвідав 9 країн, 99 міст, здолав понад 43 тис. км. Та головне - пройшов маршрутами видатного мандрівника XIX століття, першого дослідника Центральної Азії Миколи Пржевальського. Кореспондент Укрінформу розпитав Олександра про найбільш цікаві моменти подорожі.

- Як виникла ідея пройти маршрутами Пржевальського?

- Кілька років тому на очі потрапила книга 1913 року видання про цього мандрівника з картою його маршрутів. Отож, готуючись до подорожі Західним Китаєм, я спланував її так, щоб повторити той шлях, через 130 років побачити те, що бачив Пржевальський, - Китай, Монголію, Тібет... Мені це вдалося. До того ж, я побував на його могилі в селищі Пристань Пржевальськ, що за 12 км від киргизького міста Каракол. Там мандрівник готувався до своєї 5-ї експедиції і помер у віці 49 років від черевного тифу, який тоді був невиліковним. У заповіті він просив поховати його на березі озера Іссик-Куль в експедиційному одязі, що й було зроблено.

- Де ти побував, добираючись до Китаю?

- Я вирішив проїхати Казахстаном, відвідати незвідані для себе Киргизстан і Таджикистан. Останній, зокрема, вразив мене своєю гостинністю, ця риса притаманна представникам обох народів, що там проживають, - таджикам і памірцям. Памірці живуть у Гірсько-Бадахшанській автономній області. Там лише гори і кілька кишлаків уздовж річки Пянж. Коли йдеш через кишлак, кожна людина, що тебе помічає, запрошує як мінімум на чай. В будь-який будинок можна постукати в будь-яку пору доби, і тебе там нагодують, дозволять переночувати. Памірським трактом на автомобілях, мотоциклах і велосипедах подорожує дуже багато іноземців - американців, англійців, філіппінців, я навіть австралійця зустрічав. Тому що це одна з найгарніших у світі доріг. Європейці пропонують місцевим гроші за послуги, але таджики часто відмовляються. Кажуть, що у них все є. Хоча живуть дуже бідно. Там майже немає промисловості. Один алюмінієвий завод на всю країну - і все. Гідроенергетика, щоправда, своя, а все інше купується. І 50% чоловічого населення - на заробітках.

- Чи були в тебе на пострадянському просторі зустрічі з українцями?

- Були. Перша - з українською громадою Караганди. Від інших населених пунктів Казахстану це місто відрізняється тим, що було засноване як великий ГУЛАГівський табір. І багато його жителів є нащадками тих, хто потрапив туди не зі своєї волі. У Караганді дуже багато українців, передусім вихідців із західної частини нашої держави. Вони там дуже згуртовані, зберегли свою мову, у них є навіть українські церкви. Своєю згуртованістю карагандинська діаспора вигідно відрізняється від багатьох інших, які я досліджував в Росії та інших країнах.

Дуже добре мене приймали українці Киргизстану. Там є товариство "Берегиня", яке активно працю завдяки ентузіазму його голови Володимира Нарозі. В одному із сіл, де я побував, мене вперше за всі мої мандри зустрічали хлібом-сіллю жінки в українському вбранні. Це було в селі Петропавлівка Чуйської області.

І третя зустріч відбулася в таджицькому кишлаку Шитхарв, де проживають ваханці. Це на самому кордоні з Афганістаном. Там мене познайомили з єдиною українкою в тих місцях - 71-річною Надією Миколаївною Замчирбековою. Вона родом із Харківської області, в 1971 році вийшла заміж за ваханця й переїхала до нього жити. Народила йому 8 дітей, вивчила ваханську мову, перейняла всі місцеві звичаї і традиції. Але при цьому не забула рідну мову. В її хаті висять українські рушники, вишиті нею ікони. Біля будинку ростуть чорнобривці. За Україною жінка дуже сумує. Розмовляючи зі мною, вона плакала, казала, що хоч і прожила більшу частину життя тут, але померти хотіла б удома. Наше знайомство для пані Надії було святом. Вона казала, що я - єдина людина з України, яка її тут за 42 роки відвідала. Сама вона їздила на Харківщину, а от родичі до неї жодного разу не приїжджали.

- Яке враження на тебе справив на тебе Китай, де ти побував уперше?

- Це окрема цивілізація, "четвертий вимір", я б сказав. Сам принцип побудови державного господарства там суттєво відрізняється від інших нам відомих. У Китаї все доречно, все правильно. Всі люди чимось зайняті. Дороги й будівлі там чудові, сучасні. Але водночас скрізь дуже багато сміття і - ніякої культури на автошляхах. Мені здалося, що там взагалі немає правил дорожнього руху.

