Рід класика світової літератури Федора Достоєвського, який походить з Волині, відіграв важливу роль у становленні української релігійної традиції. Аргументом на підтвердження цього є публікація духовного вірша, підписаного автором Достоєвським, у збірнику «Богогласник», випущеному у друкарні Почаєвського монастиря у 1790 році. Так вважає доктор філософських наук, професор, проректор Національного університету «Острозька академія», письменник Петро Кралюк, який виявив цей твір та дослідив його і видання в цілому. У розмові з кореспондентом Укрінформу він поділився думками про знахідку та свідченнями про українське начало родоводу Федора Достоєвського.
- За яких обставин Ви звернули увагу на прізвище Достоєвський у «Богогласнику»?
- Я не міг не звернути увагу, адже це ще одна ниточка, яка пов’язує Достоєвських із Волинським краєм. Можливо, автором цього вірша був один із предків Федора Достоєвського, наприклад, його дід Андрій. Мова вірша хоча й мала в своїй основі церковнослов’янщину, але була наближена до української розмовної. У вірші говориться, що треба зрікатися земних благ, думати про божественне й шукати спасіння. Цей збірник, виданий в одному з найдавніших українських монастирів (у той час він був уніатським), є унікальною пам’яткою української культури. Він став своєрідним підсумком понад двохсотлітньої традиції творення духовних пісень в Україні. У ньому 249 пісень, серед яких українських 213, польських – 33, латинських – 3. Українські пісні були написані як староукраїнською мовою, так і мовою, наближеною до розмовної. У «Богогласнику» вказуються автори лише деяких пісень. Серед них, як бачимо, і Достоєвський.
- Як предки Федора Достоєвського опинилися на Волині?
- Взагалі вважається, що рід Достоєвських татарського походження. Їхні предки Ртіщеви прийшли із Московії на Пінщину (сучасна Білорусь) у кінці XV століття. В принципі, нічого тут дивного немає. Значна частина дрібної української шляхти мала тюркське походження. Це було пов’язане з татарською навалою у ХІІІ столітті та інтенсивними контактами між тюрками й українцями в наступні часи.
- Чи не тому в основі герба Достоєвських була татарська тамга?
- Очевидно. Так от, далекий предок письменника, Данило, в 1506 році отримав у володіння село Достоєво на теренах Пінщини. Від назви цього села й походить назва роду Достоєвських. Зараз воно перебуває у складі Іванівського району Брестської області Республіки Білорусь. Проте це не білоруська, а українська етнічна територія. Саме ж Достоєво знаходиться неподалік кордону України й Білорусі. У ньому зараз організований музей Федора Достоєвського, також тут є пам’ятник письменнику.
Однак насправді предки Достоєвського мешкали не стільки в Достоєві, скільки на Волині, точніше – на Ковельщині. У 70-х роках XVI століття тут жив якийсь Феодор Достоєвський, що служив у князя Андрія Курбського. Під 1664 роком у селі Секунь (неподалік Ковеля) згадується ще про одного Достоєвського. У 1775 році Достоєвські продали свій маєток Кличковичі (зараз це невелике село Турійського району Волинської області). Тоді прадід Федора Достоєвського, Григорій Гомерович, перебрався до Янушполя, де став греко-католицьким (уніатським) священиком. Два його сини теж були священиками. Один з них, Андрій, дід письменника, служив у селі Війтівці на Поділлі в 1782-1820 роках. Йому довелося перейти з унії на православ’я. Його син Лев також служив у Війтівцях священиком. Інший син, Михайло, батько письменника, готувався до священицької кар’єри, навчався в Подільській семінарії в Шаргороді. Звідти його як одного з найкращих учнів відправили вчитися в Медико-хірургічну академію в Москву, де він осів. У Москві й народився Федір Достоєвський.
- Чи «українізувалися» Достоєвські за кілька століть перебування на Волині, а потім на Поділлі?
- Поза сумнівом! Вони родичалися з волинськими сім’ями, перейняли мову й культуру місцевого населення. Показово, що цей рід із дрібношляхетського трансформувався у священицький. А греко-католицькі священики в той час були хранителями культурних традицій українського населення на Правобережній Україні. Симптоматично, що Достоєвські мали певні зв’язки з Почаєвським греко-католицьким монастирем, який у XVIII столітті став одним з найбільших релігійних центрів України.
Хоча батько Федора Достоєвського опинився в Москві, але він формувався в лоні традиційної культури українського духовенства. І цю культуру, принаймні почасти, він передав своєму синові. Чи не звідти глибинна релігійність Федора Достоєвського, яка мало співзвучна з релігійністю російською, але яка вписується в контекст релігійних традицій України XVI-XVIIIстоліть?
- У творах Федора Достоєвського «українські сліди» помітні?
- Звичайно. Нещодавно я вирішив із олівцем перечитати деякі твори письменника. І ось, читаючи перший його роман - «Бедные люди», був подивований, скільки там українського. Це й сердечне ставлення до бідних, ображених суспільством людей (щось подібне бачимо в іншого українця, Миколи Гоголя, зокрема в його «Шинелі»). Зрештою, в романі чимало українізмів. Зокрема, герой роману часто звертається до героїні твору «ясочка моя». Навіть трапляється таке слово – «гвалт», яке не використовується в російському мовленні. Проте воно, прийшовши з німецької мови через польську, широко вживалося на Волині. Якби хтось з наших мовознавців спробував дослідити мову Достоєвського на предмет вживання ним українізмів... Але, на жаль, я не чув щоб цим у нас займалися.
- На ці фактори, про які Ви говорите, хтось звертав увагу?
- Радянські українські дослідники цими питаннями не займалися – можна було отримати звинувачення в «буржуазному націоналізмі». Для дослідників з української діаспори вказані теми не були «актуальними». І все ж можна назвати одного автора, який предметно зацікавився згаданими питаннями. Це - Арсен Річинський, який опублікував у 1933 році книгу «Проблеми української релігійної свідомості». Незважаючи на те, що книга мала релігієзнавчий характер, автор часто звертався як до власне філософських, так і літературознавчих питань. Річинський вказував на українське коріння письменника, порівнюючи його з Миколою Гоголем. Він писав: «Якщо Гоголь хитався ще між двома душами й не міг віддати переваги ані одній з них (мається на увазі хитання між душею українською та російською), то після цього приходить мислитель, який вже повністю віддався російській культурі, в якого українська душа лише зрідка звучала своєрідними мотивами, незрозумілими й чужими для росіян. Був це - Ф. Достоєвський».
Певно, можна погодитися з Річинським, що глибокі пласти ментальності Достоєвського – українські. І це знаходило специфічні вияви в його творчості.
Розмову вів
Віктор Мазаний, Укрінформ
м.Рівне.