2020-й рік став для столичного бюджету непростим, але соціальна сфера, запевняють чиновники, в пріоритеті. Соціальне житло будується і закуповується, цільові програми виконуються. Столиця, як і планувала, вже придбала автомобілі й квартири для дитячих будинків сімейного типу і повнолітніх сиріт, відправляє дітей, що опинилися без батьківської турботи, на відпочинок. І загалом підтримує політику відходу від інтернатів на користь сімейних форм виховання. Для прикладу, Болгарія розпочала рух у цьому напрямку ще 20 років тому й досі не звела кількість сиротинців, інтернатів у країні до нуля. Який шанс в українських дітей уникнути цих держустанов і чому для облаштування дитбудинку сімейного типу не досить виділити квартиру й авто, розповів керівник столичної Служби у справах дітей та сім’ї Валерій Танцюра.
СКАУТСЬКЕ ЗАГАРТОВУВАННЯ ПЛЮС СІМЕЙНЕ ВИХОВАННЯ
- Валерію Анатолійовичу, чула, ви нещодавно відвідали літній наметовий табір. Що це за ініціатива?
- Крім роботи, ще маю хобі – я один із засновників Національної організації скаутського руху. Ось на столі печатка – «Скаутський рух в Україні», тримаю її, як голова організації. І літній табір – під її егідою. Ми з 1990-х років розвивали мережу літніх скаутських таборів, вчили дітей жити в лісі у наметі, власними руками свій побут налагоджувати. Потім люди стали жити заможніше, почали їздити на моря, і наметові табори на кілька тисяч осіб стали не популярні. Сьогодні збираємо по 150-200 дітей у кожному, бо ще досить батьків, які розуміють цінність неформальних колективів на природі. Наметові містечка – це коли все власними руками зроблено, треба вогнище розвести, їжу приготувати. Маємо такі на Черкащині й Сумщині, в Одеській області, у Карпатах, направляємо в них також дітей із родин, що потрапили у складні життєві обставини. В такому колективі вони швидко всьому навчаються, постійно триває соціальна робота. Знаю історії, коли приїздили діти з дуже складних родин, всі чекали від них проблем, а діти проявляли себе з несподіваних, хороших сторін. Вихователі відзначають таке і повідомляють соціальним працівникам для подальшої роботи з родинами. Табори, крім скаутських ідей, дають дитині відчуття особистого прогресу, формують нові навички, вчать ставити для себе цілі. Наприклад, отримати наступного року якийсь залік, звання – «Зубр», «Спритна ящірка», «Чорна пантера». Щоб їх заслужити, треба пройти випробування – день тримати мовчанку, потім відмовитись від солодкого, на третій день – побудувати гніздо на дереві й там переночувати тощо. І то дійсно непросто – деякі здають роками такі заліки. Загартовує дух.
- Тобто вилучити таких дітей з атмосфери проблем у родині хоча б ненадовго досить корисно?
- Так, літні наметові табори – складова соціальної роботи з сім’єю. Наша команда – дуже професійні фахівці, буквально слідкують за долею кожної дитини-сироти або дитини в складних життєвих обставинах. Щоправда, швидко допомогти не завжди вдається. Але якщо це не зробити, то, умовно кажучи, вже завтра мусили б вилучити з родин пару сотень дітей. Куди їх подіти? Альтернативні родини ми для них швидко не знайдемо, довелося б створювати якісь інституції, а це не вихід. Тому діємо різними шляхами.
- Дитбудинків сімейного типу в Києві все ще не досить?
- Дитячі будинки сімейного типу – це наша гордість. У столиці сьогодні функціонує вже 27 дитячих будинків сімейного типу, до кінця року плануємо відкрити ще 3 нових. На жаль, цього все ще недостатньо, щоб кожна дитина-сирота, чи дитина, позбавлена батьківського піклування, потрапила на сімейне виховання. Щороку в столиці набувають статусу близько 400 дітей. Більшість із них залишаються в сім’ях родичів під опікою чи піклуванням. Але не всі діти мають родичів, які мають право чи можливість опікуватися дітьми. Саме для таких дітей і створюються дитячі будинки сімейного типу чи прийомні сім’ї.
