Золота медаль українця Василя Ковальчука у вправі R5 (стрільба з пневматичної гвинтівки в позиції лежачи з дистанції 10 м) - особлива. І не тільки тому, що він встановив світовий рекорд у своїй категорії, «вибивши» 706,4 очка. За всю історію участі України у Паралімпіадах це взагалі перша нагорода з кульової стрільби. І відразу золото!

Про те, як вдалося досягти такого результату, яким був шлях у паралімпійському русі, про свої вподобання та переконання Василь Ковальчук розповів кореспондентові УКРІНФОРМу.

- Василю, Ваше золото - перша нагорода вищої проби зі стрільби за весь час участі нашої країни у Паралімпіадах. Більшість сприйняли це як сенсацію. До фаворитів нас явно не записували...

- Ну чому ж не записували... На останніх змаганнях зі стрільби на нас, на Україну вже дивилися «як на дорослих». Ми періодично «лякали» суперників, брали на Кубках світу призові місця. В Америці було виграно ліцензію, з першого місця. У команді разом було виграно 3 ліцензії.

При цьому часто ловлю себе на думці, що перемогу не робить один спортсмен. Це заслуга всієї команди, і не тільки тієї, яка буквально тут, поряд; це і тренер, і спонсори, і чиновники, і лікарі - повно народу, яких я сам не всіх знаю.

... До розмови приєднується тренер збірної Ірина Виноградова:

- І я не розумію, чому це всі так здивувалися. Він же і кубок світу виграв, у ту ж «шестисоточку» влучив, а до цього і в Іспанії відрізнився. Всі чомусь сприйняли, ніби це була «манна небесна». Це не манна, це труд. Ми підготувалися так, що змогли це зробити. Дуже допомогли збори цього року в Польщі, у Зеленій Гурі, там є всі умови для такої підготовки.

- Для того, щоб показувати найвищі результати у такому виді як кульова стрільба, не обійтися без певних фінансових вкладень. Наприклад, від можливостей гвинтівки залежить дуже багато. Ви взагалі якось зовсім по-особливому ставитеся до Вашої гвинтівки...

- Інвестиції, звичайно, потрібні. І візок купити, і гвинтівку. У мене зброя клубна, фірми «Вальтер», спеціально купили «під мене», коли почав показувати результати. Вартість такої рушниці 3,5 тисячі євро, самому купити її було б неможливо. За вилучені у Лондоні кошти планую купити собі персональну гвинтівочку.

Саме ставлення до гвинтівки має бути дбайливим, ніжним, як до жінки. Я ось стріляю, нехай навіть невдало, але вона так себе поводить, така розумниця - м'яка, податлива. Іноді примхливаа. Ми одне одного розуміємо. Я її обіймаю, вона мене слухається, посилає кулю, куди треба (усміхається). Дивлюся: знову не виходить. Сиджу, по ручці її погладив, почав стріляти - пішла стрільба. Ніби і нежива, але все-таки... Треба сказати, що до гвинтівки багато деталей різних треба. Коли серйозно почали стріляти, дивитися на світовий рівень: з тим же дерев'яним столом на рубіж вже не вийдеш, треба дивитися, щоб він не хитався. Все це дуже дороге.

Ірина Виноградова:

- Природно нам і Паралімпійський комітет, і «Інваспорт» допомагають дуже, з самого початку, адже у нас вид спорту ще молодий. Ми почали розвиватися з 2005 року, і дійшли до першої медалі. Для стрільби це дуже маленький термін. Причому люди прийшли «з нуля», без досвіду виступів. До того ж, у нас технічний вид спорту, дорослий. У нас не буває так: прийшов і почав перемагати. Недостатньо навіть мати хороший зір: адже можна спецпристосуваннями скористатися. Потрібні й інші якості, не у кожного вони є. Не кожний може вистояти у такій важкій психологічній обстановці. Адже ми стріляємо за тими ж правилами, що і здорові спортсмени. Плюс до цього в наших умовах «накладаються» ще і візки, столики, стільчики - всього цього немає у здорових. Вася молодець, він завжди щось вигадує, старається щось нове застосувати.

- Які ж у Вас, Василю, секрети?

- Так, всякі. «У природі» існує гвинтівка для лівші, лівостороння, але у мене так вийшло, що гвинтівка правостороння, мені довелося її переробити, за допомогою спеціалістів, звичайно. Я ж не тільки стріляю. Ще й працюю контрольним майстром ВТК на автобусному заводі у Черкасах, робимо «Богдани». Наші співробітники, робітники завжди допомагали, якщо мені щось треба було підправити, підточити, підрізати. Такі умільці, не знаю, як би я без них. Приходив до них з тією ж дерев'яною «щічкою», прикладом, рукоятку правосторонню в Одесі зробили. Так що у цій перемозі є і їхній внесок.

- На роботі, напевно, вже чекають на Вас, щоб відсвяткувати перемогу?

- Звичайно, чекають. 11-го (вересня. - ред.) прилітаємо, а 12-го вже на роботу, надана мені профспілкова відпустка закінчується. Спорт спортом, а завод заводом. Там 12 числа буде свято. Спасибі моєму керівництву, що підтримує мене і з розумінням ставиться до моєї відсутності.

- Стріляти коли розпочали?

- Першу свою «кульку» я випустив ще у школі, в початкових класах, у звичайному міському тирі з пневматичної гвинтівки, що переламувалася навпіл. Просто подобалося стріляти. У школі на заняттях з початкової військової підготовки непогано виходило, але тоді нікого це не цікавило.

- А у великому спорті як опинилися?

