Двісті графічних робіт, серед яких рисунки Мікеланджело, Тиціана, Ван Дейка, Гойї, Тьєполо, Новеллі та інших великих художників епохи Титанів, виставлені у Львівському національному музеї імені Андрея Шептицького. Саме глава УГКЦ на початку минулого століття придбав їх під час подорожей по Італії, а потім подарував музею, який заснував для українського народу. Тут вони і зберігались понад сотню років. Проте час не пошкодував шедеври. Багато з них були непридатні не тільки для експозицій, але й опинились під загрозою повного знищення. Друге життя їм подарували реставратори музею і насамперед – керівник майстерні Вадим Волков. З ним і розмовляла кореспондент Укрінформу.

- Вадиме Вадимовичу, скільки робіт із двохсот виставлених пройшли "курс лікування" безпосередньо у Вас?

- Більше половини. І це зайняло у мене кілька десятків років. Адже в 1973 році фонди музею, власне старовинна графіка, при ремонтних роботах у приміщенні були залиті водою. Через це національний спадок міг позбутися унікальних робіт, котрі складуть честь будь-якій світовій колекції. Тоді майстерня і взялася за їх реанімацію.

- Рисунки постраждали лише від води?

- Не тільки. Багато із них зазнали пошкоджень ще у попередніх власників. Наприклад, «Ангел-хоронитель» Джованні П`яцетта був залитий лампадною олією, яка тоді надавала паперу особливої прозорості. Проте з часом олія окислилась і папір, на який наклав малюнок легендарний автор, став ламким, із світло-жовтого перетворився у коричневий, а олівець став непомітним.

- Чи вдалося врятувати шедевр?

- Знадобилась і особлива технологія, і особливі підходи. Адже рисунок був виконаний так званим чорним соусом і міг змитися водою. Тому з великою обережністю ми вивели застарілий жир із паперу, повернули йому еластичність, закріпили лінії. Ті, хто зараз оглядає цей рисунок на виставці, не здогадуються, у якому стані був твір.

За словами Вадима Волкова, одним із найскладніших для відновлення виявився і рисунок Джованні Тьєполо «Мідний змій». Коричневе перо і білило, якими послуговувався автор, бояться і води, і хімікатів, а без них не можна було обійтись через велику масну пляму по самому центру. Тому реставрація затягнулась на два місяці, застосувались авторські методики: щоденне очищення паперу слабоконцентрованими хімікатами. Зовсім видалити пляму так і не вдалось, проте вона вже не спотворює твір.

- Чи часто спіткають невдачі?

- Негативних результатів не буває. Є випадки, коли не вдається довести справу до ідеалу.

- Чи маєте достатньо матеріалів для роботи і хто ними забезпечує?

- Здебільшого закуповуються на музейні кошти, допомагають меценати. Найбільші труднощі відчуваємо із папером, необхідним для нарощування пошкоджених місць. Потрібно, щоб папір мав таку ж вагу, час виготовлення, довжину волокон тощо. Тому буквально полюємо за стародруками, цінуємо кожен клаптик такого паперу.

- Як Ви прийшли у цю небуденну професію, це родинна традиція, чийсь яскравий приклад?

- Все набагато прозаїчніше: не поступив до вишу і потрібно було «пересидіти» рік. Пробував малювати етикетки – не вийшло, взяли до Каплиці Боїмів – відновлювати лави, а звідти – до музею, де й залишився на все життя. Вчився стажуваннями, які прирівнювались до навчання у виші, оскільки передбачали серйозну роботу під керівництвом індивідуального керівника та групові заняття, включали фізико-оптичні, хімічні, біологічні дослідження, обмін досвідом у кращих майстернях тодішнього СРСР, зокрема, у знаменитого реставратора Єлизавети Костікової, з думкою якої рахувались фахівці із Франції та інших країн. Вона й поділилась таємницями ідеальної реставрації, за які я досі вдячний і послуговуюсь у роботі.

- А у Вашій сім`ї хтось пішов по втоптаній стежці?

- На жаль, дітей у мене немає. А ось дружина – професійний реставратор живопису. Вона працює у Львівській галереї мистецтв. Разом із її директором - Ларисою Разінковою-Возницькою консультувала відновлення монументальних полотен «Битва під Парканами», «Битва під Віднем» та інших.

- Наскільки відомо, Ви були першопрохідцем у реставрації графіки на Галичині?

- Та й в Україні теж. Адже у 70-х, коли я прийшов у професію, була лише одна майстерня з реставрації графіки при Мінкульті. А працювало там два спеціалісти.

- А у Вас є учні та послідовники?

- Майже всі реставратори-графіки, які працюють у нашій майстерні. Це висококваліфіковані спеціалісти, які захищають свою кваліфікацію, як дипломи – закінченими роботами. Більшість із них підтвердили І категорію і працюють відповідно із нею, проте атестовані по ІІІ категорії і отримують платню за нею.

- Чому така несправедливість?

- Справа в тому, що в Україні останнє засідання атестаційної комісії відбулось ще в 1995 році. А потім то Мінкульт змінив назву, потрібно було переробляти документацію, то Статут змінили. Все це потребує коштів, яких у держави традиційно не вистачає.

- Які ще роботи великих художників довелось відновлювати останнім часом? І що відчуваєте, коли працюєте над ними?

- Торік реставрував оригінальні рисунки Тараса Шевченка – «Автопортрет» та «Се мій батько». Вже завершив їх відновлення. Зараз працюю над графічними роботами Олени Кульчицької. У музеї зберігається понад 4 тисячі її творів. Чекає своєї черги колекція НТШ імені Шевченка. А відчуваю трепет, страх, хвилювання, колосальне задоволення і відповідальність.

Розмову вела Нінель Кисілевська, ЛЬВІВ. 30 січня 2014 року.