Міська влада підтримує їх всебічно. У столиці є міська цільова програма «Діти. Сім’я. Столиця» на 2019-2021 роки, вона передбачає фінансову допомогу дитячим будинкам сімейного типу для вирішення різних матеріально-побутових проблем. Кожного року з міського бюджету на це виділяється від 1 до 1,5 млн грн, завдяки чому в батьків-вихователів все більше можливостей створювати для дітей належні умови проживання, навчання і відпочинку. Тобто купувати меблі, побутову техніку, комп’ютери, постільну білизну, посуд чи робити ремонт. Дитячим будинкам сімейного типу надається також у користування службове авто, і за останні 5 років за кошти міськбюджету придбано вже 19 нових автомобілів.
Проте є й проблеми. Навіть при такій підтримці міської влади – бажаючих стати батьками-вихователями не багато. 5-10 дітей, цілодобова робота без вихідних, святкових днів та лікарняних – не кожен погодиться на такі умови. На додачу, треба знайти таку лінію поведінки, щоб і власні діти не ображалися на батьків, і сироти відчували себе серед своїх.
Мотивуємо, як можемо. З 2019 року місто почало виплачувати одноразову соціальну матеріальну допомогу батькам-вихователям у розмірі 7-20 тисяч (залежить від кількості дітей). На кожну дитину-сироту та дитину з інвалідністю місто щомісячно надає додаткову фінансову допомогу опікунам, прийомним батькам та батькам-вихователям у розмірі 1500 грн.
- Ви буваєте в таких будинках? Які враження?
- Соціальні працівники відвідують такі родини, точніше, супроводжують дитячі будинки сімейного типу і прийомні родини. Окремі фахівці супроводжують дітей, що знаходяться під опікою родичів. Періодично навідуються і роблять висновки, добре дитині живеться чи ні, раптом що – вживаємо заходів. Кожна ситуація індивідуальна і потребує майстерності працівників, щоб не зашкодити дитині й водночас налагодити життя в сім’ї.
- Але загалом система працює краще інтернатної?
- Наразі нам вдається влаштовувати до 90% дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у сімейні форми. Загалом у Києві 27 ДБСТ та 30 прийомних сімей, в них зростають 250 дітей. Близько 2000 дітей виховуються в сім’ях опікунів. Щороку в столиці усиновлюють 90-100 дітей. При вирішенні питання влаштування дитини, яка в силу різних обставин залишилася без батьківського піклування, безумовно перевага надається саме сімейним формам виховання – усиновлення, опіка, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу. На жаль, і тут є проблеми. Це стосується дітей підліткового віку, дітей з інвалідністю (синдром Дауна, ВІЛ, гепатит С, ДЦП та інші) або великих сімейних груп рідних братів та сестер (5-7 дітей). Сімей, готових прийняти таких дітей на виховання, одиниці. І тоді постає питання про влаштування дитини до інституції, де життя колективне, а увага та позитивні емоції – в дефіциті. Починається те, що звуть «знеособленими переживаннями». У дитини немає дорослого, який виділяв би її серед інших, речей, які належали б особисто їй. Немає власного простору, в якому вона могла б залишитись наодинці. Крім того, вона не може розпоряджатися ніким і нічим, навіть собою. Тому інтернати, класичні дитбудинки – крайній варіант, коли вже не лишається шансу на родину.
Про ці проблеми публікуємо багато матеріалів. Минулого року підготували електронний вісник з корисною інформацією «Родина для дитини», а нещодавно Комунальне підприємство Київської міської ради "Центр публічної комунікації та інформації" разом із нашою Службою створили ролик «Дитині потрібен ТИ!» – свого роду соціальна реклама.
ЗА ЗДОРОВИМИ СИРОТАМИ – ЧЕРГА, ДЛЯ ХВОРИХ – «ХЕПІ ХОУМ»
- А яка ситуація з усиновленням?
- Більшість усиновителів претендують на маленьку здорову дитину, в кожному районі маємо чергу чоловік по 14-15. Бажаючі всиновити дитину звертаються до служби у справах дітей, збирають необхідний пакет документів, проходять курс навчання. Це триває 2-3 місяці. Згодом починається процес знайомства з дитиною під супроводом психологів. Усиновлення – за рішенням суду.
- Мабуть, на всіх маленьких і здорових не вистачає?
- Неусиновлених дітей близько 400 у місті. Щодо деяких довго тривають певні юридичні процедури. А частина дітей, очевидно, ніколи не будуть усиновлені з різних причин – підлітковий вік, важкі хвороби. Якщо дитину протягом року не усиновили громадяни України, її можуть усиновити іноземці.