- У нас в Черкасах є обласний центр «Інваспорту», почав він працювати у 1993 році. Тоді вони самі мене знайшли: давай, говорять, спробуємо тебе у спорті. Виступав і у легкій атлетиці, і у настільному тенісі, і у плаванні. У футбол грав, навіть був у збірній України з футболу серед ампутантів. Але потім якось відійшов - робота, сім'я, діти. І тут тренер Анатолій Коляденко говорить: «Васю, поруч із твоїм будинком є школа, в ній тир, чому б тобі не зайти». А що мені втрачати? Зайшов до тиру, постріляв, ніби як виходить, навіть у мішень влучав (сміється). Через місяць з'їздили на чемпіонат України до Дніпропетровська, якось так вийшло, що я там взяв медаль. З другого разу мене помітила Ірина Ігорівна, будучи тренером збірної України. Переговорила з моїм місцевим тренером, а далі пішло-поїхало. У Франції була медаль, потім у 2010 році була Іспанія.

- Сім'я не заперечує проти Вашої відсутності з дому на тренування?

- Стріляю після роботи. Мої миряться з цим. Сім'я була впевнена у мені, підтримка була колосальна. І зараз знаходять можливість і через Інтернет, і по телефону зі мною поспілкуватися. Щодня я відчуваю їхню підтримку, поряд завжди хтось є. Дружина моя, Наталя - розумниця, і діти.

- Розкажіть трохи про свою сім'ю, будь ласка.

- Я все стараюся робити правильно. У мене син і донька, як годиться. Діти цього року закінчили школу: донька - 9 класів, син - 11. Обоє пішли навчатися далі. Живемо ми з тещею і тестем у двокімнатній квартирі. Наталя, до речі, у телефонній розмові потішила, що місцева влада пообіцяла мені як чемпіону квартиру дати. Яке це житло буде і коли, ще не знаю. Постараюся допомогти дружині відкрити свій бізнес, подобається їй ця справа. Наразі вона вдома господарює, піклується про дітей. Та й за мною, як за малою дитиною ходить.

... Необхідний відступ. Спілкуючись з цим гарним 39-річним чоловіком, не відразу помічаєш, що замість правої руки у нього протез. Без руки Василь Ковальчук залишився у дитинстві через дикий нещасний випадок, про який він сам намагається розповідати навіть з гумором.

"Це трапилося у шкільні роки. Проводили суботник поруч із зоопарком. З друзями вирушили подивитися на звірів. Затрималися біля ведмедика - він такий красивий був, чорний гімалайський, з білою грудкою. Підійшли до клітки. Ведмедик чудовий, як у нас у мультиках раніше показували: дівчинка у лісі спить, ведмедик підходить, обнюхує і йде собі далі. Я і не думав, що насправді у цих звірів просто блискавична реакція, вони ж рибу кігтями з річки виловлюють. Стояв близько і тримався за прут. І тут - удар по руці, перебиває кисть і зубами перехоплює мою руку вище ліктя. Все трапилося буквально миттєво. Поряд стояв студент, він мене за одну руку тягнув, а ведмедик за іншу. Хрускіт, зірки в очах, і ведмедик утікає з моєю рукою в зубах - в один бік, ми зі студентом валимося в інший. Мені тут же наклали джгут, викликали швидку. Руку у ведмедя відбирати було марно. Лікарі приїхали швидко. Доки везли до лікарні, розпитували, де живу, номер телефону. Прокинувся після операції - поряд мама плаче, їй, виявляється, сказали, що, мовляв, вашого хлопця трохи ведмедик подряпав. Трапилося це за чотири дні до мого одинадцятого дня народження. Мама потім розповідала, що за тиждень до того, що сталося, у нас пугач поруч із будинком літав, кричав. Це погана прикмета...

Трапилася ця біда у квітні, а у травні я вже повернувся до школи і намагався щось писати та малювати лівою рукою. Соромився спочатку, звісно. Того ж літа мені зробили мій перший протез. Я їх уже штук п'ять замінив. Але ніколи не відчував себе інвалідом. Ні друзі, ні вчителі ніколи не робили мені жодних поблажок. Продовжував бігати з друзями, в іграх не поступався їм ні в чому, у теніс, наприклад, настільний обігравав. І зараз роблю все сам. Хоча непросто ту ж розетку поміняти або люстру повісити. Але не будеш же щоразу майстра або сусіда кликати. Чого не можу - так це грати на баяні! До травми два роки займався у музичній школі. Це єдина річ у житті, від якої довелося відмовитися. Але я освоїв піаніно (сміється)."

Замість постскриптуму

... Після повернення до рідних Черкас Василь відразу зануриться у роботу та домашні турботи. Справ вдома нагромадилося за його відсутності чимало. Сам він втомився від роз'їздів, а рідні вже скучили за ним і... за його куховарством. Оскільки Василь любить побалувати своїх чимось смачненьким. На закінчення фірмовий рецепт від Василя Ковальчука, чемпіона Паралімпіади у Лондоні:

«Берете чугунну сковорідку з товстим дном і кришкою. Троє яєць перемішуємо з парою ложок сметани. Дрібно шаткуємо трохи капусти, все змішуємо. Солимо, перчимо. Цю суміш викладаємо в розігріту сковорідку, змащену соняшниковою олією. Зверху викладаються дрібно порізані помідорчики. Можна потерти сир. Накриваємо і на маленькому вогні, не підіймаючи кришку, тушимо хвилин 20. Коли я піднімаю кришку, відразу по квартирі йде такий запах, що домашні запитують, коли ж будемо їсти. Вимикаємо вогонь, ріжемо, як тортик, і подаємо. Смачного!»

Ольга Танасійчук, ЛОНДОН. 5 вересня 2012 року.