Політичні скелети у шафі бельгійської парламентської демократії
Про розмаїття, унікальність та, водночас, деяку суперечливість внутрішньополітичного, національно-мовного, культурного колориту Королівства Бельгія написано дуже багато. Невелика держава на північному заході Європи має федеративну форму державного устрою, три офіційні мови та розгалужену, навіть складну, але, водночас, сильну і незалежну систему органів місцевого самоврядування. Окрім федерального уряду і федерального двопалатного парламенту, у Бельгії діють парламенти та уряди кожного із трьох регіонів (Брюссельського столичного, Фландрії та Валлонії), парламенти та уряди трьох мовних спільнот (французької, фламандської та німецької), а також ради та мерії міст і комун. І вся ця адміністративно-бюрократична машина працює на країну із площею 30,5 тис. кв. км та населенням близько 11 млн, що у середньому співпадає з географічними та демографічними показниками однієї області в Україні.
Тому вибори усіх рівнів для Бельгії (яка, будучи конституційною монархію, але маючи авторитет класичної європейської парламентської виборної демократії) є основним політичним процесом, через який громадяни обирають собі менеджерів для вирішення нагальних питань. Загалом у Бельгії проводяться чотири види виборів до різних представницьких органів: федеральні (кожні 4 роки), регіональні та мовних спільнот (кожні 5 років), загальноєвропейські (до Європарламенту, кожні 5 років) та комунальні (кожні 6 років). Усі вибори проходять за пропорційною системою у відповідності до відкритих партійних списків, що, власне, й передбачає класична європейська парламентська демократія.
Минулої неділі, 14 жовтня, у Бельгії відбулися чергові вибори до комун, що є первинними, найближчими до людей органами місцевого самоврядування. Комунальні ради, яких у державі функціонує 589, відповідають за нагальні питання, які традиційно найбільше турбують людей у межах свого місця проживання: адміністративні, господарчі, соціальні, культурно-освітні, інфраструктурні. Водночас, ураховуючи принципи виборної демократії, ці місцеві вибори не слід прив'язувати лише до господарчої, комунальної, соціальної рутини. Адже результати волевиявлення за пропорційною системою відкритих партійних списків, навіть на найнижчому, місцевому рівні, впливають на формування усього загальнодержавного політичного ландшафту, віддзеркалюють електоральні настрої громадян напередодні федеральних виборів, а відтак, не прямо, але дієво впливають на урядову політику, діяльність окремих федеральних керівників, політичних сил, можуть скорегувати зовнішньополітичні пріоритети та європейські справи Королівства парламентської демократії (хоча такого терміну у підручниках із держави і права чи політології не існує). Саме тому бельгійські політики федерального рівня, керівники держави не цураються брати участь у комунальних виборах. Наприклад, чинний прем'єр-міністр країни Еліо Ді Рупо підтримав своїх соратників-соціалістів, очоливши партійний список на виборах у місті Монс, де упродовж 11 років був мером. А міністр закордонних справ Дідьє Рейндерс, навпаки, був останнім номером у партійному списку «Реформаторського руху», що представляє бельгійських франкомовних правоцентристів, на виборах до комуни Уккль.
Особливості внутрішньої політичної боротьби грунтуються у Бельгії аж ніяк не на адмінресурсі, «гречкосіянні», виборчому туризмі, «каруселях» та інших так добре відомих в Україні сумнівних технологіях. У цивілізованій Європі, де також вистачає популізму, особливо напередодні виборів, такі дії переважно вже неможливі, непопулярні та неактуальні, адже притаманні лише країнам так званої перехідної, ще не зовсім дозрілої демократії.
Тому у Бельгії негативні внутрішні процеси грунтуються не на намаганні отримати владу заради доступу до матеріальних державних ресурсів і утримувати її будь-якою ціною, а за суто ідеологічними мотивами та прагненням домогтися виваженої мовно-культурної політики, справедливого розподілу матеріальних благ та податкового навантаження між більш економічно розвинутою та процвітаючою Фландрією та більш депресивною, але такою, що має більші мовні привілеї на загальнодержавному рівні, Валлонією. Принаймні так вважають ультраправі фламандські націоналісти, політична сила яких - Новий фламандський альянс - здобула переважну перемогу у своєму регіоні на останніх комунальних виборах. До речі, саме вони перемогли й на попередніх федеральних виборах 2010 року, за результатами яких найкращі принципи європейської парламентської демократії не виявлялися ефективним засобом для надійного і безперебійного функціонування державного механізму. Тоді це призвело до класичної бельгійської урядової кризи, коли політики не спромоглися упродовж близько 600 днів сформувати парламентську більшість та федеральний уряд. Цей випадок, що за найгіршими прогнозами міг поставити Бельгію на межу розколу, загрози демократії, погіршення міжнародного авторитету, навіть увійшов до Книги рекордів Гіннеса.
Сьогодні, за результатами останніх комунальних виборів, у Бельгії знову почали лунати думки про можливість чергової ескалації мовно-культурного конфлікту, розколу держави. Лідер фламандських націоналістів Барк де Вевер у ніч підрахунку голосів, коли стало зрозуміло про перемогу його політичної сили у Фландрії, вкотре наголосив про необхідність переходу країни від федерації до конфедерації, що надасть більше політичних, економічних, мовно-культурних прав регіонам, у чому найбільше зацікавлені саме фламандськомовні бельгійці. Вевер оприлюднив цю вимогу до франкомовного прем'єр-міністра Еліо Ді Рупо, зокрема щоб його уряд врахував це у своїй подальшій діяльності. Відповідь прем'єра не забарилася. Він пояснив, що місцеві вибори, за конституцією, не мають прямого впливу на федеративний устрій держави. Формально - це так. Але, як видається, бельгійська виборна демократія залишає ще багато скелетів у шафі свого політичного бекграунду.
Андрій Лавренюк, БРЮССЕЛЬ. 19 жовтня 2012 року.
