Однією із важливих складових інтеграції людей з інвалідністю в суспільство є їх професійна реабілітація. Психологи кажуть: коли людина відчуває себе потрібною, коли її здібності, досвід затребувані, вона й почувається краще.
Як свідчить досвід практичної діяльності, громадянам з інвалідністю складно на рівних конкурувати на ринку праці, надто в сучасних економічних умовах, коли підвищуються вимоги до загального фізичного та інтелектуального стану працюючих. Тому професійна реабілітація осіб з інвалідністю стала однією з найважливіших проблем суспільства.
На прикладі столиці ми вирішили з’ясувати, чим може допомогти служба зайнятості цій категорії населення. Наш співрозмовник – директор Київського міського центру зайнятості Віктор Білич.
- Вікторе Олександровичу, що зроблено для людей з інвалідністю у 2019 році?
- За перші десять місяців 2019 року послуги столичної служби зайнятості отримали 1230 безробітних громадян з інвалідністю. За сприяння Київського міського центру зайнятості знайшли роботу 356 представників цієї категорії. До громадських та інших робіт тимчасового характеру було залучено 60 громадян з інвалідністю.
З метою підвищення конкурентоспроможності на ринку праці осіб з інвалідністю, професійне навчання за направленням районних філій КМЦЗ у січні-жовтні 2019 року проходили 42 безробітні. Профорієнтаційні послуги отримала 1171 безробітна особа з інвалідністю.
18 громадян з інвалідністю за сприяння столичної служби зайнятості отримали одноразову виплату допомоги по безробіттю на зайняття підприємницькою діяльністю. Сфери, в яких вони вирішили започаткувати власний бізнес, найрізноманітніші: роздрібна торгівля, транспортні та юридичні послуги, охорона здоров’я, фізкультура та спорт.
До речі, на початку листопада 2019 року на обліку в столичній службі зайнятості 436 осіб з інвалідністю мали статус безробітного.
- У чому полягають складнощі з працевлаштуванням людей з інвалідністю?
- Закон України «Про зайнятість населення» встановлює право будь-якої особи на захист від проявів дискримінації у сфері зайнятості. Зокрема, він забороняє в оголошеннях про вакансії зазначати обмеження щодо віку чи статі кандидатів, а також вимагати від кандидатів надавати інформацію про особисте життя.
На ринку праці існує суттєва проблема в подоланні дисбалансу між попитом і пропозицією людей з особливими потребами. Про що йдеться?
Зазвичай, кожен роботодавець готовий взяти на роботу особу з інвалідністю, яка є повністю мобільною та не має особливих потреб в організації праці. Адже закон вимагає від нього не лише брати на роботу осіб з інвалідністю, а й вживати додаткових заходів безпеки праці, які б відповідали специфічним особливостям цієї категорії співробітників. В окремих випадках – організувати навчання та перекваліфікацію.
Роботодавці, аби виконати 4-відсотковий норматив з працевлаштування людей з інвалідністю, звертаються до служби зайнятості з проханням допомогти підібрати потрібних фахівців з цієї категорії безробітних. Що буває досить непросто. Часто буває, що роботодавця влаштовують громадяни з інвалідністю, яким здоров’я дозволяє виконувати одні види робіт, а на обліку в центрі зайнятості перебувають зовсім інші.
Найчастіше в довідках медичної комісії вказано, що особи з інвалідністю можуть виконувати роботу без фізичного та психоемоційного навантаження, зі скороченим робочим днем або вдома. У 90% випадків це стосується І та ІІ груп інвалідності. Проте таких вакансій роботодавці фактично не подають, робота ж з надомними умовами праці взагалі не пропонується, тобто вочевидь – невідповідність обмежень в роботі з потребами роботодавця. Так формується практика, коли особам з інвалідністю пропонують вакансії, які не вимагають високого освітньо-кваліфікаційного рівня. Відповідно – й заробітна плата за таку роботу є нижчою.
Іншою проблемою при працевлаштуванні осіб з інвалідністю є незацікавленість роботодавців у забезпеченні робочими місцями осіб з інвалідністю, адже це вимагає фінансових та часових витрат.
- Як служба зайнятості допомагає громадянам з інвалідності у пошуках роботи?
- По-перше, підбір підходящої роботи для осіб з інвалідністю, у т.ч. шляхом розумного пристосування існуючого або створення нового робочого місця, здійснюється відповідно до їх професійних навичок, знань, індивідуальної програми реабілітації та з урахуванням побажань щодо умов праці. У кожній районній філії КМЦЗ є фахівець, який безпосередньо відповідає за роботу з особами з інвалідністю. Він також виконує комунікативні функції між особою з інвалідністю, яка шукає роботу, і роботодавцями. Підкаже, як вирішити те чи інше питання, допоможе, зателефонує на підприємство, а при потребі – надішле йому резюме.
Періодично в КМЦЗ і в районних філіях проводяться семінари з роботодавцями, на яких розповідаємо їм про аспекти працевлаштування осіб з інвалідністю, нагадуємо про необхідність виконання 4-відсоткового нормативу.