- А як ти потрапив у Тибет, куди в’їзд, як відомо, доволі обмежений?

- Я знав, що туди потрапити непросто. Потрібен перміт - спеціальний туристичний дозвіл китайської влади, яка всіляко намагається обмежити доступ іноземців у Тибет. Цей документ коштує від 500 до 2,5 тис. доларів США і виготовляється через турфірми, які беруть на себе організацію забезпечення туриста всіма послугами. Тобто, в наметі у Тибеті жити не можна. І мандрувати одному, без групи, теж. У мене перміта не було і відкривати його я не збирався. Тому що на весь Китай передбачив 400 доларів. І взагалі я вільний мандрівник, не турист. Вирушив на найвисокогірнішу у світі залізницю, прокладену Тибетським нагір’ям на висоті 5 тисяч метрів над рівнем моря. Прибувши на вокзал міста Голмуд китайської провінції Цінхай, я спробував придбати квиток до столиці Тибету Лхаси. Та без перміта мені його не продали. В наступні дні я зробив ще три невдалих спроби потрапити до Тибету, і лише за п’ятим разом мені пощастило дістатися Лхаси.

Проте і там, на виході з вокзалу, під час перевірки документів мене затримали. Відвели у відділок поліції і запропонували два варіанти: або я приєднуюся до однієї з туристичних груп (тобто, фактично, купую перміт), або негайно залишаю Тибет. Мої прохання хоча б на дві години випустити мене в місто не діяли. А коли в моєму паспорті поліцейські знайшли журналістське посвідчення, ще більше розсердилися. Бо нашому брату для відвідин Тибету взагалі потрібен спеціальний дозвіл МЗС Китаю.

Я став запевняти їх, що приїхав сюди як мандрівник і писати про Тибет нічого не збираюся. Тоді вони зателефонували якомусь російськомовному китайцю. Ми з ним поговорили, і тут сталося диво: ставлення до мене кардинально змінилося. Поліцейські привели керівника місцевої турфірми, директора готелю і перекладача. Перший повідомив, що, з огляду на добрі партнерські відносини Китаю з Україною і небажання їх псувати, мене залишають у Тибеті на один день, поселяють в готелі і надають безкоштовного гіда.

Наступного дня гід-тібетець Царін цілий день водив мене своєю столицею... Можу сказати, що Лхаса - місто просто фантастичне! Я побував у семистах містах світу, але такого ніде не бачив! Атмосфера Лхаси, архітектура старого міста, будиночки з трохи похиленими стінами, розмальовані й прикрашені вікна, печі, де спалюються якісь пахощі, натовпи паломників-буддистів - все це створює отой неповторний і таємничий дух Тибету, про який усі говорять.

По закінченні екскурсії Царін накупив мені у супермаркеті продуктів на дорогу і віддав залишок грошей, які турфірма виділила на мене. Я був вражений таким прийомом і такою турботою. Адже за час перебування у Лхасі я заплатив лише за готель. Решту послуг турфірма надала мені безкоштовно, навіть квиток у Китай купила.

- В яких країнах Центральної Азії з тих, що ти відвідав, найщасливіше, на твій погляд, живуть люди?

- В Афганістані. В жодній з 9-ти країн я не бачив такої кількості щасливих людей, які посміхаються і, схоже, радіють життю. Хоча живуть вони дуже бідно.

- А те, що ти з України, яка була у складі Радянського Союзу, не впливало на ставлення афганців до тебе?

- Абсолютно! Навпаки. Мені ще таджики радили в Афганістані говорити місцевим "Ман шураві", тобто, "я - радянський". І тоді матиму шанобливе ставлення. Афганці добрим словом згадують радянський контингент, який не тільки воював, а й безкоштовно лікував і будував. І, до речі, автостоп у Афганістані - найкращий! Взагалі, на мій погляд, великим плюсом цієї країни є відсутність туристів. Масовий туризм і пов’язане з ним заробітчанство місцевого населення псує будь-яку країну.

- А чому в Афганістані немає туристів?

- А хто туди поїде? Всі бояться, вірять телевізору, думають, що там іде війна. Спрацьовують стереотипи, що Афганістан - це "Талібан", наркобізнес, американські вояки й таке інше. На мою думку, якби там не було "Талібану", Афганістан взагалі був би ідеальною країною.

- Яке загальне враження від країн Центральної Азії?

- Це східна цивілізація. Вона, як мені здається, значно людяніша, простіша і добріша за західну. Тому мої мандрівки більше зорієнтовані туди.

- Дякую тобі за цікаву розповідь, бажаю нових мандрівок і незабутніх вражень.

Наталія Потапчук, Чернігів. 26 березня 2014 року.