В Україні 15 лютого відзначатимуть 25-у річницю виведення радянських військ з Афганістану. Ветерани-афганці, як ніхто інший, знають, яких сил, жертв та людського горя коштувала ця війна. Незважаючи на те, що вже чверть століття відділяє від страшних часи, які вони пережили, афганці і зараз змушені боротися за достойне життя у суспільстві та відстоюють не лише власні права, а й права сімей загиблих та інвалідів тієї війни.
Напередодні річниці кореспондент Укрінформу поспілкувався з головою Української спілки ветеранів Афганістану (УСВА) Сергієм Червонопиським.
- Сергію Васильовичу, сьогодні для вас, людей, які пройшли крізь афганську війну, для учасників бойових дій і далі "актуалізовують" питання:" Заради чого ви воювали?"
- На цю тему можна багато дискутувати, й все одно важко буде прийти до якогось остаточного висновку. Заради чого? Справа в тім, що треба було жити в той час і мати те виховання, ті думки, той спосіб мислення... Ми були чесні і впевнені, що все робимо правильно, впевнені, що це треба було для нашої Батьківщини, для радянського народу. Адже тоді багато було тих, хто на війну потрапив не тільки з примусу, а й за власним бажанням. Звісно, з другого боку, це було потрібно Радянському Союзу, величезній імперії, щоб прикрити себе від можливої появи на південному кордоні потенціального супротивника, Сполучених Штатів Америки.
- А чи можна було мінімізувати кількість жертв у цій війні?
- Щодо втрат, важко сказати. Якщо порівняти з тими втратами, які зараз несуть ті ж самі Сполучені Штати та їх союзники в Афганістані, то наші були мінімальні. А по-людськи - величезними! Втрата однієї дитини для матері - це горе, яке ніколи вже не зникне. Тисячі матерів втратили своїх синів, сотні дітей стали сиротами. І це все є реальність. Це є величезне горе, яке прийшло в Україну, і його неможливо якимось чином оцінити.
- І найприкріше, що це горе не дозволялося ділити з кимcь, адже тема війни в Афганістані замовчувалася...
- Справді, в перший період війни заборонялося говорити про Афганістан, писати на могилах, що загинув у Афганістані, майже крадькома проходили похорони. І лише через 5-6 років від початку війни про неї почали говорити, але знову-таки, що ми там квіти саджали та будинки будували. А насправді ми воювали, без усяких, як-то кажуть, сентиментів... Щоправда, аби була команда перемогти, то ми б досягли цього максимум за півроку. Але ми мали допомагати афганській армії, щоб вони самі навели порядок.
- Як почуваються сьогодні воїни-афганці вже у незалежній державі?
- Ви знаєте, життя ветеранів - це те ж саме віддзеркалення життя нашого суспільства. Ми його невід'ємна частина, тільки відрізняємося тим, що нам довелося свого часу повоювати, а іншим, слава Богу, ні. А так, власне, проблеми, як і в усього суспільства. Хіба що більш загострені фізичними, психологічними, психічними, моральними втратами, яких ми зазнали під час бойових дій. 19-річні хлопчики, які змушені були воювати, отримали дуже серйозний удар не тільки фізично, а й психічно. Подібне було нині на Грушевського, що з одного боку, що з другого. Хлопці, які горіли від "коктейлів Молотова", і ті, в яких стріляли гумовими кулями, - вони зазнали, окрім фізичних, серйозних психічних втрат. І ми, ветерани, можемо це оцінити з висоти 25-річного досвіду. Та війна нас продовжує убивати. До слова, ми проти нинішнього протистояння, ми за дійсно європейські методи боротьби, в тому числі й політичні.
А щодо уваги до афганців, нам всі ці роки доводиться воювати, не в прямому, а в переносному сенсі, "воювати" зі своєю державою за ті мізерні, химерні пільги, які у нас є, щоб ними можна було скористатися. У нас ще досі майже 11 тисяч афганців не отримали житло. В Херсонській області після війни ми поховали вдесятеро більше своїх побратимів, ніж загинуло в Афганістані. І така картина в усій Україні. Чому? На жаль, діють і негативно впливають психічні, моральні фактори поствоєнного періоду. Передусім, немає належної медичної бази, немає можливості ветеранам лікуватися та купувати ліки.
Це ще завдяки нашій Спілці ветеранів Афганістану, завдяки тому, що ми виходили с протестними акціями до всіх урядів, починаючи з уряду Павла Лазаренка, є якісь мінімальні зрушення. І з урядом Азарова теж ми виходили, як-то кажуть, на "війну" - 20 вересня 2011 року майже взяли штурмом Верховну Раду. Після цього підписали меморандум і почалась якась більш-менш співпраця.
- З другого боку, немає інформаційної блокади, як 25 років тому, щодо ваших проблем, організації?
- У нас майже в кожній області видана книга "Пам'ять" з розповідями про кожного загиблого. В усіх областях України, в обласних центрах встановлені пам'ятники афганцям. У 2008 році видано монографію "Політичні та соціальні наслідки для України спецоперації СРСР в Афганістані і роль УСВА в їх подоланні". Вийшло друге видання довідника "Афганська війна 1979-1989 роки".
- Наостанок хотілося б дізнатися, які заходи плануєте з нагоди річниці?
- Змушені, передусім, зважати на ситуацію у державі. Плануємо невеликий святковий концерт в Палаці Україна, покладання квітів до пам'ятників і меморіалів, фронтові "солдатські каші" і сто грамів, будуть зустрічі бойових друзів, відкриття художньої виставки, науково-практична конференція, а також акція пам'яті на території Національного музею історії Великої Вітчизняної війни.
По суті, все за нашими спілчанськими традиціями. Ми традиційно збираємося в день початку війни, у день її закінчення, у свої свята - День розвідника, День десантника тощо. Проводимо пісенні фестивалі, спортивні змагання, виставки.
Розмову вела Віталіна Назарова, Укрінформ.