- А як українське законодавство регулює проблему зайнятості людей з інвалідністю?
- Воно – на боці осіб з інвалідністю. В Україні права осіб з інвалідністю на участь в активному житті суспільства й захист їхніх інтересів закріплені низкою законодавчих та нормативно-правових актів. Вони спрямовані на створення їм рівних з іншими громадянами можливостей у реалізації конституційних прав і свобод. Право осіб з інвалідністю на працю закріплено, зокрема, у Конституції та законі України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», окремі положення яких спрямовані на створення для осіб з інвалідністю реальних можливостей продуктивно працювати і передбачають конкретні механізми їх реалізації.
- Що це за механізми?
- Згідно зі статтею 19 згаданого вище Закону, для підприємств, установ, організацій, у тому числі й громадських організацій інвалідів, а також фізичних осіб, які використовують найману працю, встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік. А якщо на підприємстві працює від 8 до 25 осіб – у кількості одного робочого місця.
У статті 18 Закону прямо встановлено обов’язок роботодавців не лише створювати для працевлаштування осіб з інвалідністю робочі місця, а й забезпечувати такі умови праці, які відповідали б вимогам їх індивідуальних програм реабілітації, та надавати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством.
Виконанням нормативу робочих місць вважається працевлаштування підприємством відповідної кількості осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним. Шукати ж осіб з інвалідністю на вакантні місця кадрові служби підприємств можуть або власними силами, або звертатися із заявками до районних філій Київського міського центру зайнятості.
Відповідно до частини 3 статті 17 Закону, не можна відмовляти в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільняти за ініціативою адміністрації, переводити особу з інвалідністю на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи – МСЕК – стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інвалідів.
Також необхідно звернути увагу на наявність додаткових гарантій захисту трудових прав працівників з інвалідністю. Зокрема, при прийнятті на роботу осіб з інвалідністю, які направлені відповідно до рекомендації МСЕК, випробувальний строк не встановлюється (ст. 26 КЗпП). Строковий трудовий договір підлягає достроковому розірванню на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором (ст. 39 КЗпП). Робота осіб з інвалідністю у нічний час, а також залучення до надурочних робіт допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (статті 55, 63, 172 КЗпП). Особам з інвалідністю І і ІІ груп надається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів, а особам з інвалідністю ІІІ групи — 26 календарних днів (ст. 6 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. № 504/96-ВР). Працівник з інвалідністю має право одержати у перший рік роботи на підприємстві щорічну відпустку повної тривалості у зручний для нього час до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи (ст. 10 Закону про відпустки). За бажанням, особи з інвалідністю І і ІІ груп можуть узяти додаткову відпустку без збереження заробітної плати тривалістю до 60 календарних днів, а ІІІ групи – до 30 календарних днів (ст. 25 Закону про відпустки). Роботодавець зобов’язаний на прохання працівника – особи з інвалідністю або за вимогами його індивідуальної програми реабілітації, встановити йому неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці (ст. 172 КЗпП).
- Чи є у вас дані: як столичні роботодавці дотримуються вимог 4-відсоткового нормативу?
- Щороку Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів надає Київському міському центру зайнятості список підприємств, які, згідно з їхніми даними, не виконали за минулий рік 4-відсотковий норматив. На сьогодні ми маємо дані, що за минулий рік в такий реєстр потрапили 770 підприємств міста Києва. Відповідно, за невиконання 4-відсоткового нормативу робочих місць для осіб з інвалідністю, до роботодавців застосовуються штрафні санкції.
З іншого боку, хоча на перший погляд кількість порушників здається значною, але якщо її порівняти із загальною кількістю підприємств у столиці (за даними головного управління Державної податкової служби у місті Києві, кількість суб’єктів господарювання, які сплачують єдиний внесок, налічує 107,7 тис. од.), то відсоток виявиться дуже незначним. Ми працюємо з кожним роботодавцем, налагоджуємо співпрацю для працевлаштування тих осіб, які до нас звертаються з питань пошуку роботи.
- А якщо підприємство – специфічне, праця інвалідів там не використовується? Чи враховує таку особливість закон?
- На жаль, ні. І це є однією з прогалин законодавства. Скажімо, це стосується великих столичних підприємств, які у своєму штаті мають значну кількість посад, за умовами праці не передбачених для осіб з інвалідністю. Проте, розрахунок 4-відсоткового нормативу здійснюється на загальну чисельність штатних працівників, без урахування специфіки підприємств. Зрозуміло, що такі підприємства стають заручниками ситуації. Як їм створити стільки робочих місць для осіб з інвалідністю, належні умови праці? Не кожна людина з інвалідністю може, наприклад, керувати транспортним засобом, який до всього ще й використовується для перевезення пасажирів. Вже на часі – зміни до Закону України «Про зайнятість населення».
Петро Зубенко. Київ
Фото: Інна Бородаєва