- А серед них є бажаючі?
- Так, але є й випадки, коли усиновителі-іноземці згодом приїздять і кажуть: заберіть своїх дітей назад. Тоді це вже проблема непрофесійної роботи в процесі взаємодобору, знайомства. Хтось десь недопрацював, не помітив ризиків, а такі речі треба вміти прогнозувати.
- А можна усиновити дитину з ДБСТ?
- Теоретично, так. Не можна усиновити тільки дитину, якщо не розірвані її правові стосунки з біологічними батьками. Якщо, наприклад, мати чи батько перебувають у місцях позбавлення волі, за станом здоров’я не можуть опікуватися дитиною, перебувають у розшуку тощо. Якщо батьки дитини померли, рішенням суду їх позбавлено батьківських прав або це знайдена дитина, батьки якої невідомі, то дитину можна усиновити, навіть коли вона вже влаштована до дитячого будинку сімейного типу. Але в такій ситуації саме батьки-вихователі мають першочергове право серед інших кандидатів на усиновлення своїх дітей-вихованців.
- А для дітей з серйозними захворюваннями – шлях тільки в державні установи? Чи є альтернатива?
- Намагаємося покращити їх якість. У 2019 році вперше в Україні відкрився приватний заклад соціального захисту «Малий груповий будинок «Хеппі хоум» (засновники – Міжнародний благодійний фонд «У колі друзів» у співпраці з нашою Службою у справах дітей та сім’ї). В умовах, максимально наближених до сімейних, сьогодні проживають 6 дітей з інвалідністю. До цього всі вони перебували в будинку дитини.
Такі заклади можуть бути і в комунальній власності, ми над цим працюємо. Кожен район вивчає можливість створення малих групових будинків, де в подібних зможуть проживати діти, яких складно прилаштувати у сімейні форми виховання.
- Що робити, аби таких «нічийних» дітей було якомога менше? Чи можлива якась профілактика виникнення сиротинців?
- Вона полягає в профілактиці складних життєвих обставин. Це всебічна підтримка родин, в яких очікується чи народилася дитина з серйозною патологією. Щоб батьки могли за допомогою місцевої влади виховувати таких дітей у сім’ях, а не відмовлялися від них, влаштовували в інтернат. Нехай інтернати ще існують, але паралельно треба створювати комплекс послуг, щоб родина не опинилася в складних життєвих обставинах, а діти потрапляли в інтернат тільки у виняткових випадках.
Також необхідне раннє втручання – можливість якомога швидшого виявлення захворювань. Деякі хвороби лікувати набагато ефективніше у ранньому дитинстві, реабілітацію проводити теж. У Києві близько 200-300 дітей-сиріт з важкими хворобами, для міста не проблема опікуватися такою кількістю. Стараємося створити реабілітаційні центри у кожному районі, максимально близько до місця проживання родин. Щоправда, крім дітей з інвалідністю ще маємо тих, від яких відмовилися батьки або яких самі вилучаємо з родин, бо виявили загрози їхньому життю і здоров’ю. Батьки цих дітей не спроможні забезпечити елементарні права дітей на освіту, медичну допомогу. Часом виявляємо дітей, яким скоро в школу, а вони досі не зареєстровані, не мають свідоцтв про народження…
- Знаю, в столиці працює соціальний гуртожиток для молоді з числа дітей-сиріт. Чи успішний цей досвід? Гуртожиток зі своїм завданням справляється?
- Так, у 2019 році в Києві було відкрито такий гуртожиток. Він розрахований на 30 мешканців, сьогодні зайнято 17 місць. Діти, які вже десь навчаються, мають свій мінімальний прибуток, але ще не отримали власного житла, в гуртожитку можуть набути навички самостійного проживання. Тобто це – не форма житла, а послуга. Там є психолог, соціальний педагог, який підказує, як вести бюджет, готувати тощо. Чи вдасться справді адаптувати цих дітей до життя, покаже час.
- Чи можуть вони розраховувати на власне житло в майбутньому?
- За останні 6 років на пільговий квартоблік поставили 280 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На 1 липня поточного року на цьому обліку перебувало 394 дитини. Згідно з Програмою економічного і соціального розвитку, у 2020-му виділено з міського бюджету 50 млн грн, за які вже придбано 53 квартири. Тобто рух уперед є, й у планах – не сповільнювати темпи.
Тетяна Негода
Фото Юлії Овсяннікової