Перше і єдине в Україні містечко для прийомних сімей створено у селі Пнікути на Львівщині. Чотири двоповерхові котеджі вже заселені батьками і дітьми, які визволилися із жорстоких обіймів сирітства. П'ятий добудовується і згодом теж зустріне щасливих новоселів. У центрі містечка - майданчик із атракціонами, басейн. Незабаром тут будуть обладнані спортивні майданчики, корт, у найближчих планах - і критий спортзал.
Господиня одного із котеджів - Галина Оксюковська гостинно запрошує кореспондента УКРІНФОРМу до будинку. Колишня львів'янка разом з чоловіком і двома майже дорослими дітьми несподівано для багатьох змінили не тільки місце проживання, але й професії і весь уклад свого життя. 38-річна жінка, яка раніше працювала бухгалтером, тепер матір одинадцяти дітей. Дев'ятеро з них сироти при живих батьках. При цьому шестеро - рідні брати і сестри.
Сумна, а часом навіть трагічна історія є в кожної дитини. Найменшу - 11-місячну Алінку у жовтні минулого року забрали від рідної матері. У сім місяців дитина важила 5,4 кілограма і трусилася від нетерпіння, коли нова мама готувала для неї кашку. Зараз це усміхнена життєрадісна дівчинка з пухкенькими рум'яними щічками. Діти, які не звикли до звичайної їжі, попервах страждали від алергії. Чотирирічна Надійка прийшла в нову сім'ю із синіми колінцями - рідна мама за найменшу провину ставила її в кут на коліна. Забути важке минуле і радіти кожному новому дню дітям допомагають мама Галя, тато Віктор, старші брат і сестра.
- Пані Галино, як Ви наважилися на такий кардинальний крок?
- Майже спонтанно. Настоятель католицького костелу, який ми відвідуємо усією родиною, розповів про благочинний проект християнського благочинного фонду "Карітас" зі створення дитбудинків сімейного типу і запросив до участі в ньому. Ми з чоловіком порадилися і вирішили: це для нас.
- А як відреагували ваші батьки, діти?
- Батьки були в шоці і думали, що ми стали жертвами сектантів, які хочуть відібрати наше житло і заощадження, а тепер допомагають, чим можуть. А щодо дітей, так ось вона - Юля. Нехай сама скаже.
- Коли батьки сказали нам своє рішення, ми з братом думали, що вони жартують. Але тато і мама запитали нашої думки ще раз. І тоді ми подумали: ми вже виросли, тож нехай батьки мають кому віддавати свою турботу. А тепер вже не уявляємо свого життя без братиків і сестричок. Щоправда, старший брат уже навчається у Львівській академії мистецтв і приєднується до нашої веселої компанії лише на вихідні.
- Галино, декілька дітей вже досягли перехідного віку. Чи не виникають пов'язані з цим проблеми?
- Поки що нас ця біда оминула. Старші хлопчики і Юля - мої найкращі помічники. А на дурниці у них просто немає часу: відвідують гуртки, займаються бісероплетінням, танцями, малюванням. Багато хто хоче, як старший брат, стати художником і має для цього здібності.
- Чи вистачає коштів, які виплачує на дітей держава, і скільки отримуєте за свою нелегку працю Ви?
- Чесно кажучи, не знаю, котрі мої, а котрі наші. Не ділю їх. Гроші надходять на банківський рахунок - це щомісячно понад 20 тисяч. Беремо з них на харчі, одяг, відпочинок та інше необхідне. Решту відкладаємо для дітей.
- Щоб було з чим відправити їх у самостійне плавання?
- Куди я їх відправлю? Адже вони вже мої. Будемо брати землю і будуватися, щоб дорослі діти мали де облаштуватися зі своїми сім'ями. Хоча люди кажуть, що ми заробітчани, багатіємо на дитячих грошах. Я раджу їм бодай на тиждень "приміряти" до себе цю роль. Хоча таких пересудів усе менше. Адже діти зростають у соціумі. Вони ходять до звичайної школи, дружать із ровесниками і ні в кого не викликають нарікань. Люди бачать, що діти задоволені, щасливі, спокійні та доглянуті.
- Але ж навіть у найблагополучніших сім'ях бувають суперечки, сварки.
- Ми сваримось хіба що за навчання. Наші діти, як і всі їхні ровесники, трохи ліниві до науки. Ось тоді доводиться "закручувати гайки".
- Без образ?
- А хіба на батьків ображаються за справедливість?
- Чи маєте якесь підсобне господарство?
- Тільки город. Із живності - лише лабрадор. Інакше не змогли б подорожувати, а ми любимо відпочивати активно. Щовихідних їдемо в Карпати чи ще в якісь мальовничі місця. Влітку цілий місяць провели у Євпаторії. Цьогоріч збираємося до Польщі.
- Чим подорожуєте?
- Недавно купили сімейний автомобіль Renault Trafic - старенька машина вже не вміщала усіх нас. Без транспорту нам не обійтись, адже возимо дітей на гуртки до райцентру. Старшенька Юля закінчує там середню школу з польською мовою викладання.
- А як живете із сусідами?
- Нам один без одного - ніяк. Найближча порадниця і помічниця - мама Гелена. Вона - першопрохідниця. Колишня монахиня створила перший дитбудинок сімейного типу ще у звичайній сільській хаті, якою поступився для святої мети отець Вєслав Дорош. Тепер вона із сімома дітьми справила новосілля у містечку. Її досвід безцінний. Адже мама Гелена вже дочекалась онуків від прийомних дітей. Так само й інші сусіди - допомагаємо один одному, разом шукаємо розв'язання проблем.
- Що б ви порадили своїм послідовникам?
- Не бійтеся брати дітей.
Розмову вела
Нінель Кисілевська, УКРІНФОРМ
м.Львів